Тріск розірваної блюзки, стогін, потім ще один дивний звук — і оклик перемоги:

— Ось де мої гроші! Ось!

— Не смій! Віддай! Там моя обручка й сережки ще від матері!

Я відкрив очі, здивований, що чуто голос «зарізаної» і побачив зовсім недушегубну картину: Олекса тримав високо в руці відрізаний зі шнурка капшук, брудний і туго набитий, а Ухова жадібно простягала до нього руки.

— Те, що ваше, мамашо, — відповів Олекса, ховаючи капшук у кишеню, я вам віддам. Але гроші підуть до батька. Знаєте? З сьогоднішнього дня всі гроші будуть у батькових руках. Тепер ходіть, я вам поможу вмитися. У нас гість у домі, а ви виглядаєте так, що просто соромно за вас.

Тут лише Ухова зауважила мою присутність і спробувала було за звичкою розкричатися.

— Що? Хто?!! Яким правом?!! — та потім махнула рукою і глибоко зідхнула: — Робіть собі, що хочете: я вже тепер більше не господиня...

Була зламана й апатична..

— Якраз навпаки, .мамашо, — заговорив Олекса, підіймаючи розкидані по підлозі гроші й гаманець. — Ви тепер щойно будете господинею: ось зараз нам сніданок приготуєте, гостя привітаєте, а потім ми вже порадимось, хто і що має робити. Ходім, ходім, я вам поможу вмитися...

І він, лукаво підморгнувши мені одним оком, вивів матір з кімнати.

Користаючи з моменту, я почав спішно одягатися, і тільки дивувався, чому на цей весь крик не прибігли ні сестри, ні старий Ухо. Та зараз же зміркував, що такі колотнечі в домі — справа звичайна, і тому на них ніхто не спішиться реагувати.

Тільки це подумав, як у коридорі задудніли босі ноги вперед, почувся невиразний вигук страху, опісля ноги задудніли назад і в середині дому залунав повий крик:

— Танька, вставай! Альошка над мамою знущається: з бочки вмиває!

— Брешеш!!!

— Слово чести! Хапай, що можна, і ходім того ідіота провчимо!

А знадвору в той самий час почувся інший голос:

— Що це ти?! Що сталося, Олексію?

Відповідь Олекси заглушило тупотіння па цей раз двох пар босих ніг, що гураганом пронеслися через коридор, і дальші вигуки:

— Ох! Справді!

— Ах! Чим же його?

— Папа, чого ж ви стоїте, як балван?!

— З одного ж кодла!

— Бий, Машка!

— І того старого осла заразом!

Я кінчав одягатися з таким поспіхом, що в мене аж руки тремтіли, а в голові все крутилися вислови: «Домашня революція», «Чужа сім’я — темний ліс. Сторонній людині нема чого туди мішатися»...

Страх і обридження перед усякими скандалами й родинними сварками, притаманні мені від народження, керували всіми моїми рухами. Тож, не цікавлячись тим, як скінчиться та «родинна революція», я шмигнув з кімнати, метнувся сюди й туди по незнайомому будинку, знайшов парадний вихід, відімкнув двері й утік. Ідучи вулицею, чув, як перемовлялися між собою сусіди:

— Що це знову в Ухових?

— А біда їх знає! Напевне стара знову воює...

— От кара Божа з такими сусідами! Вже від самого світанку спокою нема!

— А цей що за один?

— Та либонь приятель Альошин...

— А, то певно, через нього щось і вийшло!

— Чи не сватався він до котрої?

— Ха-ха-ха!

Мені видавалося, що насмішливо-цікаві погляди стрілами впиваються в мої плечі, і я поспішив чимскорше завернути за ріг вулиці.

***

Кілька днів я ходив під враженням того випадку, дивуючись і непокоячись, іцо Олекса не приходить. Пару разів було поривався навіть іти до нього, але бракувало мені відваги. Зрештою, був переконаний, що до випускного вечора в хемічпому інституті Олекса таки прийде. І так сталося: прийшов саме напередодні.

Прийшов, постукав і, коли я відчинив, привітав мене своїм звичайним: «А-а, ви дома?», немов би не сподівався мене застати.

