— Ні, Олексо, не подумаю, бо не маю ніяких підстав до того. Ми ж говоримо спокійно, не сваримося, не ображаємо один одного.

— Ага, так, так... Тепер уже розумію... Виходить, що... Гм... — Олекса почав терти з усієї сили чоло. — І вона це подумала?

— Напевне. Коли ваша мати й змінилася тепер, як ви кажете, то найбільше, я думаю, саме через те, що перелякалася.

— Злякалася смерти?

— Звичайно.

— Гм... Я бачив, що вона перелякалася, але думаз, що через капшук... А до речі, — раптом повеселів віл, — моя мамаша тепер справді зовсім змінилася. І батько також змінився. Взагалі все життя змінилося, знаєте? Батько, знаєте, такий самовпевнений, випростуваний, і навіть голос у нього став інакший. Слово чести, як почав мамаші вичитувати всі її гріхи, як почав докоряти, то мамаша слухала, слухала, а потім йому в ноги — бух! Плаче і говорить: «Простіть мене, Михайле Івановичу, каюся! Як ви мене за ціле життя ні разу не вдарили, за коси не волочили, то яка ж з мене й жінка була?» Батько її підняв і каже: «Бог простить!», а мамаша тоді другий раз — бух! І так до трьох разів. Смішно! Понад сорок років тільки зневажливими словами батька обзивала, а тут раптом «ви» і «Михайло Івановичу». Ц-ц-ц!..

— Та добре й це, — усміхнувся я.

— Бачите, бачите, ви б уже й на це погодились, а батько — ні! Знаєте, що він сказав? Він сказав: «Ти, Лисавето, мені в домі (розумієте? «Мені в домі»!) своїх кацапських звичаїв не заводь! Називай мене і звертайся до мене, як наш закон велить. Та з сусідами помирись, і щоб я більше сварок не чув!» І, думаєте, стала сперечатися? Ні, ні слова не сказала проти. Така покірна, така покірна, що мене просто злість бере. І чому, скажіть, людині не бути людиною? Ні, або на шию вилізе, або під ноги стелиться, як чиюсь силу відчує. Гидко! Московську натуру, видно, неможливо змінити, знаєте?

Я не відповів нічого, і Олекса також задумався. Потім потер руки, затиснув долоні колінами й усміхнувся:

— Ліда такою не буде, правда, ні?

— Ні...

— «Ні-і-і»! — перекривився Олекса. — І чого ж так багатозначно? Хочете сказати, що Ліда моєю не буде?

— Хочу.

— Ну, скажіть, мухоморе, скажіть, — заломив руки Олекса, — чому ви такий... мухомор?! Скажіть, чому ви мені не вірите?

— Бо ви й самі собі по вірите, Олексо, і тому так багато на цю тему говорите. Ніби переконуєте мене, а хочете переконати себе.

— А ви звідки знаєте? — здивувався Олекса.

— Господи, та чи я ж вас уперше бачу?

Олекса подивився на мене ворожо й задумався. Потім схопився з місця й з виразом скрайньої розпуки закричав:

— А я вам докажу, мухоморе! Я вас уже не раз здивував, але на цей раз-то ви побачите ще насправді, що я можу зробити! Ви тільки очима будете кліпати, знаєте?! І взагалі я не хочу вас бачити!

Встав, забрав свого капелюха й пішов. На порозі ще зупинився і спитав:

— Слухайте, ви, приліпко, і ви також подумали тоді... Ну, тоді з тим капшуком... що я... що маю намір?..

— Подумав.

— То ви — свиня!

Тріснув дверима і зник.

Я лише всміхнувся: Олекса, як Олекса — чудасій. Гніватися на нього за грубіянство я не вмів, а дивуватися відвик. Знав тільки, що він неодмінно ще вернеться, і тому навіть дверей не замикав, хоч уже був час лягати спати.

Дійсно, не пройшло й п’яти хвилин, як скрипнули двері, і з порога, донісся голос Олекси:

— Слухайте, ви, вчений ботаніку, маю вам щось сказати...

— То ходіть сюди ближче.

— Не піду! Ви готові ще злякатися, а потім будете говорити, що я і вас хотів зарізати... Вийдіть...

Я вийшов на поріг.

— Слухайте, приліпко, я незаслужено вас образив... Ви не є свиня. Коли б ви навмисне таке про мене подумали, то ви були б свинею. Але ви подумали помилково, правда? Тому ви не свиня, а просто дурень. Стільки років мене знаєте, а могли щось таке страшне допустити! Але я не гніваюся, бо це ви так ненароком подумали. Тепер можете замикатися і спати. Завтра побачимося.

