— Ну, грошей ви, мабуть, багато не наскладали...

— Думаєте?! — оживився Олекса. — Гадаєте, що я своїй прекрасній мамаші всі віддавав? Фігу з маком! Я кожного дня собі по двадцять копійок у черевик ховав... От, прийду додому, а мамаша до мене: «Ти, пролетарій! Ану, показуй, що заробив?» — і зараз по кишенях. Я все боявся, щоб не сказала роззутися. Але вона не догадувалася, вважала мене також дураком, чи там, півдураком... І так, знаєте, за місяць — яких п’ять рублів, за рік — шістдесят, за п’ять років — триста. Ц-ц-ц!.. От вам і півдурака!

— І справді наскладали аж триста рублів по двадцять копійок?! — здивувався я. — Нічого не витрачали з них?

— Ні копійки! Та я не триста наскладав, а більше. Убрання купив, білизну купив, плащ, бо ж тепер — диктатура пролетаріату. Ц-ц-ц!.. А в інституті мені стипендію дали, як належиться першій категорії. Ц-ц-ц!..

— Спритний з вас чоловік!

— Хм!.. Це ще нічого... А взагалі, знаєте, чудаком добре бути в теперішніх часах. Бо ж кожний розумний уже й підозрілий. А так — чудасій і чудасій. Я ось інколи таке слово скажу, що нормального чоловіка за нього б давно заслали, де Макар телят пасе, а мені нічого. Дурному ж не дивуються. Інколи справді шкода, що я не цілковитий кретин...

У тих останніх словах несподівано прорвався такий жаль і така гіркота, що мене здавило за серце. Та й мій гість, втративши відразу всю веселість, втопив погляд у протилежну стіну, і мені видалося, що в його очах блищать сльози.

— Що ви, Олексо!.. — постарався я заговорити якомога бадьоріше. — Для чого такі трагічні слова?

— Ах, тільки не жалійте мене, будь ласка! — несподівано вибухнув Олекса й схопився з місця. — Не потребую вашого співчуття, знаєте?! Говорите одне, а думаєте друге!.. І нехай я буду навіть останнім ідіотом, але я не поміняюся з вами місцями. Бо я, «чудасій», усе ж таки маю трохи свободи, а ви, мудрі, — ні!..

І, не давши мені промовити ні слова, Олекса вхопив свого капелюха й вибіг з кімнати.

Я постояв, цілком розгублений і здивований, а тоді пішов замикати двері. Вже вертався назад, як хтось постукав.

— Хто там? — спитав я, підійшовши до дверей.

— Я, — відповів Олексин голос. — Слухайте, ви любите мед?

Я розсміявся від такої несподіванки й відчинив.

— Дуже люблю! — сказав.

— То я вам завтра принесу.

— Дякую.

— Ет, також! — фиркнув Олекса, не прощаючись відступив від порога й пірнув у каламутну мряку.

***

Так почалася моє тісніше знайомство з Альошею-чудасієм. Він відразу сподобався мені й зацікавив собою страшенно, але все ж ще довго-довго я не міг би назвати його своїм другом у повному розумінні того слова. Олекса був якоюсь такою особливою натурою, яку пізнається до певної межі з першого дня знайомства, але поза цією межею в нього починалися несподіванки і таємниці, яких ніколи не можна було ні передбачити, ні розгадати. Він був ходячим збірником сумнівів і найрізноманітніших проблем, мав постійно забиту голову, перетравлюючи в ній одночасно по кілька не маючих між собою нічого спільного думок, а тому в розмові перестрибував з однієї теми на другу, збиваючи співрозмовника з толку цілком несподіваними зворотами. Сам він фактично ніколи не цікавився глибше тим, що думають інші, і навіть ті запитання, на. які наполегливо вимагав відповіді, по суті були скеровані до себе самого. Говорити з Олексою — означало відповідати на його питання, бо він постійно тримав ініціятиву у своїх руках і ніколи не думав над тим, чи співрозмовникові вибрана ним тема подобається, чи ні. І тому з ним не могло бути глибшого обміну поглядами, що становить собою фундамент серйозної дружби між інтелігентними людьми. Зрештою, Олекса не мав ні приятелів, ні близьких знайомих, і по тій причині ввесь тягар надокучливих для нього, тяжких і навіть нерозрішимих питань переніс на мою особу.

Однак, знайшовши в мені повірника своїх сумнівів, поглядів і навіть таємниць, сам Олекса на повірника не надавався зовсім, і, коли б йото спитати, що він знає про мене, то він напевне при найбільшому бажанні не міг би сказати нічого істотного, окрім хіба того, що я йому подобаюсь і що належу до порядних людей.

Та це все не заважало Олексі бути, як справедливо колись сказала моя покійна тітка, людиною золотого серця, що вабила до себе й дивувала, смішила й зворушувала, а в конечному висліді приковувала міцними, нерозривними путами. Та це я зрозумів лише пізніше. Поки ж що, на самих початках нашого знайомства, Олекса і мені і моїм товаришам, яких він дотепно прозвав «симбіозами»[2], зробив масу неоцінимих прислуг. Два місяці він сидів до пізньої ночі, проробляючи з нами цілий курс органічної хемії, в якій, до речі, Олекса був надзвичайно сильний; він у скрутну хвилину завжди міг позичити грошей; він знав підпільних торгівців, у яких можна було купити матеріал на убрання, черевики чи кальоші; він міг просидіти кілька ночей біля ліжка хворого, міг допомогти підшукати мешкання і на власних плечах переносити всі речі; він, нарешті, міг побілити кімнату, направити вікна, двері, або електричну інсталяцію — і все це робив з жартами й охотою, ніби тільки того й чекав, щоб показати свій сприт і вміння.

Мав Олекса ще одну добру рису вдачі: він ніколи не ображався надовго, хоч сердився часто. Також був обдарований подиву гідним інстинктом, з яким майже безпомилково з першого погляду оцінював людей і вгадував чужі думки. Тому з ним, завжди треба було бути щирим, бо, відчувши найменшу фальш чи лицемірство, Олекса відразу вибухав гнівом і тоді не рахувався зі словами.

Ніяких приписів доброго тону для Олекси не існувало. Він не раз міг підняти мене з ліжка опівночі, або, коли це бувало влітку, о п’ятій годині ранку, виключно для того, щоб почути відповідь па якесь надокучливе для себе питання. Інколи він того питання так і не задавав, лише обмежувався до слів:

—А-а, ви спите? Ну, то я прийду іншим разом.

Коли ж приходив пізніше, то нічого не згадував про свою попередню візиту і тільки на. питання, чого він приходив, відповідав щось у роді:

— А-а, то я хотів вас спитати, в якому році народився Чемберлен?

Або:

— Та. я собі чомусь пригадав, що люди часто вертаються з півдороги. Отак, знаєте, іде, іде, а потім візьме й повернеться. Чому?

— Ага, то це, видно, ви й збудили мене виключно тому, що не хотіли вертатись з півдороги?

— Та ні, не з півдороги. Це я ще дома подумав. Потім встав і пішов.

Часами Олекса десь пропадав цілими тижнями, а потім. з’являвся знову й відвідував мене щодня, або й двічі, чи тричі на день.

Якось то навесні, саме в часи останніх іспитів, я по кількох недоспаних ночах ліг раніше й заснув твердо, як камінь. Приснилося мені щось дуже невиразне, надокучливе й уперте. Десь глибоко у підсвідомості я розумів, що мушу неодмінно щось зробити, але що саме — не знав. Мною шарпало й підкидало, поки я нарешті не розплющив у темінь очей і не сів на ліжку: віконниця аж дудоніла й тряслася від упертого стукоту, і я зрозумів, що мені треба встати й відчинити. Вже догадувався, що стукає Олекса; і справді не помилився: коли я, очманілий ще від сну, відкрив навстіж вікно — побачив у ясному місячному сяйві свого чудасія.

— Ви вже спите? — спитав він, як звичайно, не вітаючись. — Ну, то я прийду завтра.

— Бодай вас, Олексо, дідько взяв! — вилаявся я з досадою. — Я щойно заснув — а ви прийшли й розбудили!

— А-а!.. Ну, нічого... Спіть далі. Я вже йду.

— Та ні, — кажу. — Вже коли збудили, то заходьте! Однаково я тепер скоро не засну.

Олекса ввійшов у кімнату, сів на стілець, затиснув енергійно долоні між колінами й засміявся.. У виразі його обличчя було зовсім щось нове, і це мені відразу кинулося в вічі.

— Ви чого іржете? — спитав я, закурюючи цигарку. — І пика світиться, як нова копійка... Закохані, чи що?

— Ц-ц-ц!.. — засміявся щасливимі сміхом Олекса, енергійно потираючи долоні. — Ех, ви, ботаніки прозаїчні! Тут ніч така! Місяць... Сади цвітуть... Солов'ї співають... Мрії... А ви спите, як ведмідь у берлозі.