— Навпаки, я тепер іду з великою охотою. Але не знаю тільки, до чого повинна звестися моя роля?
— Та я ж вам уже казав сто разів, приліпко ви клаповуха! Ви мусите допомогти мені якось розговоритися з Лідою, знаєте? Я не вмію починати розмови. Чомусь плутаюсь, і слова в мене тікають з голови. Ви помітили це?
— Помітив.
— А бачите, бачите! Потім уже, як розговорюся, то йде гладко. І можу говорити, говорити, аж поки не помічу, що... гарно говорю. І тоді знову збиваюся. Ц-ц-ц!..
Я засміявся також і з незрозумілої мені самому радости вхопив Олексу під руку. Взагалі настрій у мене був чудовий, такий чудовий, якого я вже не мав довгі роки.
— Ну, добре', — сказав жартівливо, — з того виходить, що я мушу вас з Лідою звести й почати розмову. А потім?
— Потім я вже сам... Сам... Ви мені тільки поможете перший крок зробити.
— Ні, так я не годжуся! Ви мені скажіть конкретно, до якої межі той перший крок мусить сягати?
— Я ж сказав уже.
— Е-е, того мало. Для мене цього абсолютно мало!
— А чого ж ви ще хочете?
— Та трохи більше. Можу для вас, як для свого приятеля, наприклад, зробити й більшу жертву: обняти, поцілувати, зложити їй пропозицію руки й серця, навіть до ЗАГСу піти, коли вона погодиться...
— Ц-ц-ц!.. Мухомор старий! Ну, і далі? — глумливо спитав Олекса.
— Далі? Далі все лишив би вам. Тепер скажіть, що б ви робили далі?
— Е-е, коли б тільки так можна було, то далі вже єрунда!
— Справді?! — зареготав я. — Гарно ж ви дивитеся на шлюб, коли так говорите!
— Смійтеся, смійтеся, мухоморе! — і собі хіхікав, добродушно Олекса. — А я вам кажу точно, що, коли б вона не була Ліда Горобець, а Ліда Ухо...
— То це був би певний знак, що ви оженилися, — підхопив я.
— Ну, так, звичайно... Себто, що вона вже моя жінка, і я вже маю право... — Олекса, зайнявся.
— Ну, чого ж ви? — кпив я далі. Маєте право — чого? Починати з нею говорити без посередників? Кланятися їй на вулиці? Чи навіть, сохрани Боже, до кіна її запросити?
— Ой, і провокатор з вас! — заливався Олекса щасливим сміхом — Ой, і провокатор! Говорите одне, а думаєте друге. А я вам так і не скажу нічого. На злість, не скажу нічого! Ц-ц-ц!..
Так з жартами й кпинами ми прийшли до мого мешкання. Я зараз же почав голитися й митися, а Олекса кинувся роздувати праску, і, поки вугілля розгорілося, вспів вичистити від плям і пороху моє убрання. Хотів навіть вичистити й черевики, але я цьому категорчно спротивився, хоч Олекса, ніяк не міг зрозуміти, чому.
Поки ми зібралися, поки дотюпали до інституту — урочиста офіційна частина вже скінчилася, і з залі вже виносили стільці, щоб зробити місце для танців. Було елітно, гамірно й душно. З рипом сунулися по підлозі збиті чвірками* крісла, чулися веселі перегуки, в оркестрі час-від-часу обзивалися труби й сонно бумкав великий барабан.
Я розглядався довкола, коли Олекса смикнув мене за рукав і нервово зашептав:
— Дивіться — білочка! Справжня білочка! Я вам уже казав, а ви тоді сміялися...
Глянувши в кут залі, я побачив Ліду. Вона стояла в гуртку професорів і розмовляла з ними. Була вбрана в білу сукеночку, розшиту по подолі в листя й горішки лісової ліщини, в біленькі скарпетки й біленькі черевички на низьких закаблуках. Штучна китичка лісових горішків, прищеплених на лівому боні грудей, доповняла її одяг.
Я подивився на дівчину й почув, що в серці моєму заворушився якийсь давній, теплий спогад: Білочка! Де я її бачив, де?
Але в тій же хвилині пригадав: ще в дитинстві бачив я постанову «Колобка». І там була також білочка в білій сукенці з лісовими горішками. Вона бігала, дрібненькими кроками по сцені й тоненьким голосочком співала:
«Ой, я білочка,
Я малесенька,
Я бігала но деревах
Та й хутесенько»...
— Випадок сприяє нам, Олексо! — обізвався я до свого приятеля. — Там стоїть професор Чорнобай, доцент Остапчук і Ткач. Це мої знайомі. Ходім! Тільки, глядіть, тепер не зівайте!
— Що «не зівайте»? Тепер уже запізно...
— Вперед, Олексо! На штурм! — наказав я і почав пробиватися крізь натовп.
Та поки я досяг мети й оглянувся наїзад — Олекса «випарував», як камфора. Щез, немов крізь землю провалився. Мене взяла досада, і я вже хотів вернутися його шукати, але було запізно, бо мене помітили:
— А-а, Павло Степанович!
— Товариш Омсльчснко!
— Видом видати! Яким це вітром вас сюди занесло?
Я здоровкався з одними, знайомився з другими, аж надійшла черга і на Ліду:
— Ось, Павле Степановичу, знайомтеся: Лідія Миколаївна Горобець — іпженер-хемік, можна сказати, «з голочки». Новенька.
Я подав руку, зложив ґратуляції і вимовив кілька стереотипних фраз, стосовних до такого випадку, а сам непомітно старався ближче приглянутися до дівчини.
Тепер вона мені подобалася ще більше: не тільки гарна, але й скромна, без кокетерії, без штучности в рухах і виразах, була проста, щира, безпретенсійна, а в її веселості пробивалася зрівноваженість і свідомість своєї гідности.
У перехресній розмові я вже вспів обмінятися з нею кількома реченнями, і, коли тільки гримнули перші звуки вальсу, запросив її до танцю.
— Ой, — зарум’янилася трохи заскочена Ліда, — краще б ви мене не просили: я танцюю поганенько.
— Навпаки, — поклонився я вдруге, — буду вас просити ще раз, бо переконаний, що ви не танцюєте гірше від мене.
— Хіба що так, — засміялася Ліда. — Тоді з нас буде відповідна пара...
Ліда була щира, говорячи, що танцює погано, натомість я злукавив, і дівчина з перших кроків це помітила.
— Навіщо ви сказали неправду? — спитала ніяковіючи.
— Яку неправду? — вдав я здивованого.
— Казали, що ви не вмієте танцювати...
— Я такого не казав. Я лише сказав, що ви не танцюєте гірше від мене. Ви хіба не помічаєте, як добре йде танець?
Ліда засміялася:
— Дійсно, танець іде добре, але не по моїй вині: ви так прекрасно ведете, що з вами можна танцювати й не вміючи.
— Ага, то виходить, що ви мене обвинувачуєте?
— Певно!
— Цікаво! У жінок трудно заслужити признання, чи похвалу: роби зле — винен, роби добре все одно винен.
— І ви почуваєте себе дуже скривдженим?
— Страшно! І, щоб своєї кривди не дарувати, відплачуюся вам тим самим: ви також «винні», що ми обоє добре танцюємо.
— Оце вже зовсім безпідставно!
— Навпаки, і я вам зараз докажу. Хочете?
— Цікаво!
— Отже, бачите, секрет не тільки в тому, що кавалер добре веде, а й у тому, щоб дама зуміла відчути кожний його рух і дала себе вести. Тоді навіть і без великої вправи танцюватиме добре.
— Це не завжди помагає.
— Тоді, значить, кавалер винен. Кавалер мусить бути в танці певним і сильним, тоді й дама буде слухняна. Вас це переконує, чи хочете інших аргументів?
— Яких аргументів?
— От, маєш! Я з усіх сил доказую вам вашу «вину», а ви вже й забули, про що мова йде?
— Ах, правда! — засміялася Ліда і, стараючись ухилитися від зудару з однією особливо розтанцьованою парою, збилася з такту й наступила мені на ногу. — Ой, вибачте! — спаленіла вона. — Тепер уже бачите, що я «не винна»?
— Бачу тільки підтвердження того, що я сказав: дама не повинна мати своєї волі в танці. Ви на одну мить проявили ініціативу — і вийшла катастрофа.
Ліда сміялася й дивилася на мене таким поглядом, що мені видавалося, ніби я топлюся в слоїку з малиновим варенням. Я пригорнув її міцніше й зашептав на вухо:
— Не дивіться ні на кого, не бійтесь нічого, здайтеся тільки на мою волю, і я вас поведу, поведу, оминаючи всі вири й підводні скелі, поки не доведу до тихої пристані...
— Ви — поет?
— Ні, я ботанік, Лідо.
— Дивно! А говорите так багатозначно, як поет.
— Думаєте, що тільки поети вміють говорити багатозначно?
— А ви хочете сказати, що й ботаніки вміють бути багатозначними, як поети?
— Я б того добровільно не хотів сказати, але ви мене піймали.
— Ах, так?! Значить, ваше говорення має певну мету?
