Що висловлювало моє обличчя, коли я дивився на Олексу, поки він ховав колекцію метеликів і замикав шафу, — не знаю. Тільки Олекса, обернувшись знову і зустрівшися з моїм поглядом, дуже зніяковів і, ніби виправдуючись, спитав:
— Як же там почуває себе пані Лідія?
Це було перше питання, на яке він зважився під час нашої розмови. Раніше він зумів би завдати кільканадцять за годину, але я був радий і цьому одинокому.
— Дякую, — відповів. — Постаріла, згрубла і, замість білочки, стала більше подібна до тяжкої гусочки.
— Слава Богу! Це свідчить, що пані Лідія тішиться добрим здоров’ям... А Лесь?
— Лесь уже парубок. Має шістнадцять років, пильно вчиться і має охоту піти на медицину.
— Ще раз — слава Богу!
Олекса питав, але блукав думками деінде, і мені видавалося, що відповіді його зовсім не цікавлять. І я зазнав іще більшого розчарування й ніяковости. Мені було соромно, що я був закоханий, як інститутка, в людину, яка втратила найменший сентимент до мене, яка попросту не цікавилася моїм існуванням. Не міг втримати гіркости і їдко сказав:
— Як бачу, брате Онисифоре, для вас усе те, що залишилося по той бік монастирських мурів, перестало існувати...
Олекса метнув на мене здивованим поглядом, але зараз же потиснув плечима й байдужо відповів:
— Кожному вільно думати, як хоче. Я звик до того, що ви мене й раніше не розуміли, не дивуюся, отже, що не розумієте й тепер.
— Дійсно, — погодився я, хоч слова Олекси мене кольнули, — вас годі було збагнути до кінця. Ви завжди були якоюсь магічною касеткою, з якої могли вискочити найнесподіваніші речі, але в тому і був власне весь чар вашої натури, вашої цілком своєрідне, оригінальне «я».
— «Я» дивака й чудасія... — вкинув з гіркотою Олекса.
— Нехай і так, але все ж і тоді ви були, всупереч вашому теперішньому твердженню, ближчі й зрозуміліші для мене, ніж тепер у вигляді сухого і, — даруйте! — нудного монаха...
Олекса слухав менеї заложивши руки за свій широкий пояс і блукаючи поглядом по стелі, ніби кажучи. «І коли ти вже відчепишся від мене?» Та я не хотів відчеплюватися.
— Скажіть мені, коли не секрет, — продовжував наполегливо, — що з вами сталося? Що запхало вас сюди? Чому ви саме втікли від життя тоді, коли перед вами розгорнулися такі широкі можливості фахової і суспільно-громадської праці, про які ви раніше навіть мріяти не сміли?! Чому? Скажіть мені, Олексо, чому?
Олекса висмикнув руки з-за пояса, перекинув їх за спину й нервовими кроками заходив, по кімнаті. Видно було, що я його таки «допік» і розворушив у ньому щось болюче. Походивши трохи, він став навпроти мене й заговорив з помітним тремтінням у голосі:
— Помиляєтеся, Павле, коли думаєте, що я втік від життя і що для мене світ поза монастирськими мурами не існує. Якраз навпаки: я вступив, до монастиря, щоб викреслити зі свого існування все те, що заступає головну мету, без якої наше життя взагалі не має ніякого сенсу.
— Мету? Яку мету?
— От! Маєте перший доказ того, як ми далекі один від одного! Ви питаєте: «яку мету», а я вас спитаю: а яка може бути ще мета в кожного з нас зокрема й у всіх загалом?
— Ах, он ви про що! І ви серйозно вважаєте, що для осягнення тієї мети всі повинні конечно постригтися в монахи?
— Ви, Павле, не іронізуйте! — суворо кинув Олекса. — Річ не в тому, чи людина вступить до манастиря, чи залишиться світською, а в тому, яку пропорцію встановить між особистим і загальнонаціональним. Річ у засаді! Я розумію цю засаду так: для справи — все, а для себе тільки те, без чого не можна існувати. У нас же цю засаду розуміють зовсім інакше: для себе — все, а для справи — тільки те, без чого можна обійтися. І я, особливо після того, як побував у середовищі тих, що віддають для справи все-все, включно з кров’ю й життям, — у середовищі, де в першу чергу женуться за максимальним використанням усіх благ добробуту, — не міг витримати! З моєю життєвою засадою я був би тут ще більшим диваком і чудасієм, як колись зі своїми мріями підготовки збройного повстання... — і він гірко усміхнувся.
