— Прошу на чай! — сказала Тамара з кокетливим уклоном.

Ми перейшли до їдальні й посідали, за стіл.

— Будь ласка, — підсувала мені Тамара то одну річ, то другу, — бери, що тобі подобається і не чекай на припросини. Я не люблю церемоніяльних гостей.

— Дякую, — відповів я і взявся намащувати густе сливове повидло на хліб. — Олекси сьогодні не було?

— Ні, — якось трохи різко відповіла Тамара і злегка почервоніла.

— Між іншим, — сказав я з найліпшими намірами, — ти, Тамаро, зробила розумний вибір.

— Який вибір? — ще різкіше спитала дівчина.

Я відчув щось непевне, але вів до кінця:

— Маю на увазі Олексу. Він — прекрасна людина, і жінка за ним почуватиме себе, як у Бога за пазухою.

Треба було подивитися в ту хвилину на Тамару! Як тигриця, вона підскочила на стільці і злісно засвітила очима, що в ту хвилину стали зовсім жовтими. Ложечка з її рук з брязкотом перелетіла, через стіл і впала, по другому боці.

— Як ти смієш мені це говорити?! — крикнула вона на цілий голос.

Я змішався.

— Вибач, Тамаро, що я, може, не зовсім тактовно зачепив цю тему. Але Олекса мені казав...

— Яке мені діло до того, що тобі якийсь ідіот казав?! — верещала Тамара. — Перекажи йому, що, коли він ще раз осмілиться показати сюди носа, то я його сторч головою з ґанку спущу!!! Кретин! Нахаба!

— Тамаро! — вистогнав Усевич, стараючись піймати доньку за руки.

Але Тамара стала подібна до фурії. Обличчя її вкрилося червоними плямами і стало не лишень поганим, а попросту страшним. Вона затупала ногами, вдарила з усієї сили рукою по столі, але з опалу попала в підставку. Склянка з гарячим чаєм підстрибнула й перекинулась їй просто на ноги.

— О-о-й! — засичала з болю дівчина..

— Тамаро! — закричав переляканий батько і кинувся до неї.

— Геть від мене!!! — вищала Тамара, грубо штовхаючи батька. — Це все через тебе! Це ти його приваблював!

— Тамаро!

— Геть!

І Тамара вискочила до кухні, з усієї сили гримнувши дверима.

Я готовий був провалитися крізь землю і не знав, що з собою зробити. Усевич плазував по підлозі, збираючи скло, і щось бурмотів, змішаний не менше від мене. На невиразні, хоч і палкі слова мого перепрошення він тільки рукою махнув, І по всьому було видно, що хоче мене позбутися. Я зрозумів це, попрощався і якнайскорше вийшов за хвіртку.

— Фу, що ж то за ідіотична сцена! Що ж то за неприємне враження! І який лихий дідько потягнув мене за язик? — думав я собі, скоро ступаючи по нерівному хіднику.

Лице моє горіло, і коли б мені в ту хвилину попався під руки Олекса, то я, здається, попросту його роздер би.

— Павло Омельченко, ні? — почувся раптом коло мене жіночий голос.

Я глянув убік і побачив за штахетами постать старенької жінки, що збирала на квітнику насіння з посохлих айстр.

— Уляно Федорівно! — здивувався я, пізнавши свою колишню вчительку. — Ви тут живете?

— Тут, тут, хлопче... А що ж це ти? Також топчеш стежку на нашу вулицю? — спитала Уляла Федорівна, посміхнувшись добряче-багатозначною посмішкою, і відчинила хвіртку.

— Ой, ні! — сказав я і потиснув простягнуту мені руку. — Я, мабуть, вашу вулицю тепер десятою дорогою обминатиму...

— А то чому? Що там сталося? Я чула якийсь крик... Та ти зайди на хвилинку. Маю тобі щось дуже важливе сказати... То Олекса був тут з тобою минулого тижня?

— А ви його знаєте?

— Ну, як же, давно знаю! Заходь...

Уляна Федорівна жила самотньо: чоловік помер, діти пороз’їжджалися, а вона винаймала маленьке мешкання, що складалося з кімнати й кухні, бідно, але чистенько уряджених.

— Сідай, хлопче, сідай, — говорила вона, відсуваючи стілець від стола. — У мене гості рідко бувають. Зараз почастую тебе чаєм.

— Ні, дякую, Уляно Федорівно! — сказав я рішучо. — На сьогодні з мене чаю вистачить... Зайду хіба колись на чай другим разом. Ви мали мені щось сказати?

