— Іване, Іване, ану вставай скоро та подивися, яке диво сталося!

— Яке там диво? — питає Іван, наче зовсім сонний.

— Та ходи подивися!

Почухався Іван, протер очі й вийшов за Хіврею надвір.

— Чи ти бач! — сказав. — Бублики на вербі! Таке чудо буває хіба у тисячний рік і тисячний день.

— Як, як? — питає Хівря.

— Та так, — відповідає Іван: — кожного разу, як минає рівно тисяча літ і тисяча днів, то стаються всякі дива: на вербі бублики родяться, у верші зайці ловляться, а в лісі може риба притхнутися.

— Ой, Господи! — аж не тямиться з радощів Хівря! — І родилася і христилася, а такого ще не бачила і не чула! Ой, Івасю, голубчику, та зриваймо мерщій ці бублики та й їжмо! У мене вже слинка котиться!..

А Іван на те:

— Зривай, зривай, але їсти — зась! То панські бублики — треба йому віднести.

— А не діжде він! — лютиться Хівря. — Бублики на нашій вербі вродили, а не на його! Та, видно, такі добрі та солодкі, що я ще й зроду таких не куштувала. А панисько там щодня такими обжирається. Нічого не віддаваймо! Збираймо та й їжмо самі!

— То збирай і їж, — каже Іван, — а я на них і дивитися не хочу. Як пан довідається і поспитає, то моя хата скраю — так і знай!

— Не бійся, не довідається.

Пострушувала Хівря і бублики і пундики з верби, що з‘їла, то з‘їла, що дітям дала, то дала, а решту сховала і каже до чоловіка:

— А що то ти казав про зайців і про рибу?

— Та казав, що можуть зайці у верші ловитися і риба в лісі притхнутися.

— Як це притхнутися? Що воно таке?

— Ну, таке, що риба з води вилазить і в лісі поміж деревами лягає.

— Ой, Івасю, ой голубчику, та ходімо тих зайців і ту рибу пошукаймо! — благає Хівря.

— А навіщо тобі? — питає Іван. — Однаково ж ні зайці, ні риба не наші, а панські. Тож хай пан іде собі та й шукає.

— Та, Івасю, я лишень хочу подивитися, чи воно правда! Ходімо!

— То й ходімо, коли вже так хочеш...

От повів Іван Хіврю до ставка, витягнув ту вершу, що в ній був заяць, і показує.

Хівря лишень у поли вдарилася:

— Оце диво! Оце чудо! І родилася і христилася, а такого не бачила й не чула! Берім же, Івасю, того зайця та й несім додому. Злупимо з нього шкуру, а я спечу, та й буде нам обід.

— Не хочу я твого обіду, — каже Іван. — Ти зараз по селі роздзвониш, пан довідається та й з мене шкуру злупить.

— Та, Івасю, та я нікому й словечка не скажу, хай мені язик усохне! — присягає Хівря.

Але Іван не йме віри.

— Як хочеш, — каже, — бери сама, а я до нього й пальцем не торкнуся.

Загорнула Хівря зайця у хвартух і знову до чоловіка:

— Ой, Іване, ходімо ж іще у ліс. Хочу подивитися, як то риба притхнулася.

— Хоч і притхнулася, — каже Іван, — та не наша — панова. Шкода задаром ноги збивати.

— Оце диво! Оце чудо! І родилася і христилася, а такого не бачила...

Але Хівря так просить:

— Та ходімо, Івасю, хай хоч подивлюся.

— То й ходімо.

Повів жінку в ліс на те місце, де рибу порозкидав і показав. Знову дивується Хівря, знову каже, що і родилася й христилася, а такого чуда не бачила.

— Забираймо ж цю рибу, — просить чоловіка, — та несімо додому, а я почищу та й доброї юшки наварю.

Але Іван «ні» та й «ні».

— Тебе пан як почистить, — каже, — то летітиме з тебе луска ще краще, ніж з оцієї риби.

Але Хівря й рибу позбирала у хвартух. Принесла все додому, рибу зварила, зайця спекла, сама наїлася й дітей нагодувала. Тільки Іван нічого з того і не покуштував.

