— То чому ж так криєтеся з нею?

— Бо, знаєте, дорогу перлину завжди треба ховати якнайдалі від заздрих очей...

— Ов! То ваша наречена справді якась така красуня?!

— Ц-ц-ц!.. От, колись побачите, то самі скажете.

— Ну, яка ж вона?

— Вона така... така... як бджілка! Така, знаєте, золотиста, з пушком, з пушком і... з крильцями.

Я зареготав:

— І з крильцями?! Ох, Олексо, покажіть мені, благаю вас, нехай і я хоч раз побачу дівчину з крильцями!

— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Бджілка з крильцями, а не дівчина, розумієте? Моя наречена тільки подібна до бджілки.

— Ну, добре, добре! Розкажіть мені більше про неї: хто вона, що робить, якого росту, які має очі?..

Олекса пірнув глибше у фотель, втопив погляд у стелю і розтопив обличчя в щасливій усмішці.

— Вона така... Вона... Очі, в неї, як мед...

— Ну, і далі? — почав нетерпеливитися я.

Але Олекса, видно було, десь блукав думками, коло своєї нареченої і не чув мене зовсім.

— Скажіть, Олексо, як вона називається. Може, я її знаю, і ви не потребуватимете зовсім мені її описувати.

Та Олекса, помітивши моє живе зацікавлення, відразу втратив охоту говорити щось більше і затявся знову:

— Не скажу, не скажу, нізащо не скажу!

І дійсно протягом майже двох років мені не вдалося витягнути; від нього ні одного слова,. Тільки й того, що Олекса, признався в плануванні женячки після закінчення інституту.

Я дуже любив ходити з Олексою на ріку, в поле, або слухати його оповідання про бджіл. Він був наділений великим, обсерваційним даром, а, при всьому своєму дивацтві, умів чудесно оповідати про пасіку й садок. Як сам казав, мав «легку руку» й успішно щеплював дерева,, незалежно від пори року. Знав не тільки історію кожного овочевого дерева у власному садку, а й точно, пам’ятав, коли, кому і яке деревце він нащепив та живо цікавився його долею, немов би річ ішла про близьку людину. Особливо ж захоплювався Олекса життям бджіл, читав пильно літературу з цієї галузі, робив свої власні спостереження і міг про них говорити годинами.

Інколи вибиралися ми на такі прогулянки невеличкою громадкою, складеною з моїх найближчих друзів, але здебільшого ходили тільки втрьох: Олекса, Кость Косарчук і я. Кость, за фахом учитель української мови й літератури, мав великий поетичний талант, хоч засадничо не оприлюднив ніде ні одного рядка. Високий, худий, навіть анемічний, з мрійно-блакитними очима і ясним кучерявим волоссям, — він і виглядом своїм вдався на поета. Мало що записував із своїх поезій, а як і записував, то тільки, для того, щоб прочитати їх у найближчому колі. Потім дер вірші на дрібні шматочки й палив. Робив це з очевидним болем, і тоді на нього жаль було дивитися...

Найчастіше Кость просто імпровізував. Отак, вийдемо десь у поле, чи в гай, виберемо гарне місце й відпочиваємо. Кость лягає горілиць, підкладає руки під голову, задивляється в небо й починає говорити. Слово по слову пливе з його уст і складається у віршовані образи, а ми сидимо мовчки й пильно, слідкуємо в думках за барвистими візерунками, що їх малює Кость.

Як не дивно, але Олекса глибоко, розумів поезію, хоч інколи своїми влучними зауваженнями псував Костеві поетичний настрій і примушував нас обох сердечно сміятися.

Згадую, як одного, разу, коли ми сиділи над річкою, Кость почав імпровізувати:

«Ріка нап'яла плеса срібний шовк...»

— От, там напевне добре рибу ловити! — перебив живо Олекса.

— Чому рибу? — здивовано спитав Кость, підвівши голову.

— А бо так; «Ріка нап’яла плеса срібний шовк...» Чому «нап’яла»? Бо десь нижче є гребля, тому й нап’яла. Я так от і бачу, — продовжував Олекса, примруживши очі, — глибока, тиха вода з плесом, як срібний шовк... А в такій воді завжди є багато риби... Ну, а. далі?

— А далі — беріть вудку й ідіть піймайте окуня! — сердито сказав Кость і відвернувся.

— Він розсердився за рибу, чи за. греблю? — спитав мене вголос Олекса таким простодушним тоном, що і я, і Кость засміялися.

