— Усе на. світі має свою мету, молодий інженере! Все!
— І цей танець також?
— Звичайно.
— Я не бачу в танцях ніякої мети.
— Чому ж тоді пішли танцювати?
— Щоб вас не образити моєю відмовою.
— У цьому також була певна мета.
— Ні, це не була мета, а тільки причина.
— У такому випадку, мені не залишається нічого іншого, як відвести вас на місце і перепросити за спричинену прикрість.
— Ви образились?
— Ні, я тільки тепер почуваю, що й справді винен.
— Вину все можна викупити.
— Як саме?
— Виведіть мене в коридор на свіже повітря.
— Наказ!
Я круто змінив напрямок і, маневруючи поміж густо збитими парами, вивів, майже виніс у скорих оборотах Ліду крізь тлум* і розчинені двері в коридор.
По струмові свіжого повітря, що вдарив з відчинених вздовж вікон в наші обличчя, щойно можна було зрозуміти, яка задуха панувала в залі, і ми обоє полегшено зідхнули. І в тому ж моменті я помітив у глибині коридору Олексу, оточеного групою студентів, які щось завзято йому пояснювали. Я вже, як то кажуть, носом відчув щось підозріле й спішно пішов у той напрямок. Видно було, що тут і справді кувалася якась нова змова, бо студенти при нашому наближенні розкотилися, як горох, а я зі здивуванням помітив, що тримаю Лідині пальчики, і ці пальчики довірливо спочивають у моїй долоні.
— Олексо, — сказав я навмисне голосно, щоб прикрити своє замішання, — хочу вас представити оцьому молоденькому інженерові. Чи ви вже, може, знайомі?
— Звичайно, знайомі! М-м-м, який наш Олексій Михайлович сьогодні гарний! — мило й просто сказала Ліда, простягаючи руку.
Олекса, спаленів, як варений рак, і так розгубився, що остовпів зоївсім, а не помічена ним Лідина рука звисла в повітрі.
— Та що ви, Олексо?! — заговорив я ще голосніше, щоб урятувати ситуацію. — Привітайтесь же, поґратулюйте Ліді й побажайте всякого добра на новій дорозі!
І, не довго думаючи, я схопив їхні руки й силоміць зблизив одну до одної.
Але, як тільки їхні долоні торкнулися, Олекса шарпнувся так, ніби його вдарило сильним електричним струмом, і відскочив назад.
— Відчепіться! — крикнув у якомусь півбожевільному відчаї. — Не бачив я зроду інженерів, чи що?!! От ще єрунду видумали!
І перше, ніж я вспів отямитися, він різко обернувся і прослизнув у найближчі відчинені двері.
Мене якби хто окропом обілляв, але Ліда, хоч і як їй було прикро, постаралася всміхнутися:
— Чудна з нього людина! Ви його добре знаєте?
— Його ніколи не можна пізнати до кінця! — сказав я, стараючись запанувати над собою. — І, хоч ми довгі роки з ним приятелюємо, але після цього вибрику я його знати не схочу!
— Це було б несправедливо з вашого боку, — спокійно й лагідно сказала Ліда. — Олексієві Михайловичу треба пробачити багато такого, чого не можна пробачити іншій людині.
— Вважаєте його чимсь більшим, чи меншим від звичайної людини?
— Не знаю... Ніколи не думала над цим питанням.
Злість моя минала, і я, пригадавши собі свою сьогоднішню місію, почав з запалом переконувати дівчину:
— Жаль, що ви над цим не думали. Олекса вартий того, щоб ним поцікавитися ближче.
Ліда здивовано глянула на мене.
— Можливо, — сказала задумано. — Але тепер уже запізно.
«Запізно»! Це слово сказав мені чверть години тому і Олекса. Що він мав на увазі? Чи для нього було запізно відступати, чи, навпаки, запізно починати? Напевне, починати. Бо інакше не втік би тоді, коли я пробивався до Ліди, не вирвався б і тепер так грубо й різко. А так — втік! Втік, бо зрозумів, що не осягне нічого, що остання надія зірвалася. І це — по двох роках плекання райдужних мрій, по двох роках глибокої, чистої любови!
Мені стало так гірко за свого милого чудасія, що я вирішив ступити на найкоротшу дорогу, на яку лише можна було собі дозволити в цих обставинах, і спитав:
— А якої ви взагалі думки про нього?
— Я? Думаю, що він добра й чесна людина, тільки дивак.
— І більше нічого не можете сказати ?
— Можу сказати хіба ще, що він мене не зносить.
