— Не знаю, не чув....

— Напевне нема! Але це я так собі спитав, між іншим... А ваша тітка померла, правда?

— Котра тітка?

— Ну, та, що я в неї дрова рубав, і ви тоді прийшли. Забули?

— Ні. А ви також не забули?

— Ні. Я взагалі ніколи нічого не забуваю. Ви ходите на полювання?

— Ні, я не мисливець.

— Шкода. Ходили б разом. Я дуже люблю полювати, особливо на зайців. Той чемпіон, до речі, — страшний нездара. Він не виграв би в мене ні одної партії... А ви знаєте, що моя мати — то справжня відьма. Батько — дуже добрий, але нещасний через неї... Вам дивно, що я так говорю одверто?

Він сипав, як горохом, і від тих несподіваних скоків у розмові та від дитячо-одвертих запитань я почував себе так, немов би мене в гарячій лазні прали з усіх боків віниками.

— Ну, признайтеся, що вам моя одвертість видається недоречною і гідною осуду! Так про рідну маму не говориться з малознайомими людьми, правда?

Що за дивний чоловік! Господи, от уже воістину «чудасій»! І що було йому відповісти? Але, поки я надумувався, відповідь сама собою вийшла через мої уста:

— Дійсно, так не слід говорити, — сказав я вголос, і від того мені стало відразу легко. Тепер я вже зрозумів, що з Олексою треба бути цілком щирим, таким щирим, яким він є сам.

— О-о, — запальчиво говорив Олекса, — ви не думайте, що я всім про це говорю! Навпаки, нікому нічого не кажу. Тільки вам. Між іншим, ви мені давно подобаєтеся, і я радий, що з вами познайомився.

Тут Олекса, зупинився і простягнув мені руку.

— Ви вже вертаєтесь? — спитав я, стискаючи його мускулисту, теплу долоню.

— Ні, я піду далі. Це я просто для знайомства подав руку... Ви не ґепеушник?

— Що?

— Ну, чи ви не є сексотом ҐПУ*?

— Ні, — засміявся я.

— Я знаю. Тільки, так спитав, між іншим, щоб мати певність. Скільки вам років?

— Двадцять шість.

— А-а, то, значить, ви помрете раніше від мене на п’ять років.

— А то чому?

— Бо мені всього двадцять один. Отже, коли брати за теорією ймовірносте і припустити, що пересічний вік людини... Зрештою, єрунда! Теорія ймовірности тут ні при чому. Бувають же люди, що живуть і до сто років, а бувають такі, що вмирають у сімнадцять з половиною, правда? До речі, я терпіти не можу ґепеушників.

— Але про це ліпше вголос не говорити...

— Наплювать, я не боюся!.. Ви маєте наречену?

— Ні, — знову засміявся я. — А ви?

— Я ще також не маю, але вже незабаром почну шукати. Це ви тут живете?

— Так, я тут живу. Заходьте.

Запросив я з чемносте, переконаний, що, з огляду на пізній час, гість відмовиться. Але помилився. Олекса почекав мовчки, поки я відчинив двері, і увійшов до кімнати.

— Будете пити чай? — спитав я.

— Ні, не буду. А... ви на. чому варите?

— На примусі.

— О, то я зараз розпалю! Де ваш примус?

— Та ні, сидіть. Я зараз розпалю сам.

Олекса покірно сів, але зараз же, як тільки я вийшов до передпокою, що правив мені одночасно і за кухню і за умивальку, з’явився коло .мене.

— Я, знаєте, — заговорив він, — дуже люблю чай. Цілий день — чай і чай. Обідати — не дуже, а от чай!.. Рано, знаєте, всі дома спля-я-я-ять, — вимовив чомусь розтяжно це слово, — а я тихенько встану — і зараз вар’ю чай. Потім поставлю склянки на столі, покладу хліб, мед... Ми їмо багато меду, знаєте?.. Фу, як ця бензина димить! Заб’є вам пальник, побачите!.. Краще розпалювати денатуратом. Ви вірите в призначення?

— Що?!

— Ну, в призначення. «Що має бути — того не минути» — не знаєте?

— Більше не вірю, як вірю.

— Чому не вірите?

— Та тому, що людина, яка вірить у своє призначення, може лежати на печі, не ворухнувши й пальцем, вичікуючи свого «не минути».

— А ви б могли так лежати?

— Власне, що не міг би.

— Ну, то, значить, це і не є вашим призначенням. Коли б призначення вам веліло лежати на печі — ви і лежали б. А так — ні. Бачите, навіть печі не маєте, а на примусі хіба не будете лежати. Ц-ц-ц!..

Олекса зморщив при тому носа й видався мені таким забавним, що я розреготався до сліз.

— О, бензина вже вигоріла, треба помпувати! — скрикнув мій потішний гість і кинувся до примуса.

— Та лишіть, Олексо, я сам!.. — спробував я його спинити.

Але він мене не слухав.

— А-а, бачите, я ж так і знав, що пальник заб’ється! — крикнув, він. — Де голка?!

Я вже не протестував і подав голку.

Олекса розпалив примус, налив у чайник води, поставив його на вогонь і взявся мити руки. Робив усе охайно, справно, навіть педантично і поводився так, ніби був у власній хаті.

— Я все люблю робити сам, знаєте? — говорив при тому. — Сам собі скарпетки церую*, сам ґудзики пришиваю, сам сорочки перу і прасую. Бачите, які в мене сорочки? — спитав гордо й вип’ялив груди.

— Бачу. Я вже давно заздрив вам, дивлячись на ваші сорочки.

— Ц-ц-ц!.. Ніяка прачка так не випере... А я ще й комірці вмію перешивати! Отак, знаєте, як комірець протреться — я зараз виріжу на спині сорочки смужку і зроблю новий, а на спині чимсь другим підшию. На спині ж під піджаком не видно, правда?

— Правда, — відповів я всміхаючись і простягнув йому цигарки: — Куріть.

Олекса відмахнувся:

— Не курю. Я ж пасічник, знаєте? А бджоли не люблять курців... Але, коли б навіть я й не був пасічником, — все одно не курив би. Курення — ще взагалі велика єрунда. Тільки на здоров’я шкодить, знаєте? Горілка також... Я не курю і нічого не п’ю. Хіба от тільки чай. Чай я дуже люблю...

За чаєм, якого Олекса справді з видимою насолодою випив аж кілька. склянок, ми говорили про найрізноманітніші речі. Властиво, говорив мій гість, а я лише відповідав на питання, або слухав.

— Ви чули, — спитав Олекса, — що на. мене всі кажуть «чудак»?

— Чудасій, — поправив я.

— Як? Чудасій? А-а-а, ну, це все одно... А чудак, кажуть, — це вже півдурака. Правда?

— Не завжди.

— Гм... А, як ви думаєте, чудасій — це щось більше, чи менше від півдурака?

— Думаю, що це зовсім щось інше.

— Так?.. А хто є дурнішим: наприклад, чверть дурака, чи три чверті дурака?

— Філософське питання! — засміявся я. — Думаю, що обоє вартують однаково. А чому вас це цікавить?

— Бо я, знаєте, думаю, що всі ті, хто мене вважає півдураком, чи там чудасієм, — дурніші від мене. Вірите?

— Вірю.

— Чому вірите? — здивувався Олекса.

— Бо вважаю вас людиною розумною і цікавою.

— Справді?! — зрадів, гість чисто по-дитячому.

— Справді. Кажу вам це по щирості.

— Але ж ви мене зовсім не знаєте!

— Зате я вас бачу і слухаю.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса. — Думаєте, що як бачите і слухаєте, то вже й знаєте?

— Я ж не казав, що вже знаю вас, — пояснив я Олексі. — Я тільки хотів сказати, що всі ваші слова мені видаються розумними й цікавими.

— Але й чудними одночасно, правда?

— Я б назвав їх тільки своєрідними.

— Як? Своєрідними? А-а, ну, це все одно... І, слухайте, що я хотів сказати?.. Як ви думаєте, нашу «мудру, пролетарську владу» можна обдурити, чи ні?

— Не розумію вас...

— Чому ж не розумієте? Ну, от, просто: влада видає якісь закони, скеровані проти людей. Чи можна, так зробити, щоб при допомозі тих самих законів владу обдурити?

— Не знаю.

— Ц-ц-ц! А я знаю точно й кажу вам, що можна!

— Як це?

— Та, просто! Ви думаєте, наприклад, що я кілька років дрова з необхідносте рубав? Єрунда! Мені потрібно було виробили власний «пролетарський стаж», щоб інженером. зробитися. Бо так, знаєте, як я був сином службовця, формально — татів утриманець, то це вважалося чимсь гіршим, як наложниця. Одним словом, третя категорія. А в Індустріальний Інститут, як самі знаєте, по третій категорії не було чого навіть пхатися. Ну, от я і придумав, ходити на поденні роботи. Так і мамашу свою трохи підкупив, і грошей наскладав, і документи на першу категорію виробив. Прийшов до інституту, як пролетарій, від родини не залежний, самостійний батрак. Ц-ц-ц!..