Але Хівря, як Хівря. Хоч і присягала чоловікові, що нікому нічого не казатиме, так невитримка ж! Ледве губи після обіду обтерла — і зараз же по селу майнула:

— Ой, людоньки! Ой, сусідоньки! Та чи ви знаєте, які дива бувають у тисячний год і тисячний день? На вербі бублики родять, зайці у верші ловляться, а риба з води вилазить і в лісі попід деревами притихається!..

Люди слухають і лишень плечима потискають.

— Не чули такого, — кажуть. — Чули лишень, що на вербі груші ростуть, а дурні в таке вірять.

— Та Господи! — присягає Хівря. — Та я вам істинну правду кажу! Та я ж достеменнісенько[19] знаю!..

А люди далі кепкують. Розказала б Хівря їм усе до кінця, так пана боїться, щоб не поспитав за бублики, і за зайця, і за рибу. Так ні з чим і додому вернулася.

От живуть вони далі. Іван щотижня чи там що два витягне червінця з-під гною і купить то поросятко, то пару овечок, а далі й волів пару, ба й воза кованого і чумацьку мажу[20]. А на весну пішов до пана та й відпросився чумакувати: у Крим по сіль поїхав. Правда, що заробив, — половину панові мусів оддати, але й собі половина лишилася. На другий рік знову поїхав і на третій також. Краще стало родині жити, а люди казали:

— Тому Іванові йде, як з води. Десь, мабуть, упіймав щастя за хвіст.

Так минуло сім літ. Аж одного дня зачув Іван, що пан дуже в карти програвся і грошей до зарізу потребує. Має навіть частину землі й кріпаків продавати.

То Іван зараз і пішов до панського двору. Так і так, мовляв, хочу з усією сім‘єю на волю викупитися і землі придбати. А пан зрадів.

— Давай сто червінців, — каже, — то випущу тебе на волю і ще шмат поля одріжу.

Зараз таки папір списали, печатки прибили, Іван гроші відрахував і вертається додому вже вільним чоловіком. Та такий радий та такий веселий, що на радощах і признався Хіврі.

— Знаєш, — каже, — жінко, а це ж ми вільними стали і поле придбали за дідовий скарб, який я на панському полі виорав.

— Та не бреши! — дивується Хівря.

— Не брешу, ні, чисту правду говорю.

І розказує все, як воно сталося.

— Коли ж то було? — питає Хівря.

— А було ще тоді, як Горпинина корова близнят привела.

Як не скочить же Хівря, як не зверещить:

— Ах ти ж такий-сякий! То Горпина від мене з бичками-близнятами три дні крилася, а ти зі скарбом аж сім літ!? Та бодай же тобі се і те! Та хай же я сама лусну, як не піду зараз до пана і не розкажу йому всього!..

— Та чи ти жінко, при своєму розумі?! — злякався Іван. — Хочеш знову у кріпацькому ярмі ходити?

— І ходитиму, і ходитиму! — Хівря на те. — І ти ходитимеш, щоб знав, як від жінки критися!

І побігла до панського двору.

— Паночку! — репетує. — Ґвалт! Рятуйте! Мій чоловік мене сім літ дурив, а вас обікрав!

— Як то обікрав? — дивується пан.

— А так: він виорав на вашому полі горщик із червінцями і за них викупився на волю, ще й поле у вас купив.

Ох, як розлютиться пан на таку новину, як затупає ногами.

— Зараз мені того злодія приведіть! — кричить.— Я йому покажу, де раки зимують!

Метнулися панські гайдуки, вхопили Івана і приволокли до двору.

— То ти так?! — наскакує на нього пан. — Моїм золотом від мене викупився, ще й шмат поля видурив?!

— Хто вам такого наговорив, пане? — ніби дивується Іван.

— Та твоя жінка! Віддавай мені зараз усе золото, що на моєму полі виорав, і той папір з печатками, бо я тебе, вражий хлопе, звелю канчуками на смерть засікти! Та я тебе у в‘язниці згною!..

— Ба ні, — каже Іван, — паперу з печатками я вам, пане, не віддам. А моїй жінці ви не вірте, бо в неї в голові клепки бракує. Таж самі знаєте, що я чумакую і на вашому полі вже давно з плугом не ходив.

А Хівря:

— Ага, ага, не ходив! Це було ще перед тим!