— Вас?!! Вас не зносить?!! — вихопилось у мене щире здивування.
Ліда інакше зрозуміла моє здивування й густо почервоніла. Щоб скрити своє обличчя, вона обернулася плечима до світла й сперлася на підвіконнику.
— Так, — підтвердила вона, ледь-ледь усміхаючись. — Мені, правда, воно байдужісінько, але все ж таки це комічно: Олексій Михайлович постійно робить насмішливі гримаси в моїй присутності, як тільки побачить мене на вулиці — зараз звертає й тікає на другий бік, а навіть і в лябораторії, коли мені щось бувало потрібно, то подавав завжди так, щоб демонстративно обернутися до мене плечима.
— Ви його не розуміли, Лідо!
Ліда метнула на мене коротким, настороженим поглядом і гордо стиснула уста.
— Я й не старалася його зрозуміти, — відповіла з холодком у голосі. — І, зрештою, чи не можна знайти цікавішої теми для розмови?
— Для мене якраз ця тема дуже цікава, Лідо.
Ліда пильно подивилася на мене, немов би хотіла сказати: «Чи й ти часом не такий чудасій, як твій приятель?», але не сказала нічого, а я з запалом продовжував:
— Коли б ви бодай трохи постаралися ближче придивитися до Олекси, ви б зрозуміли, чого він вартий! Це надзвичайно цікава й оригінальна натура й може вже захопити тим, що не подібна до інших людей. Під його зовнішнім дивацтвом криється стільки доброти, стільки ніжности, чуйности, стільки спостережливости й глибокого розуму, що не знаю, чи десятою частиною того може похвалитися інша людина. Працьовитий, як бджола, винахідливий, як Соломон, господарчий, чесний, відданий... Ні, справді, я не можу перерахувати всіх його позитивних прикмет, бо ви в них і так не повірите...
— Чому ж? — спокійно відповіла Ліда. — Я вірю. Адже щойно сказала вам, що вважаю його чесною й доброю людиною. А щодо розуму... Не знаю... Він, безперечно, проявляє великі знання у своїй галузі, прекрасно вміє пояснити найскладніші проблеми й багатьом нашим студентам поміг при дипломних працях. Але, бачите, його розум якийсь дуже односторонній... Я не можу вам того добре пояснити... Як вам сказати... Він викликає в мене таке почуття, як талановита дитина з великими фізичними дефектами. Просто якось жалко й неприємно на нього дивитися...
—Ну, жалю він найменше заслуговує! Ви знаєте, що Олекса при всьому своєму дивацтві є людиною страшно гордою?
— Можливо, — байдужим тоном сказала Ліда, і по всьому було видно, що розмова починає її нудити. — Що це грають?
— Танго. Дозволите вас просити?
— Дозволю, бо, он, бачу, мене хоче запросити доцент Ткач.
— Знову жертва?
— Ні, на цей раз сигнал “SOS”, — засміялася Ліда.
— Е-е, Омельченко, — з досадою крикнув Ткач, — так не годиться! Гість, а господарів дому за пояс затикає!
— Було господарям не зівати! — відповів я жартом і повів Ліду до залі.
— Але, Павле Степановичу, — обізвалася Ліда, — на цей раз буде ще гірше, бо я танґа таки зовсім не вмію танцювати.
— Не журіться, я вас навчу. Пам’ятайте, Білочко...
— Що?!
— Білочко! — повторив я. — Я колись у дитинстві бачив на сцені маленьку дівчинку в ролі білочки. Була цілком подібна до вас.
— Вона напевне мала трохи менше, як двадцять три роки?
— Звичайно. Але я тоді мав також трохи менше, як тридцять один...
— І що було з тією білочкою?
— Вона пізніше захотіла навчитися танцювати танґо.
— І запросила за вчителя ведмедя?
— Ні, вона запросила Перелесника з «Лісової Пісні» Лесі Українки...
— Ой, як страшно!
— Дуже страшно, Білочко! Але все ж таки не так страшно, як було б з «Тим, що двійки ставить», як доцент Ткач, наприклад... Перелесник вам двійки не поставить, хоч би ви й як погано танцювали... Перелесник вас буде залюбки вчити... Тільки прошу бути абсолютно покірною, прошу слухати тільки мене, прошу ноженятами перебирати механічно і взагалі попасти в цілковите забуття...
— Ой! Ви, здається, не Перелесник, а «Той, що в скалі сидить»! — засміялася Ліда. — Це ж він дає забуття.
