Я думав, що він почне докладніше оповідати, але Олекса замовк і задумався, механічно проводячи пальцем по склі скриньки з метеликами.

— Як це дійсно просто у вас виходить, — обізвався я: — «видряпався з підвалу й пішов геть»... Ви були в лябораторії з префесором Шерером?

— Був, — тихо відповів Олекса.

— Були під час вибуху?

— Був...

— А що ж то вибухло?

— Пекельні машини”.

— Звідки ж вони там узялися? Ви їх приготували?

— Ми, з професором Шерером... Ще в перший день, як поховалися в лябораторії.

Тепер я потер чоло:

— Не розумію! Як же це? Адже лябораторію перешукували, ні?

— Перешукували кілька разів.

—І не знайшли ні вас, ні ваших «пекельних машин»?

— Ні.

— Це щось неймовірне! Як же це могло бути?

— Там, були дві великі шафи з подвійними стінами...

— І цього ніхто не знав?

— Ні. Я ті стіни сам зробив.

— Коли ж ви це вспіли?

— А, це було зроблене ще за єжовщини, якраз після вашого арешту... І и, і Шерер тоді всього сподівалися, знаєте... Тож ми на всякий випадок таке придумали: коли б йому грозила якась небезпека, — він би сховався, а я б йому приносив харчі. Коли б довелося мені ховатися — він би мене годував. На пару тижнів можна було б там скритися. Вдень сидіти в шафі, а вночі сходити до підвалу й там спати.

— Диво дивне! Виходить, що ви з Шерером були дуже близькими?

— Так. Шерер був дуже порядною і шляхетною людиною.

— Ви ніколи мені про це не казали.

— Бо ми з нашою приязню не афішувалися...

На якийсь час між нами запала мовчанка, і в ній виразно чулося тріпотіння крилець великої нетлі, що припала знадвору до освітленої шиби.

— І ви знаєте, що професор Шерер загинув? — спитав я знову.

— Знаю. Він помер саме в той момент, коли вибухнули наші «пекельні машини».

— Вони вибухнули самі від себе?

— Не зовсім... Вони були сполучені дротами з дверима до підвалу. Це на той випадок, коли б нас мали піймати в підвалі. Розумієте? У підвалі ми вже не могли сховатися, ані втекти звідти... Тоді так, чи сяк — лишалася тільки смерть... Але, бачите, наші розрахунки були погані: «пекельні машини» вибухнули, але ми від них не загинули. Я навіть не втратив притомности, а професор Шерер умер від атаки серця. Він давно був хворий на серце. Злякався, що «пекельні машини» не досить сильні, що енкаведисти нас піймають живими — і від страху помер... Але що там уже згадувати! — зідхнув накінець Олекса.

— Ні, ні, чекайте, Олек... брате Онисифоре! — не міг отямитися я. — Все ж таки я не розумію... А хто ж там лишився, під руїнами з розтрощеною головою, у вашому одязі і з вашими документами? Кого ж то Ліда поховала замість вас?

Олекса підвів голову й подивився на мене якимсь тяжким поглядом:

— Енкаведист, — вимовив роздільно й понуро.

— Ви помінялися одежею з убитим?

— Так, помінявся... — і Олекса здригнувся. — Здавалося тоді, що вкриваю себе вічною ганьбою, боявся, що та проклята одежа прикипить до моєї шкіри... Але іншого виходу не було... Використав хвилину, коли всі порозбігалися після вибуху, затягнув до підвалу якогось убитого і...

— І далі? Помінялися одежею, вилізли і що? — підганяв я Олексу.

— Та далі вже було просто: спокійно перейшов через ціле місто і сховався на цвинтарі. День пересидів, а вночі пішов на захід.

— Знову «просто»! — не міг не всміхнутися я. — Все у вас «просто»!

— Та чого ж... Це було справді просто, бо енкаведистів ніхто не контролював. Навпаки навіть: я в кількох людей питався про документи...

— У це можу вірити... А як ви попали до повстанців?

—Звичайно: зустрівся зі зв’язковим, познайомився і... Та тут навіть нема чого оповідати, бо це було просто.

— І в підпіллі було також «просто»? — легко зіронізував я.

— Та то як сказати... Всяко бувало: і просто, і трудно — залежно від обставин.

Мене інтригувала ота недоговорюваність, а тон, яким відповідав Олекса, сердив.