— І, до речі, — продовжував Олекса, ні трохи не збентежений нашим сміхом, — наш поет колись казав, що йому треба дістати підшивку до плаща.

— Бодай би вас, Олексо, щука проковтнула! — ще більше розсміявся я. — Гарне мені «до речі»! Поезія, образи і — підшивка до плаща! Ха-ха-ха!

— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Якраз до речі: заговорили про шовк плеса, а я пригадав, що можна в одному місці купити п’ять метрів сірого шовку на підшивку.

Наш сміх при цих останніх словах перейшов у гомеричний регіт, так що нарешті Олекса не витримав і почав також реготати.

Пересміявшись, ми вже серйозно заговорили про підшивку, яка дійсно конечно була потрібна Костеві, але про поезію в цей день не могло вже бути й мови.

Іншим разом ми зайшли за дванадцять кілометрів від міста до руїн великого замку, що його був свого часу сміливим наскоком здобув і зруйнував полковник Богун.

Місце було гарне й романтичне. Грубі мури розсипалися вже і вгрузли в землю, і тільки одинокий ріг старовинної твердині ще тримався, почорнілий і сточений часом. Через прорізи колишніх бійниць та через діри, що полишалися від спалених сволоків, поперелазили гнучкі парості дикого хмелю, а довкола по руїнах густо поросли бур’яни й польові квіти: лобода, пирій, полин, Петрів батіг, волошки й сокирки. За зовнішньою стіною уцілілого рогу росла стара, розлога липа, що стояла тепер у повнім цвіту, оповита п’янким ароматом і мельодійним однотонним гудінням бджіл.

— Сядемо під липою, — сказав Олекса.

— Ні, — заперечив Кость, — залізьмо в хміль, так щоб нас не було видно. Уявимо собі, що ми — оборонці замку. Це нагадуватиме наші дитячі літа.

Ми послухали Костевої ради, позалазили в густі зарослі хмелю й мовчки любувалися мальовничістю історичної місцевости

З півночі до руїн підступав старий дубовий ліс, на сході, причаївшись за опуклими хребтами зелених горбів, виблискувала до сонця ріка, а на заході простягнулися ген аж до села колосисто-шумливі смуги ланів.

— Гарне місце, правда? — спитав Кость. — Коли б тільки можна — я б розіп’яв отут собі якесь шатро і мешкав би в ньому ціле літо.

Я і Олекса погодились, що місце справді варте того і що в цих руїнах напевне живуть музи.

Кость сказав ще кілька слів про Богуна, про перекази, зв’язані з його наскоком на цей замок, а тоді, як звичайно, вмостився зручніше й почав компонувати вірша. Говорив замріяно, поволі підбираючи слова, ніби відчитував затертий і невиразний текст:

«Не раз п’янять мене старих віків меди криваві.

Пробуджуючи сонну душу. І тоді —

Несусь на крилах мрій назустріч давній славі»...

— «І шепчу вірш, сховавшись в лободі», — випалив несподівано Олекса, використавши Костеву зупинку.

У першій секунді я оторопів, але потім мене пірвав такий нестримний сміх, що і ліс, і горби, і липа, і колосисті лави заскакали й закрутилися в моїх очах.

— Маєте! — зміг лишень промовити я. — Ще одна «муза»!

Однак, глянувши на Костя, я відразу перестав сміятися. Він сидів сконфужений і почервонілий з досади і, хоч старався вдати веселого., видимо, був дуже ображений.

— Олексо, — сказав я, — стараючись жартівливим тоном зм’якшити цю витівку, — вам треба намняти вуха! Я саме тільки приготувався слухати, а ви перебили. Продовжуй, Костю, ти так гарно, почав...

— «Гарно»! — перекривив мене Олекса. — Чому ж «гарно»?

— Вам не сподобалося?

— Ні. Отак, знаєте, якась розмазана фальш.

— Яка фальш? Чому розмазана?

— Бо так: сидить чоловік у бур’яні і м-р-і-є!.. Під ним сміття, а він уявляє собі, що. то «крила мрій» і що він летить на них назустріч славі. К чорту такі мрії!

— Олексо, Олексо! — жартівливо, пригрозив я пальцем. — Замовчіть, бо я також можу оповісти про одного чоловіка, що лазить, як сновида, місячними ночами, слухає соловейків і м-р-і-є...

— Ц-ц-ц!.. — потер руки Олекса. — То зовсім інше! Є речі, про які можна мріяти, а є такі речі...