Дуже скоро побачив я, що таки програю. Ось-ось ще чотири-п’ять ходів — і буде кінець, бачив це і чемпіон.

— Здаєтесь? — спитав насмішливо.

Я вже хотів здатися, коли за моїми, плечима почувся запит:

— Хочете, щоб я скінчив за вас?

Я оглянувся й із здивуванням побачив за собою усміхненого Альошу.

— Хочете грати? — спитав я його.

— Так, і я виграю цю партію!

Чемпіон з цікавістю поглянув на Альошу.

— Прошу дуже! — сказав він. — Коли цей товариш погодиться, то я з приємністю заграю з вами до кінця.

«Товариш», тобто я, звичайно, охоче погодився, відступив своє місце Альоші, а сам приєднався до натовпу глядачів.

Альоша сів, потер руки й затиснув їх між колінами. Потім пересмикнув плечима, зробив цілком несподіваний і, як на мою думку, цілком неоправданий хід конем і вдоволено засміявся. Сміх його, був також якийсь особливий: Альоша виставляв кінчик язика крізь зуби, видавав звук подібний не то до «ц», не то до англійського «ті-ейч», і повторяв його тричі: «Ц-ц-ц!»

Але чемпіон, видно, інакше оцінив хід свого нового противника, й уперше за ввесь час гри задумано нахмурив чоло. В натовпі, що тепер збився густо біля чотирьох столиків, відчувалося ще більше напруження і зацікавленість. Атмосфера стала зовсім гарячою, і чемпіон закурив нову цигарку.

Хід, і ще несподіваний з боку Альоші хід конем, потім бігуном* — і позиція на дошці зовсім змінилася. Чемпіон, відчувши силу противника, всю свою увагу сконцентрував саме на цій дошці, з чого користали інші грачі й переходили в наступ. Чемпіон старався вдати вдоволеного, але по всьому було видію, що його розбирає досада. А «чудасій», віддавши королеву й бігуна, вдоволено затискав долоні колінами й сміявся:

— Ц-ц-ц!

Не минуло й десяти хвилин, як чемпіон мусів піддатися, і, тільки з трудом скриваючи свою ніяковість, привітно всміхнувся:

— Ви — сильний грач! — сказав до Альоші. — Завтра прошу вас окремо на дві партії. Прийдете?

Альоша встав від столика, й потиснув плечима.

— Навіщо? — спитав з усмішкою. — Я й так знаю, що вас поб’ю.

Це було сказано без найменшої гордости, але тоном такого безсумнівного переконання, що всім стало ніяково, а чемпіон спаленів по самі вуха.

— Чого ж ви хвалитеся1 наперед? — спитав роздратовано. — Ви ліпше прийдіть і тоді побачимо.

— Я вже бачив сьогодні, як ви граєте, і не маю чого приходити. Сказав, що поб'ю вас — і поб’ю.

І знову така простодушна, позбавлена найменшої зарозумілости впевненість вплинула на чемпіона, як удар батогом.

— Коли поб’єте мене, — сказав тремтячим від образи голосом, — будете ви чемпіоном.

— А воно мені непотрібне це чемпіонство! — сказав Альоша й обернувся до співрозмовника плечима.

Чемпіон ще щось сказав, але Альоша його вже не слухав: пробився крізь юрбу й пішов собі геть.

Усі були розгублені, всі почували себе ніяково і старалися замняти нетактовність Альоші, впевняючи чемпіона, що це — відомий «чудасій», а тому нема чого перейматися його вчинками й словами.

Після закінчення турніру передбачалися танці, і тому всі ще лишилися. Але я не мав настрою. Одягнувся і пішов додому. Якраз уже з тиждень до мене добиралася небезпечна серцева хвороба, тим більш небезпечна, що була безнадійною. І справді, чи міг я мати бодай найменші надії на взаємність від тієї дівчини, за якою пропадала половина всіх студентів, а друга половина, коли і не пропадала, то тільки тому, що здавала собі ясно справу з марности таких зазіхань? Вже одні Тамарині темно-каштанові коси, що спускалися нижче колін, варті були кохання. Самими тільки тими косами Тамара вражала кожного незнайомого й вигідно відрізнялася від решти дівчат, майже поголовно стрижених за модою «під баядерку». Тамара знала ціну своїх кіс і носила їх з граціозною гордістю: одну наперед, одну позад плечей. Її ясно-карі очі світилися, як бурштини, а підкреслена скромність і майже постійно опущені довгі вії робили це точене личко ще привабливішим і чарівнішим.

