— ... про які влада думати забороняє! — іронічно закінчив Кость.

— Що влада?! — з жаром заговорив Олекса. — Влада — єрунда! Є речі, про які не мріється, а робиться з них мету — і кінець!

— І ви вже зробили? — знову іронічно спитав Кость.

— Так!

— І які з того практичні висліди?

— Малі, але більші, як ваші. Я вмію стріляти, а ви не вмієте; я вмію тримати сокиру в руках і орудувати нею, а ви — ні; я вмію їздити на коні, на авті, на тракторі, і з танком також дам собі раду, а ви — ні. Ви тільки те й умієте, що їздити «на крилах мрій»!

— Олексо, — сказав я, — всяке уміння нічого не варте, коли воно не зігріте величчю мети. Пригадайте, що «па початку було слово». Шевченко...

— Так, — схопився Олекса. — Шевченко, вже сказав слово, яке було потрібне на початку! І тепер уже запізно «вибирати національність», чи там «їздити на крилах мрій»! Слово вже сказано, чудасії! Багато всяких слів сказано! Тепер треба лишень діяти!

— Що ж саме діяти?

— Ну, хоч би, от, ходити зі мною зайців стріляти. А, як хочете, я вас обох навчу орудувати сокирою, як зброєю, дам вам теоретичні лекції про будову танка й авта. Це придасться колись, коли треба буде з «крил мрій» злізти на коня, або на власну «одинадцяту»... А, як не хочете, то складайте, поете, вірша про бджіл. Чуєте, як гудуть?

— Вам би все тільки про бджоли, пасічна ви душа! — сказав трохи зм’якшений Кость. — По-вашому, завдання поезії — тільки бджоли, квіти, біленькі хатки і взагалі — сама краса.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса. — Це — далеко корисніше, як якісь там «крила мрій». Коли ви говорите про бджоли і про квіти — то в мене в серці діється чорт зна що! Я б отак, знаєте, за кожну бджолу, за кожну квітку... Та що там за квітку — я б за кропиву з-під власного паркана життя віддав! Я тоді відчуваю, що та бджілка і та квітка — мої! Я, коли б був поетом, то так би співав, що кожний умів би відрізнити свою бджолу по звуку від чужої. Вам смішно? А мені — ні! Я б з кожної грудки болота під ногами зумів зробити національні святощі, такі святощі, що кожний радо вмер би за них! Розумієте? От! Ну, досить уже! Ах, як ця липа пахне! Співайте, поете, про бджіл і липу....

Олекса, сів і прикипів поглядом до Костя. Кость знову ліг і, подумавши, трохи, почав:

«Співають бджоли гимн пахучим липам

І рясно вкрили квіття їх дрібне.

Літає долом джміль з басистим рипом

І добре зробить, як Олексу втне»...

Я думав, що Олекса розсміється, але він, навпаки, сердито зморщив чоло і з докором сказав:

— Ну, і навіщо ви так?

— Що?

— Зіпсували такого гарного вірша? Ех, також партач з вас! Поет, поет, а сам не розуміє, що в поезії гарне... «Співають бджоли гимн пахучим липам»... Це — гарно. Це — дуже гарно! А долом джміль «бж-ж-ж!» Рипить басом, правильно! Бджоли — альтами, а джміль — басом, басом! Ц-ц-ц!.. Ви були на концерті бандуристів?..

***

Узимку Олекса частенько вибирався на полювання і раз, або двічі на місяць улаштовував у моєму мешканні «бенкети»: приносив, смаженого зайця, меду, яблук, і ми тоді сиділи далеко за північ, попиваючи чай та слухаючи поезій Костя.

Зайців смажила Олексі якась таємнича особа, що її наш чудасій, у відміну від «мамаші», називав «справжньою мамою», але нізащо не хотів сказати, хто вона. Ми вже були думали, що та «справжня мама» і є наречена Олекси, та потім Олекса проговорився, що він і нареченій носить також смажених зайців.

— Знаєте, я так, щоб моя прекрасна мамаша не знала, — то відразу з полювання йду до справжньої мами. Один раз — заєць для нареченої, другий раз — для нас, а третій раз — справжній мамі за роботу. Ц-ц-ц!..

— А для дому?

— А, для дому — своїм порядком. Дала б мені моя прекрасна мамаша, коли б я з полювання вернувся з порожніми руками! Зараз би.: «Альошка, порох дєнєґ стоїт? Дроб стоїт? Сапоґі стоят? І что ж ето ти, разбойнік, нас совсем разоріть хочеш?!»

Олекса зовсім не був актором, і по всьому було видно, що наслідує матір вкрай погано. Але від того вся сцена видавалася ще комічнішою і примушувала нас реготати до сліз.