Я не був ні скупим, ні лінивим, коли річ ішла про справи громадські, але тепер, слухаючи Олексу й порівнюючи його розуміння обов’язків зі своїм, почервонів зі стиду. Мені стало так ніяково, що я поспішив закурити цигарку, аби тільки не дивитися Олексі ввічі. Він помітив моє замішання. Відступив від стола й знову заходив по кімнаті.
— Я знаю, — сказав, ніби оправдуючись, — що не всі можуть так розуміти і так відчувати, як я. Але я інакше — не можу. Від самого дитинства я не вмів думати так як інші, і тому виглядав дивачно. Мені все здавалося, що я бачу багато різних речей, на які інші люди є сліпі. І це мене дивувало. Я був переконаний, що коли б люди вміли добре дивитися, у світі не було б стільки нещасть. От, наприклад, — став він навпроти мене й спитав руба: — що таке — Україна?
Від несподіванки я розгубився:
— Дивне питання!
— Зовсім не дивне, хоч таким воно на перший погляд здається, — наступав на мене Олекса. — Ну, скажіть, що таке Україна?
— Ви що, Олексо, жартуєте, чи й справді маєте сумнів у тому, чи я знаю, що таке Україна?
— Зовсім не жартую і сумнівів не маю: ви не знаєте, що таке Україна!
Я мимовільно усміхнувся:
— Оце говорить не брат Онисифор, а справжній Олекса! Ваше твердження, Олексо, на цей раз дуже сміливе й необґрунтоване.
— А я повторюю ще раз: ви, Павле, не знаєте, що таке Україна! Так само як, наприклад, ніхто не знає, що таке війна. Розумієте? Для того, щоб знати, що таке війна, треба знати про життя всіх її жертв. Треба знати про страждання всіх убитих, про тих, що лишилися без рук, без ніг, без очей, про тривоги й болі їхніх родин, про... Ні, ви ж бачите самі, що всього неможливо знати! І от — Україна... Для мене — це поняття, яке не можна окреслити сухими цифрами, науковими категоріями, чи загальниковими, утертими фразами; Для мене Україна — це щось живе, реальне, конкретне, складене з безлічі окремих образів...
Він примружив очі й повів довкола рукою:
— Я їх так виразно бачу, що, здається, досить простягнути руку — і можна тих образів, торкнутися. Розумієте? Отак виразно бачу, як ці стіни, шафи, як вас! Всі ті події й випадки, свідком яких я був, врізалися мені в пам’ять і переслідують мене безупинно, нагадуючи дійсність, якої ми звідси не бачимо...
Він дедалі більше хвилювався. Пересував з місця на місце мої сірники й цигарки, і при тому я бачив, як тремтять його пальці. Врешті обернувся і знову заходив з кутка в кут.
— Як тільки почую слово «Україна», — тягнув далі, — відразу чомусь перед моїми очима виринають безконечні черги — ота. найхарактерніша риса підсовєтського життя. Вся Україна, багата, горда Україна — в чергах, як жебрачка: черги перед порожніми крамницями, черги обдертих колгоспників за своїм же хлібом перед міськими церабкоопами, черги в смердячих, нужденних їдальнях, черги в установах для полагодження найдрібніших справ, черги біля залізничних кас, черги біля трамвайних зупинок, черги під в’язничними мурами — скрізь черги! Божевілля, пошесть черг, в яких тратиться четверта частина життя! Але це ще дрібниця. Коли заходжу до церкви — зараз же бачу інші церкви: бев хрестів, без дзвонів, з поганьбленими вівтарями, пограбовані, перетворені в стайні або магазини. Коли погляну на наших вихованців — зараз же бачу тисячі жовтих, рахітичних, страшних дітей з убивчими очима скептиків і циніків, — тих обездолених сиріт, що чахнуть по холодних і похмурих притулках. Я бачу катованих в’язнів, бачу каторжників, засуджених на повільну смерть у таборах Сибіру й Далекого Сходу, обдертих, висохлих, вкритих струпами й ранами. Я бачу нарешті горстку тих святих безумців, що гинуть у боротьбі за життя, якого вони ніколи не побачать. Я бачу так багато і так ясно, що мій череп тріскає, а душа обливається кров’ю...
Олекса замовк і закрив обличчя руками. Мені здавалося, що він розридається. Але він постояв трохи, зідхнув глибоко, ніби стрясаючись зі страшних видив і заговорив знову здавленим голосом:
