Вертаються додому, брати піт рукавами втирають, воли з ніг падають, плуг ледве волочиться за ними, а поле, як було неоране, так і лишилося.

На другий день те саме, на третій знову.

Прийшла неділя, брати з церкви вернулися, посідали на призьбі та й знову журяться.

— Не буде, — кажуть, — через того Лежня діла. Вже скільки сусідам за волів винні, а ще й однієї борозни не доорали, та й не дооремо. Що ж його у світі Божому робити?

Подумали, подумали, а тоді старший брат і каже:

— Треба нам тікати. Як утечемо в якесь інше село, то наймемося до роботи, заробимо хліба й грошей.

— Добре, — каже середущий брат, — складаймо ж у мішок, що нам буде потрібно, та й тікаймо, поки Лежня не видно.

А Лежень тим часом по другий бік тину в бур‘яні лежав і все чув.

Поклали брати в мішок дві хлібини, добрий шмат сала, в‘язанку цибулі, чисті сорочки і ще там щось, що було потрібне, і мішок зав‘язали.

— Тепер же, — каже старший брат, — вийдемо на вулицю та подивимося, чи де нашого Лежня лиха година не наднесла.

Побігли вони виглядати, а Лежень тим часом вискочив, усе з мішка повитягав, позакидав за тин, а вліз у середину сам, зав‘язався і сидить нишком.

Поприбігали брати і кажуть:

— Не видно ніде. Хапаймо ж цей мішок і тікаймо чимдуж!

Завдав один брат мішок на плечі другому, та й побігли. Біжать вони, біжать, а тоді той брат, який ніс мішка, й каже:

— Та й важкий цей міх — наче в нього глини хто накидав! Бери-но, брате, ти його, бо мені вже несила.

Взяв другий брат мішка на плечі — справді важкий. Але нема часу роздумувати — побігли далі. Та так, то один брат понесе, то другий, і все тікають.

Відбігли вже кілька гонів од села, а Лежень у мішку озивається тихеньким голосом:

— Братці, братці, підожді-і-іть!..

— Бий же тебе нечиста сила! — розсердилися брати. — Таки побачив! Тікаймо ж дужче!

А Лежень знову з мішка вже голосніше:

— Братці, братці, підожді-і-і-ть!..

— Ой, чуєш? — каже один брат до другого. — Він уже нас наздоганяє! Біжімо ще дужче!

Та й побігли ще скоріше.

А Лежень вже на повний голос:

— Братці, братці, підожді-і-і-ть!..

А брати вже із сили вибилися, вже духу їм нестає, та й геп мішком об землю!

— Ой помалу-малу, братіки, бо я дуже забився! — озивається Лежень із мішка.

— То ти тут?

— Та тут. Куди ж би мав подітися? Я вас, братіки, у біді не покину.

— Ти такий-сякий! — лаються брати. — Та бодай тобі сей та той! І де тебе лихо взяло на наші голови?!

Та Лежень — ані гадки! Вийняв свою сопілку й заграв. Брати відразу й гнів забули та з танцями й піснями разом додому вернулися.

Каже Лежень:

— Надвередили ви мені, братіки, поперек, як мною об землю гепнули. Піду ж я в солому вилежатися хоч нічку, а взавтра знову вам гратиму.

І пішов у клуню, заліз у солому й відразу захропів. А брати посідали і знову журяться:

— Зведе нас Лежень зі світу тією сопілкою, з торбами пустить. Що його робити?

— Знаєш, що? — каже один брат. — Візьмімо вкрадімо ту сопілку від Лежня та й укиньмо її в річку.

— Оце ти добре придумав! — озвався другий брат. — Так і зробимо!

Пішли вони потихеньку у клуню, взяли сопілку й укинули в річку. А вода в річці бистра та глибока, підхопила відразу сопілку, закрутила нею та й понесла у безвісти.

