— Неправда, Білочко, неправда! «Той, що в скалі сидить» дає забуття камінне й холодне. А Перелесник дає забуття солодке, вогненне, п’янке...
— Боюсь! Ще, чого доброго, забуду все, чого навчилася, і який з мене буде інженер?
— Не бійтеся, Білочко, не бійтеся! Забудьте тепер про науку, про дипломи й про цілий світ... Раз, два, три, чотири, раз, два, три, чотири... Так... Так... Бачите, як добре виходить?
— Справді...
«Білочка» м’якла в моїх обіймах і в ритмічних звуках танцю зливалася зі мною в одне єство. Але й «Перелесник» п’янів, забуваючи поволі, хто він, чого прийшов сюди і пощо завів знаймство з цією дівчиною, яка мала незабаром зникнути з його обрію.
Та це солодке, п’янке забуття перервали цілком прозаїчні крики невдоволення: «Годі! Годі! Цього ніхто не вміє танцювати ! Це тільки для гнилого Заходу призначене!»
Справді, модерні танці тоді щойно стали знані в нас, та й то здебільшого підлягали гострій партійній критиці, як танці розкладові, еротичні й занепадницькі. І тому, як тільки в залі залунали окрики невдоволення, оркестра на хвилину прийшла в нелад, а потім відразу ж переключилася на скаженого темпу польку, яка порвала за собою майже всіх присутніх. Затупали енергійно сотні ніг, знялася курява, закрутилися, як у калейдоскопі, збуджені, спітнілі обличчя.
З одного погляду в Лідині очі я зрозумів її бажання і знову вихром виніс її з залі в коридор.
— Ну, ніколи не подумала б, що я так натанцююся сьогодні! — сказала Ліда, прикладаючи долоні до розпалених щік.
— Ми здебільшого ніколи не можемо передбачити подій навіть найближчого майбутнього...
— Ой, і знову та багатозначність! Не лякайте мене нею, будь ласка...
— Я вас і не лякаю нею, Лідо. І, коли вже це справді страшно, то найбільше для мене самого...
— Хіба й Перелесникам також властиве почуття страху? — спита та лукаво.
— Я вже більше не Перелесник, Лідо. Я тепер звичайний собі ботанік.
— Фе-е-е, як це прозаїчно!
— Все наше життя прозаїчне.
— Коли б воно не було прозою, то як би могли пізнати розкіш мрій і щастя здійснення небуденного?
Я не міг скрити здивування в очах після цього питання, коли подивився на Ліду, а вона спитала знову:
— Чому ви здивувалися? Адже думка не моя і стара, як світ.
— Правда. Мене тільки здивувало, що ви висловили її саме тепер, і то з таким глибоким зрозумінням...
Ліда знову зніяковіла й обернулася до вікна.
Коли я сказав, що не почуваю себе більше Перелесником, я сказав щось більше, як правду. Після того, як випустив Ліду з обіймів, після того, як пригадав собі свою обіцянку Олексі, світ мені видався сірим, нудним і нецікавим. А після того, як Ліда висловила свою «стару, як світ» думку, до того почуття долучився ще й сум. Я не мав бажання більше ні жартувати, ні говорити, ні навіть думати. Що почувала і що думала Ліда, я не знав, але вона не обзивалася довго, і між нами запанувала підступна, багатозначна мовчанка, яка ставала незручною. Видно, що дівчина це зрозуміла, бо почала несподівано з першої думки, яка їй прийшла в голову:
— То ви кажете, що Олексій Михайлович належить до людей вийняткових?
— Безперечно. Але він вас і так не цікавить.
— Дійсно, не цікавив ніколи. Але, коли він ваш приятель... себто, коли ви про нього стільки наговорили, так його розхвалили, то...
— Я про нього дуже мало сказав, Лідо, дуже мало! А всі мої розхвалювання і в десятій частині не вичерпують позитивних прикмет Олексиної вдачі. Я про нього такої високої думки, такої високої...
— Що не помічаєте мінусів?
— Помиляєтесь, Лідо! Я знаю його мінуси краще, ніж хто інший, і тому з такою певністю тверджу, що ті мінуси є нічим у порівнянні до всіх плюсів. В тому можу вас запевнити, чим хочете!
— Ви так дивно говорите, ніби маєте спеціяльне завдання піднести Олексія Михайловича в моїх очах на п’єдестал...
— Так, мені хотілося б, щоб ви Олексу належно цінили.
— Чи це має якесь важливе значення? — насторожилася дівчина.
— Має.
— Що?!
— Нічого, Лідо, — поспішив я її заспокоїти, бачачи, що зайшов трохи далеко. — Я дуже люблю Олексу, і мені неприємно, що хтось його вважає тільки диваком і ставиться до нього, як до «талановитої дитини з великими фізичними дефектами»...
— Вас це образило? — подивилася Ліда мені в очі винуватим поглядом і злегка, торкнулася мого ліктя.
— Мене це заболіло, Лідо, але ще більше мене заболіло те, що він поступив так грубо. Не розумію просто, як він міг так зробити?
— Ви ж самі щойно сказали, що його до кінця ніхто не може зрозуміти...
— Правда. Він постійно дивує своєю поведінкою, інколи смішить, інколи сердить і обурює, але в тому, може, і найцікавіша його прикмета, його чар.
Ліда подумала, подумала й усміхнулася.
— А все ж, мати такого приятеля, — сказала вона, — річ клопітлива.
— До деякої міри і це правда...
— Такі люди, по-моєму, при всій своїй доброті й інших високих прикметах, можуть втомити, надокучити, стати навіть осоружними.
— Що ви, Лідо?!
— Неправду кажу?
— Безперечно, помиляєтесь! На тлі тих пересічних людей, що виглядають, як манекени на модних журналах, Олекса є зовсім новою, оригінальною постаттю, і, зустрічаючись з ним, я кожного разу тільки відпочиваю.
— Відпочиваєте власне тому, що тільки зустрічаєтесь, — заперечила Ліда.— Найсмачніші й найбільш делікатні страви нам приїдаються, коли ми їх їмо у великих дозах. А, от, хліб — проста річ — не приїдається ніколи. Ви... не смійтеся з такого примітивного порівняння, тільки ж справді мені здається, що оригінальність перестає бути оригінальністю, коли стає повсякденним явищем, і втомлює та надокучає ще більше, як пересічність... Ну, уявіть собі, що ви маєте таку надзвичайну «оригінальну» жінку. Чи своїми постійними витівками вона дала б вам щоденний відпочинок?
Я застиг з приготованою фразою оборони на устах і почув, що останнім питанням Ліда вибила мені ґрунт з-під ніг. Пригадалася мені порівняно недавня розмова в лікарні, коли я впевняв Олексу, що, бувши дівчиною, я б закохався в нього до безтями, і тепер спитав себе: «Справді, чи міг би я одружитися з дівчиною такої вдачі, як він?» «Ні, ніколи!» — прийшла відповідь. І вслід за тим гаряча хвиля сорому, що зродилася десь у глибині душі, вдарила мені в голову. Яку ролю відігравав я знову? Що б сказала ця щира і горда заразом дівчина, коли б дізналася про справжню мету моїх розмов?! Я мало не закрив обличчя руками, бо видавався собі негідним стояти поруч цього милого сотворіння, що мало звання інженера й одночасно було подібне до білочки. Найвідповіднішим було б схилитися до цих маленьких ноженят, взутих у дитячі білі черевички, сказати всю правду й просити пробачення. Але, з другого боку, виринав переді мною Олекса, той милий, щирий, диванний Олекса, що стільки надій покладав на цей вечір і на мене. Чи він не був гідним цієї дівчини? Якої взагалі дівчини в світі він не був гідний? І я б усе зробив, щоб побачити Олексу в парі з Лідою, тільки не міг зробити одного: не міг більше ні словом загикнутися про Олексу.
Ми стояли поруч, перехилені через вікно, а між нами вмостився третій гість — мовчанка. Вже вдруге вона підкрадалася до нас, насмішлива й зухвала, підказуючи думки, яких ми не важилися ні висловити вголос, ні довести до кінця у своїх мозках. Молоді дерева, якими був обсаджений будинок, десь там унизу багатозначно хитали кучерявими головами й недискретно* зідхали, тягнучись до вікон поверху, звідки виривалися гучні мельодії оркестри й гомін веселої забави. Ніби відповідаючи цим зеленим свідкам, я також зідхнув з самої глибини душі, і від того значення мовчанки ще збільшилось.
— А я завтра вже їду, — обізвалася, на моє зідхання Ліда.
— Додому?
— Так, спочатку додому.
— А потім?
— Потім їду далеко-далеко, аж за Ленінград, у Мсту. Чули про таке місто?
— Чув. Там десь концентраційний табір і фабрика порцеляни, чи що...
— Так...