І от якось восени, коли Олекса був уже на останньому році студій, обидві таємниці розв’язалися. Вийшло так, що мені до зарізу треба було дістати помологічний атлас, а його не було ні в бібліотеках, ні в приватних руках знайомих мені фахівців. Мій директор написав до Києва і навіть до Москви, але звідти щось не дуже спішилися відповідати, а в мене тим часом зупинилася одна термінова робота.

З цим клопотом я звірився Олексі, а він на другий день прийшов і заявив:

— Слухайте, ви, вчений ботаніку, я вам знайшов атлас.

— Та що ви?! — аж сплеснув я руками. — Де ж він?

— А от збирайтеся — і підемо. Поведу вас до своєї нареченої.

— До .нареченої?!! — ще більше здивувався я. — І вона має атлас?!

— Вона все має. Зрештою, яке вам до того діло? Вона, чи не вона — ходім!

Я миттю зібрався і пішов з Олексою.

Він повів мене аж на самий край міста, де в чепурних садочках стояли маленькі будиночки, і, зупинившись біля однієї з таких садиб, привичним натиском руки відчинив хвірточку. Ми зійшли на ґанок, Олекса постукав у двері — і за якусь хвилину нам відчинив... старий Усевич.

«Чи ж це дійсно можливо?! — пролетіло в моїй голові. — Чи б справді тією таємничою нареченою була Тамара?! Ні, неймовірно!»

Але по тому, як сердечно, привітався Усевич з Олексою, і як той увійшов до хати, видно було, що він тут — свій чоловік.

— Добридень, добридень! — говорив Усевич, стискаючи мою руку. — Забули ви про нас зовсім, аж біда привела, га? Ну, нічого, заходьте, будьте гостем. Тамара десь пішла до товаришки. Шкода, бо була б дуже рада... Гай-гай, скільки то літ минуло! Ви ще не були в нас у цій хаті?

Усевич був дуже приємною людиною, і я вже пожалував, що якось так занехаяв це знайомство.

— А де ж Левко? — спитав я.

— Левко далі в Ленінграді. Тепер десь у січні обіцяє приїхати. Здається, буду мати невістку...

— Так? І хто ж вона?

— Та співачка ж, як і Левко. Матиму власний театр у хаті. Хе-хе-хе! Тамара ж, знаєте, також хотіла, в кіноартистки йти. Добре, що хоч змінила пляни... Я щось, грішний, не дуже за тим... Ще син-артист — півбіди, але щоб донька... Маю, знаєте, трохи застарілі погляди...

Ми посиділи з півгодини, Усевич дав мені атлас, який я обіцяв принести йому через тиждень, і на тому ми попрощалися.

— Бодай же вас, Олексо, курка вбрикнула! — сказав я, коли ми вийшли. — Майже два роки морочите мене тією нареченою, що має очі, як мед, і подібна до бджілки, а я її знаю з отакої...

— Ага, ага! — радів. Олекса. — І не догадувалися! Ц-ц-ц!..

— Та певно, що не догадувався.

— І гарна, правда, гарна?

— Чи гарна?! Красуня! Ґратулюю!

Олекса сяяв, Олекса топився, Олекса тішився невимовно.

— Глядіть же, Олексо, — пригрозив я, — як не візьмете мене за дружбу — то і знати вас не хочу!.

— Приліпка з вас! Де ж тепер бувають дружби? Хіба в ЗАГС за свідка підете.

— Та хоч за свідка.

— Гм... Знаєте, між іншим, що тут один священик є. Укривається, звичайно, двірником працює. Але я з ним поговорю...

— А Тамара погодиться на церковний шлюб?

— Мусить погодитися. Я інакше не хочу.

Протягом цілого тижня я від ранку до ночі сидів у ботанічному садку з атласом, щоб закінчити припізнену роботу, і не бачився ні разу з Олексою. А через тиждень, так і не дочекавшись його, зібрався і пішов сам, щоб віднести позичені книжки.

На цей раз двері мені відчинила сама Тамара, і я, тільки глянувши на неї, відчув млосний заворот голови.

— А-а, це ти?! — посміхнулася дівчина і блиснула на мене з-під шовкових вій своїм золотистим поглядом.

«Дідько би взяв того, Олексу! — позаздрив я знову. — Отаку красуню підчепив! І чим він її полонив?»

Я зайшов у хату, привітався з Усевичем, і між нами почалася жвава розмова, як це буває, коли зустрічаються давні знайомі. В їдальні тим часом бряжчав посуд, і я догадувався, що Тамара готує чай. Справді, незабаром відчинилися двері, і в них стала красуня, причепурена в свіжу білу блюзочку з жовтими жучками та біленький фартушок. Виглядала так чудово, що я на хвилину, як то кажуть, забув свої очі, які напевне з нескромним захопленням прилипли до її чарівного, личка.