Уляна Федорівна подивилася на мене пильно своїми темними очима й повела пальцем по взірці обруса*.

— Та я не знаю: говорити, чи ні? — відповіла нерішуче. — Не моя, бач, справа...

— А чия? Олексина?

— Еге ж. Ти знаєш?

—Власне, що нічого толком не знаю, і через це попав сьогодні в халепу.

— Голубе мій! — зложила руки Уляна Федорівна. — Олекса мені завжди каже, що ти — його найближчий друг. Поговори з ним. Може, він хоч тебе послухає...

— Щоб зрікся нареченої?

— Та якої там нареченої?! Він з нею ще ні разу не заговорив.

— Як то?! То вони не наречені?

Уляна Федорівна розсміялася:

— От, горе ти моє! Він і мені те саме: «Наречена, наречена». Йому, бач, дівчина сподобалась — то вже й наречена, бо, каже, «а як же її називати?». Оце вже півтора року сюди ходить, мед носить, яблука носить, взимі зайців носить, а я йому смажу...

— А-а, то це він вас називає «справжньою мамою»?

— Та мене ж. Отакий чудасій! Добрий він, страх, який добрий, тільки ж і впертий — сохрани Господи! Вже скільки разів я йому казала, що з того нічого не вийде — так де ж там! «Наречена» та й «наречена». А вона, може, і справді тепер наречена, та тільки не його... Слово чести, і сміх і жаль дивитися; бо тільки Олекса на одні двері входить — Тамара зараз на другі тікає. А він сидить до півночі з старим Усевичем, оповідає йому про пасіку, про полювання, чай п’ють, зайця їдять. І так щоразу.

— Дивно! Чому ж людині відразу всього ясно не сказати?

— А що ж йому говорити? Він же нічого про Тамару не питає, тільки до Усевича на розмови ходить.

— Гарне мені «нареченство»!

— Отаке, голубе, як чуєш. Коли б це так хтось інший — то мені б було байдужісенько. Але він же, знаєш, як дитина... Поговори з ним.

— Та вже ж! Після того, що я сьогодні почув, — мушу говорити!

— Спасибі ж тобі, хлопче! — зраділа Уляна Федорівна. — Дякую, як за рідного сина. Він, бач, для мене багато добра зробив. Оце тепер вистарався мені роботу в їхньому інституті. Я вже не маю сили в школі працювати, а сидіти, згорнувши руки, не вмію. То він мене там до бібліотеки примістив. Якраз робота для мене: з двадцять книжок за день видам, а з двадцять прийму — от стільки й труду...

Поговоривши ще довгенько з Уляною Федорівною та врешті піддавшися її намовлянням випити чаю, я вийшов з твердим наміром — вияснити Олексі його положення. Шкода мені було, що мого доброго й сердечного приятеля дівчина має за кретина й нахабу. Мусів говорити з ним і переконати його, щоб не робив з себе посміховища.

Однак, того наміру мені не вдалося здійснити. Олекса не прийшов день, не прийшов другий і третій, а я несподівано одержав спішне відрядження на двомісячну роботу в Криму. Напередодні від’їзду, так і не дочекавшись Олекси, вирішив уперше піти до нього додому.

Признаюся, що мене охопило велике хвилювання, коли я звернув на Зелену вулицю. Уявляв собі стару Ухову й відчував, що ця зустріч не буде надто приязною. Але те, що сталося, перейшло всяку уяву...

Насамперед, я довго стукав, поки за дверима почулося шкробання тажких черевиків і злісне бурмотіння. Двері нарешті відчинилися і в них показалася височезна, стара жінка, простоволоса, розпатлана, з косинками брудного волосся, що падали на чоло. Очі скісні, але величезні, сиві, були налиті якоюсь похмурою злобою, що, здавалося, спливала з них аж до самого кінчика довгого носа.

— Вам чево? — гримнула Ухова, тримаючи однією рукою двері, а другою притримуючи на грудях брудну чоловічу сорочку без ґудзиків, що правила їй за блюзку.

— Я хотів би бачити Олексу, — сказав я найчемніше.

— Каково таково Алєксу?! — визвірилася Ухова, обливаючи мене з ніг до голови гадючим поглядом. — Нєт тут нікаково Алєкси!

— Альошу, — поправився я спішно, — Альошу!

В той самий момент відчинилося вікно, а в ньому з’явилося ще два зацікавлені жіночі обличчя, розмальовані пристаркуваті й бридкі.

«Сестри!» — догадався я, але не мав часу на них придивитися.

— А вам яке діло до Альоші? — кричала Ухова так, ніби я мав намір його вкрасти.