— Олекса!!!

— Брат Онисифор, прошу, — чемно поправив мене Олекса й спокійно вклонився.

Я знову задеревів і не знав, що маю робити. Та зараз же, підхоплений поривом несамовитої радости, кинувся до нього й зім’яв у своїх обіймах.

— Олексо, Олексо, — говорив ридаючи. — Та ми ж уже оплакали вас на вашій власній могилі! А ви живі?! Ви не вмерли, Олексо?!

— Брат Онисифор, — ще з більшим притиском поправив мене Олекса й лагідним рухом звільнився з моїх обіймів. — Олекса вмер, Павле, а живе брат Онисифор.

Я видивився на нього, сподіваючись, що зараз почую таке знайоме «ц-ц-ц!..» і побачу усмішку, що підтвердить дотепний жарт. Але ні. Олекса говорив спокійно й поважно.

— То ви, хіба, воскресли? — ще не розумів я.

— Ні, я не воскрес. Але можна сказати сміливо, що народився вдруге для іншого життя... Отець ігумен мене кликали? — звернувся він до настоятеля.

Настоятель дивився на нас зі сльозами зворушення в очах і нескоро відповів:

— Бачу, що ви давно знайомі... Тож поговоріть собі... Пан професор, брате Онисифоре, цікавляться нашою школою і хотять свого синка сюди віддати. Тож покажіть панові професорові все, що потрібне, і розкажіть...

Олекса мовчки вклонився і багатозначно глянув на ручного годинника.

— Ах, я зовсім забув! — похопився настоятель. — Це ж ви маєте тепер іти з питомцями на ріку купатися! Але то ми якось залагодимо: хай замість вас піде брат Лаврентій.

— Там вантажне авто стоїть на березі з піском, — тихо відповів Олекса. — Щось попсувалася, і шофер не може сам дати ради...

— От маєш тобі! — огірчено зідхнув настоятель. — Бачу, що без вас таки не обійдеться... Ну, нічого... Пан професор і так у нас ночуватимуть, тож матимете ще час наговоритися увечері.

— То я можу йти?

— З Богом... Скільки ще того піску буде потрібно?

— Ще завтра треба буде привезти зо три рази.

— Ага... Ну, то з Богом! — ще раз повторив настоятель.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава на віки!

Олекса тихо вийшов, а я ніяк не міг отямитися від несподіванки і стояв, немов окаменілий, поки не почув питання:

— То ви ще з Краю знаєтесь?

— Чи знаємось?! Та ж Олек... брат Онисифор — мій найближчий приятель, дружба і кум.

— Так?!

— Так! Він мого старшого сина до хресту тримав... Прошу зважити, що це діялося під большевиками... І взагалі рідний брат не міг би бути мені дорожчим, як він... Але як він у вас опинився?

— Та просто: прийшов і сказав, що хоче вступити до манастиря.

— Дивно...

— Чому ж дивно? — з легкими нотками образи в голосі спитав настоятель. — Брат Онисифор — монах по покликанні. Це не примха і не випадковий порив. Він, бачите, ще в Галичині, як був у підпіллі...

— Що?! Він був у підпіллі?!

— А як же. Був. Чудеса робив! Сам він не любить хвалитися, але те, що про нього оповідають, нагадує казки з «Тисяча одної ночі»... Так от, після однієї збройної сутички повстанці йото пораненого принесли до монастиря, щоб дати йому першу поміч. І брат Онисифор, а тоді ще Олекса, уподобав собі монаше життя. Доки міг — боровся в УПА, а потім виїхав на еміграцію і так довго шукав собі місця в житті, поки не опинився під нашою брамою. Так то, пане професоре!

— Брате Онисифоре, — донісся знадвору чийсь плаксивий бас, — а зайдіть но, прошу вас, подивіться на той лінотип... Я все щось не маю довір’я до підмурівки.

— Брате Онисифоре, — залунав інший голос, — чи ті яблуні; що ви казали, будемо обривати сьогодні?

—Ні, післязавтра. Зараз іду до вас, пане Колодій, почекайте хвилинку, — відповідав голос Олекси. — А ви, діти, будьте готові й не розходьтеся. Зараз вирушаємо...

— Як бачу, — сказав я, — брат Онисифор хліба даром не їсть...