Дивно було мені тільки, що я, знаючи Тамару Усевич майже від дитячих літ, ніколи про неї не думав. Знав, що вона гарна, що вона буде красунею, але її зовнішність ніколи мене не хвилювала. Але ось тепер, зустрівшись з нею на інститутській вечірці й протанцювавши два танці, почув, що зі мною погано. Згодьтеся самі, що, коли вас починають у вечірніх сутінках опановувати ніжні мрії, а на світанках ввижаються дівочі очі — справа стоїть зле...

Тамара обіцяла неодмінно прийти на турнір і подивитися на чемпіона, а я потайки крив у собі думку, що в цей вечір зможу більш-менш оцінити, яку вартість мають мої аморні шанси. Коли дівчина, буде до мене схильна (на що, зрештою, я не покладав великих надій) — тоді треба відновити давнє знайомство з її батьком і поставитися взагалі до справи поважно. Коли ж ні — тоді геть з мріями! Хворобу треба здушити силою волі й здорового розсудку на самому початку.

Це все я думав, ідучи на турнір. Тимчасом Тамара не прийшла і тим самим зіпсувала мені настрій. Не люблю непевности! Або туди, або сюди...

Стояв мрячливий листопадовий вечір. Вітер обривав десь у високому небі клапті вогких хмар і залюбки запихав їх перехожим у рукави та за коміри. Світло вуличних ліхтарів, розпливалося в тумані жовтими плямами, ніби душилося в густому від вогкости повітрі.

Піднісши високо комір плаща і щулячись від холоду, я спішив додому. Почував себе і втомленим і роздразненим, а від надмірного курення було гірко в роті. Перейшов квартал, завернув за ріг, як раптом мене зупинило питання, вимовлене просто у вухо:

— Ви хотіли ходити королевою, правда? Коли б були пішли королевою — за чотири ходи дістали б мата. А я — конем, конем! Кінь — шляхетна тварина, він не зрадить, як якась там цариця Катерина. Ц-ц-ц!

Признаюся, що від несподіванки я став, як укопаний, такою дивною мені видалася ця розмова, що її Альоша ніби не починав, а продовжував з найцікавішого моменту. Ще дивнішим видалося мені, що цей чоловік, який завжди і скрізь говорив виключно по-російському, тепер заговорив по-українському, і то так чисто, з якимсь особливим, приємним акцентом. І в той час, коли мій несподіваний знайомий запальчиво пояснював мені різні тонкощі шахових. комбінацій, я стояв з широко відкритими очима й мовчки дивився на нього.

— Ви що? — увірвав сам себе Альоша.. — Дивуєтеся, що я до вас заговорив?

— Ні... — змішався я. — Навпаки, мені дуже приємно...

— Ну, приємність тут ні при чому. Я питаюся, чи ви здивувалися?

— Та, правду сказавши, ви мене й здивували...

— Що я підійшов до вас і заговорив?

— Ні, не це...

— А-а! Вас дивує, що я заговорив по-українському?

Цим питанням він остаточної збив мене з пантелику, і я вже просто зовсім не знав, що відповідати. На щастя, Альоша не чекав моєї відповіді й відразу ж змінив тему, за що я йому був у душі глибоко вдячний.

— Де ви живете? — спитав.

— На вулиці Крупської.

— А-а! Крупської — Котолупської — мадам Леніної! Ц-ц-ц! Ну, ходім, я вас трохи проведу....

Збентежений і розгублений, як рідко коли в житті, покірно обертаюся і ступаю далі поруч Альоші. Зрештою, не зовсім поруч, бо Альоша тримається на пів крок ззаду й говорить мені просто у вухо:

— Я з батьком завжди говорю по-українському, і з жінкою та дітьми також говоритиму тільки по-українському. Тільки ж що жінки поки що катма! Ц-ц-ц! А от з мамою, з сестрами і взагалі з усіми чужими людьми я говорю тільки по-російському. Знаєте, як сказано у Священному Письмі? «Не мечіть бісеру перед свинями». Ц-ц-ц! Як вас звуть? — спитав знову, несподівано змінивши розмову.

— Павло Степанович Омельченко.

— А-а-а! Ну, це все одно. Я напевно і так вас ніколи по-батькові не кликатиму. А я називаюся Олекса Ухо, знаєте? Власне, навіть не Ухо, а Вухо, бо мої предки були козаками. Але для «вєліко-русково нарєчія» ні Вухо, ні Олекса не є милозвучними словами, бачите. І мого діда ще у війську перехристили на Ухо, а мене ось — на Альошу. Альоша-Матрьоша-Макінтоша — красота! Ц-ц-ц! Є таке ім’я Макінтоша?