Маєш тобі! Оце. так перепросини!

Лишившися сам, я ще довго сміявся, але не гнівався на Олексу, бо розумів його добре: по природі своїй він ні в чинах, ні в намірах, ні в думках не міг бути душегубцем. І тому його лякала, обурювала, й одночасно дивувала думка, що хтось його міг бодай на хвилину в злочинних намірах підозрівати. Щоправда, дефініція між «думанням навмисним» і «думанням припадковим» для мене лишалася незрозумілою, зате її напевне розумів Олекса і відповідно до свого розуміння надавав зовсім різні титули: раз «свиня», а другий раз «дурень».

Раннім ранком другого дня він підняв мене з ліжка. Видно було по всьому, що він цілу ніч не спав. Поки я одягнувся й умився, він уже велів зварити чай, зробити порядок у мешканні й наговорити мені стільки всяких речей, що в мене голова йшла обертом. Це не був чоловік — це був цілий вулькан клекотячої радости, енергії, оптимізму й рішучости. Справді, я вже й сам не знав, чого він хоче від мене з тим випускним вечором, на що надіється й які має пляни, але почував, що трачу здібність тверезо думати й попадаю в полон бурхливого й розхристаного настрою мого приятеля. Він поривав мене з собою, хвилював і зарахував також якимись неокресленими, солодкими надіями.

Олекса довів мене до самої брами ботанічного саду і на прощання кілька разів сказав:

— Ви ж не забудьте, знаєте? Пам’ятайте, що я вам сказав.

— Добре, не забуду, пам’ятатиму, — обіцяв я урочисто, хоч толком не знав, що саме мав пам’ятати, а чого не забувати.

Та на, цьому не скінчилося. Олекса ще тричі прибігав до мене на роботу все з тим самим і засмикав мене остаточно. Я ходив, як очманілий, і зі здивуванням помічав, що чекаю того вечора з такою ж нетерплячкою, як і мій друг.

«Він і справді може наробити чудес, — думав у глибокому переконанні. — Казав же колись, що Ліду обплутає. Чи це неможливо? Навпаки, якраз дуже правдоподібно: з таким напором, з таким, запалом кожну людину можна скорити своїй волі. Тим більше жінку. Жінкам імпонує волевість чоловічої вдачі. І чим несподіваніше вона проявляється, тим більше викликає подиву, тим більше захоплює».

Перед самим кінцем робочого дня, коли вже Олекса нетерпеливо проходжувався по хіднику перед вікнами, несподівано прийшло повідомлення, що скликається нарада в дуже важливих і невідкладних питаннях. Переказавши цю новину Олексі, я мусів його вхопити за поперек, бо він уже пустився бігти до директора з протестом.

— Це ж — свинство! — розмахував руками Олекса, — Це ваш директор навмисне робить. Знає, що вам неодмінно треба піти — і робить перешкоди.

— Тю на вас, Олексо! Йому та нарада, такі мила, як і мені. Але, як мусить, то нічого не зробить.

— А от я зараз піду до нього...

— Ви нікуди не підете, Олексо! Що ж це ви? Хочете осмішитися? Будете пояснювати докладно, чому я мушу йти?

Олекса подумав-подумав і... скорився.

— Глядіть же! — пригрозив пальцем. Я вас чекатиму тут під брамою.

— Навіщо ж ви маєте чекати? Ідіть собі самі, а я, як тільки нарада скінчиться, зараз піду до інституту.

— Ні! Я чекатиму тут, бо інакше не матиму певносте, що ви прийдете.

— От, чудасій з вас! Таж кажу вам, що прийду напевне.

— Ні, і ще раз ні! Я без вас не піду!

Сперечатися не було сенсу...

Нарада наша скінчилася по дев’ятій годині вечора, і, коли я вийшов на вулицю, Олекса справді мене чекав. Підстрижений, наперфумований добрими перфумами, одягнений в нове сіре убрання й елегантні черевики, виглядав, як нова копійка, і взагалі був хлопець — хоч куди. Я подивився на нього і ще раз упевнився, що його шанси на завоювання Лідиного серця мають солідні підстави і що він сьогодні може справді зробити поважний крок вперед для осягнення виплеканої впродовж двох років мети.

Ми поспішали, бо я мав іще поголитися, взяти чисту сорочку й випрасувати своє одиноке убрання, яке мав на собі.

— Скажіть мені, — спитав я, ступаючи поруч Олекси, — що я властиво маю на тім вечорі робити?

— Ви вже не хочете йти? — злякався Олекса.