Настоятель усміхнувся:

— Працює за трьох, правда. Я вже й сам йому нераз говорив, щоб звузив коло своїх обов’язків. У нас же є фахівців досить. Коли ж він каже, що йому сумно без роботи. Хвилинки вільної не посидить, все щось собі знайде: він і в школі вчить, і пасіки пильнує, і до садка нікого не допускає, і за механіка в нас у друкарні та в гаражі, а оце ще надумав рибний ставок закладати. Оце тепер цілий тиждень пісок возимо... Сам відпочинку не знає, і нікому спокою не дає. Вірите, що, відколи він у нас, то роботи вдвоє більше стало, хоч її і перед тим у нас не бракувало...

І настоятель добродушно засміявся.

— Він завжди таким був, — сказав я.

— Хай йому Бог допомагає! Діяльна людина — нема слів. Питомці і школярі липнуть до нього, як до рідної мами.

— Він любить дітей...

— За прикладом Господа нашого Ісуса Христа: «Не бороніть дітям приходити до мене»...

***

Я не міг дочекатися того моменту, коли можна буде говорити з Олексою. Бачив крізь вікно призначеної мені кімнати, як він бігав по монастирському подвір’ї з одного кінця в другий, давав розпорядження, пригадував то одну, то другу справу, ба, і сам кидався з допомогою туди, де інші не могли собі дати ради. Коли я дивився на нього з гори поверху, мені видавалося, що він — головним мотором тут, що, коли б його не стало, — зупинилося б усе життя. Подив і почуття глибокого респекту викликала його рухлива постать, його впевнені рухи, його обізнаність з найменшими деталями великої машини манастирського господарства. Брат Онисифор усе знав, усе пам’ятав, усе передбачав: коли їхати по папір для друкарні до міста, коли — по дрова в ліс, коли починати винищувати пивниці під новий врожай яблук, де треба вставити скло у вікнах, а де — направити дах. Попросту не можна було зрозуміти, як це в одній голові вміщалося стільки всяких клопотів? І не видно було, щоб ці клопоти його обтяжували. Навпаки, вони, здавалося, приносили йому тільки втіху й приємність. Своєю енергією брат Онисифор заражував інших, і всі люди працювали під його командою дружньо й весело, немов би гралися.

Сам Олекса не постарів ні трохи. Літа минули повз нього, не залишивши на ньому ніякого сліду. Але разом з тим безслідно десь поділася його дивачність, його звичка — затискати долоні колінами й глупо хіхікати, або незграбно розмахувати руками. Щезло в ньому взагалі все те, що давало підстави називати його чудасієм. Правда, сприт у праці й енергія лишилися давні, якщо не збільшилися, але кожен його рух, кожне слово мали цілком виразно окреслену ціль і не залишали місця ні для догадок, ні не були несподіванками, як це було раніше.

Але ще більшу зміну помітив я в Олексі пізніше, коли настоятель після вечері залишив нас удвох. Уже й під час вечері брат Онисифор сидів спокійно, не промовив ні одного слова під час спільної гутірки і взагалі виглядав так, як людина, яка не має ні признаку найменшої ініціативи до чогось і яку взагалі ніщо в світі не цікавить. Він покірно зігнув голову на пригадку настоятеля — познайомити мене з шкільними справами, вдруге так само злегка вклонився мені й попросив піти до шкільного будинку.

Тут він знову оживився, водив мене зі спалень до клясних кімнат, показував бібліотеку й лябораторії, а при тому говорив-говорив безугаву, не даючи ніяк мені прийти до слова. А я в той самий час питав себе: Чи він відчуває, що я його зовсім не слухаю? Чи розуміє він, що мене палить нетерплячка говорити про щось зовсім інше? Чи й справді все те, що лучило нас колись ланцюгами найвірнішої приязні, втратило для нього всяку ціну? Чи він не розуміє, як болить мене ота зміна в ньому?

Він не міг того не відчувати, бо ж був людиною, обдарованою подивугідно-чутливим серцем. Невже і це в ньому змінилося?

І я не витримав. Саме тоді, коли Олекса показував мені багату, зібрану учнями колекцію метеликів, увірвав його на півслові:

— Скажіть мені, як ви тод і врятувалися, брате Онисифоре? — спитав просто.

Наші погляди при цьому зустрілися, і Олекса раптом затнувся, зблід і довго тер собі чоло, ніби щось пригадував.

— А, тоді? — сказав нарешті. — Та дуже просто: видряпався з підвалу й пішов геть.