— Чи ви нещирі, Олексо, чи й справді такі скромні? — спитав я невдоволено. — Говорите так, ніби мова йде про збір яблук, або новий рій у пасіці. Ні, навіть не так: і пасіка, і садок у вас викликають більше емоцій, як ці спогади!

Олекса, немов би злякався мого тону і зніяковів:

— Ні, чому ж... Тільки, бачите, людина займається пасічництвом і садівництвом з любови до справи, а зброю бере в руки з необхідности. В тому вся різниця...

— Отже, мирне життя вам більше подобається, як життя вояка? — зробив я висновки.

— Мені найбільше там подобається, де я почуваю себе найбільше потрібним.

— А є таке місце, де б ви почували себе непотрібним?

— Є, звичайно...

— Не уявляю такого! Але що ви в УПА були дуже потрібні — це знаю напевно!

— Там кожна пара рук і кожна голова потрібна.

— А ще такі руки і така голова, як ваші!

— Так, — щиро й без найменшої гордости сказав Олекса, — з моїм фахом, моїми навиками до різної праці і з моєю витривалістю я міг зробити багато корисного.

— Що ж ви там робили?

В Олексиних очах виявилося здивування:

— Та ви мусите й самі знати, що упівці робили, — сказав, ніби з докором.

— Знаю, звичайно. Але хотів би знати більше про вас. Ви ж не були останнім серед вояків.

— Я? А так, звичайно... Я, бачите, найчастіше ходив на розвідку. А крім того, зброю направляв, навіть з розбитих танків нові монтував...

І в міру того, як Олекса говорив, обличчя його роз’яснювалося, і в очах з’явився новий блиск. Здалося мені на мить, що його душа знову розкрилася для мене, що нарешті в моїх руках опинилася жива ниточка, яка веде до його серця, і я попросив:

— Розкажіть мені, Олексо, про цей відтинок свого життя. Я вже чув, що ви в лавах повстанців робили всякі чудасії.

Олекса зідхнув і зморщив чоло:

— Чудасії... Це правда... Інколи, коли не можна було чогось осягнути при допомозі зброї, доводилось пускатися на жарти.

— Жарти зі смертю...

— Жартувати з життям страшніше, ніж жартувати зі смертю, — відповів Олекса дуже поважно.

— Не розумію вас.

— Знаю, що не розумієте. Я хочу сказати, що саме життя часто буває страшнішим від смерти.

— Гм... Так думають або малодушні, що кінчають самогубством, або герої... — сказав я. — Різниця тільки в тому, що перші бояться життя, а другі не бояться смерти..

— А я ж, як бачите, не скінчив самогубством, — відповів Олекса.

— Звичайно! Бо ви ж не є слабодухом.

— Хочете сказати, що я є героєм? — усміхнувся задумано Олекса. — Я вже нераз чув це слово, але не розумію його, вірите? Кажуть, що героєм є та людина, яка не знає страху. Це ж нелогічно! По-моєму, наприклад, той, хто вміє поборювати в собі страх — той ще є відважним. Чим більший страх може в собі людина побороти — тим вона відважніша. Серед повстанців я нераз бачив хлопців, які блідли, холодним потом вкривалися від страху, але перемагали себе й робили те, що їм наказувано робити. Оті, на мою думку, і були героями. А я ніколи не боявся нічого, вірите? Мені попросту нераз аж стидно було, коли друзі ґратулювали мені й дивувалися, що я те, або інше так «по-геройськи», як вони казали, зробив. А це «геройство» мені вдавалося без найменшої боротьби зі своїми нервами. Я просто не боявся — і все. Де ж тут героїзм?

У його тоні було стільки якоїсь прозорої, наївної щирости, що я зворушився до сліз. Пригадав собі його виправу по рибу на цукрозаводські ставки й подумав, що він і в підпіллі точнісенько так само поводився. Тим більше мене закортіло ще щось довідатися з того, що Олекса робив «без найменшої боротьби з нервами», «просто», «не по-геройськи». І я вже збирався поставити нове питання, але Олекса встав, даючи знати, що розмова скінчилася.

Почуття болючої образи наповнило мою душу, бо я зрозумів, що між мною і моїм колишнім другом лягла прірва, через яку вже не перекинеться мосту. Я став чужим для брага Онисифора. Між нами вже не було нічого спільного, як не було нічого спільного між цим спокійним, зрівноваженим і суворим монахом і колишнім веселим, дотепним чудасієм, що був моїм дружбою, кумом і найвірнішим другом моєї родини...