Прокинувся рано Лежень — та зараз до сопілки, а сопілки, нема. Він сюди, він туди — нема! Сів він і заплакав з горя.

Аж тут знову прилітає янгол і питає:

— Чого ти, Лежню, плачеш?

— Як же мені не плакати, — каже Лежень, — коли моя сопілка пропала. На чому ж я тепер гратиму і як своїх братів звеселятиму?

А янгол йому на те:

— Не журися, Лежню, ось тобі інша сопілка, ще краща від тамтої. У цю лишень раз подмеш та й за пояс заткнеш, а вона тобі сама гратиме, аж поки сонце зайде.

— Оце добре! — зрадів Лежень. — Як її не треба і в руках тримати, то я зможу зручніше лежати, руки під голову заклавши. А ногами дриґати також можна і лежачи.

Ледве взяв ту сопілку, ледве в неї подув, ледве за пояс заткнув, та як схопиться з соломи!

— Оце диво! — кричить. — Так у мене руки до роботи засвербіли, наче їх хто кропивою попік!

Та мерщій розсунену солому поправляє, та підгрібає, та підмітає! А тоді вскочив у повітку, вхопив сокиру, дров нарубав і поніс до хати в печі розпалювати.

— Братці, — будить братів, — а вставайте мерщій, та берімося до роботи, бо в мене руки аж пашать до діла!

Дивом великим здивувалися брати, та не мали часу дивуватися, бо і їх від сопілки така хіть до праці взяла, що в хаті все ходором заходило: один воду носить, другий кашу вимішує, третій замітає. У сусідів ще й до ранньої молитви не ставали, а брати вже помолилися, вже й поснідали, вже й ложки помили та в поле зібралися. Та все скоренько, та все підбігцем!

Знову позичили волів, на цей раз аж дві пари, і рушили. Сопілка грає, брати підспівують, а воли, наче й не воли, а якісь заводські жеребці, шиї повигинали і чвалом-чвалом, ледве брати за ними вспівають.

Приїхали на своє поле і стали орати. Та як орати! Ще інший господар один раз плугом не обернув, л брати вже — сім. Ще інший господар і сім разів не обернув, а брати вже кінчають. Лежень сам у борону впрягся, боронує і кричить.

— А поганяйте-но там, братці, волів, бо мене сила розпирає!

Та волів і поганяти не треба — біжать самі, наче рисі, і плуг, як увійде в землю, то так борозну відріже, мов ножем.

Чи там інші господарі половину лану зорали, чи ні а брати вже й зорали, вже й заборонували, вже й засіяли й заволочили, та ще й сусідам допомогли.

І так з того дня пішло: як лишень Лежень до сходу сонця в сопілочку подме, то під братами наче земля загориться. Кожен за десятьох справляється, та при роботі і співають, і жартують, й інших заохочують. За літо відробили за позичені воли та ще й на заробітки ходили. А люди наймали їх наввипередки, бо кожен брат за один день лан вижав і снопи пов‘язав і в копи поскладав. А як стали втрьох, то за день стирту збіжжя змолотили. От які робітники були!

Та так вже й грошей заробили й худібку придбали, а восени стали ліс рубати. Як вони вже там рубали, так рубали, та одного дня десь Лежень при роботі загубив сопілку. Похопилися вже, як увечері додому вернулися.

Зажурилися старші брати.

— Це ж, — кажуть, — без тієї сопілки наш Лежень знову лежнем лежатиме.

Коли ж ні! На другий день удосвіта чують — а Лежень уже по хаті товчеться, та щось робить, та ще и пісеньку веселу мугикає.

— Що ж це ти, Лежню? — дивуються брати. — І сопілки не чути, а ти роботою зайнятий?

— Е-е, братці! — відповідає Лежень. — Ви мене тепер і мотузком не прив‘яжете лежати. Звик я до роботи. А хто робити звичний, тому й музики для заохоти не треба — робота сама веселить.