— Де це ви пропадали? — спитав я, коли Олекса сів на своє улюблене місце — у фотель.

— Ніде не пропадав. Дома сидів. «Здобутки революції закріплював». Ц-ц-ц!..

— Ну, і що? Заспокоїлося все? Прийшло до порядку?

— Тепер уже все в порядку. До речі, я вам запрошення на завтрашній вечір до інституту приніс. Ви ж підете?

— По правді сказавши, не маю охоти.

— Чому?

— Та хоч би й тому, що убрання порядного не маю.

— Ет, єрунда! Наші студенти і такого не мають, як ви.

— Так то ж студенти, а я, як-не-як, науковий робітник.

— Ну, все одно. А хочете, то я вам своє нове позичу?

— Ні, дякую. Як уже й піду, то піду так, як є. А взагалі, кажу вам, що не маю охоти.

— Чому?

— Та бо чого піду?

— Приліпка з вас! Та там же Ліда буде.

— І що мені з Ліди?

— Ну-у! Вам — ні, але мені...

— А вам хочеться перед прощанням, на Ліду бодай здалеку подивитися?

Олекса подарував мені довгий-предовгий докірливий погляд і наостанку роздільно вимовив:

— Му-хо-мор!

— Ди-пло-мат! — відповів я.

— От і неправда! — занетерпеливився Олекса. — Дипломатію тепер набік! Тепер буду з Лідою говорити просто!

— Ого! — кпив я.

— Ви ще мені не вірите? Навіть після того, що бачили, не вірите?! І... до речі, чому ви тоді втекли, герой?

— Ах, Олексо, не питайте мене нічого! Мені дуже неприємно, про той випадок згадувати...

Олекса почав чомусь пильно оглядати свої руки і заговорив з трудом:

— Вам неприємно, а мені? Ви ж знаєте, що я своїх «ніжних сестричок» тоді побив до крови?

— Що?!

— Так, побив. За те, що кинулися на батька, і... і взагалі за все... Бридко! Страшно бридко! Мені й досі здається, що я маю знаки на руках, вірите? Ух! Це справді гидко! Але, — подивився на мене, шукаючи підтримки, — нарешті це треба було зробити, правда?

Я не знав, що відповісти, і тому мовчав.

— Ага! — образився Олекса. — Ви в глибині душі засуджуєте мене, тільки не маєте відваги того сказати мені в очі?! А я вам скажу, що, хоч це жахливо, огидно, але я не жалую! Не жалую нічого! Навпаки, коли б треба було це раз ще зробити — зробив би ще раз, ще десять разів, ще сто разів, розумієте?!! Зробив би, бо мені увірвався терпець, знаєте?!

— Та чого ви кричите, Олексо?

— Кричу, бо ви — як той Харитон! Ви не вірите мені!

— Та чому ж не вірю? Вірю!

— Вірите?

— Звичайно. Вірю і після того випадку розумію вас вповні.

Олекса відразу заспокоївся:

— Дайте руку!

Я дав.

— От... І добре... Знаєте, Павле, це справді треба було зробити... Жалую, що не зробив раніше. У нас тепер тишина і мир дома. Вірите? Танька з Машкою поїхали до Саратова, а мамаша стала цілком іншою.

— Як?! Ваші сестри виїхали?!

— Виїхали. Зі мною розмова тепер була коротка, знаєте: пішов, купив квитки на залізницю, дав трохи на дорогу і — марш!

— А батько що на це?

— Батько? Батько завжди зі мною руку держить. Він сам, власне, і почав: «Що ж це ви? Олексієві до смерти на шиї сидітимете? А як він ожениться, то що буде?» Чуєте, Павле, так і сказа.в: «Ожениться»! Ц-ц-ц!.. Тепер, знаєте, хочу, чи ні, а мушу з Лідою оженитися. Ц-ц-ц!..

— Тепер уже пізно про це говорити.

— Чому?

— Та як «чому»? Тому, що Ліда зараз же виїде. Адже не думаєте в неї з першого вечора руки просити?

— Певно, що ні. Я тільки так собі поговорю трохи, дам дещо зрозуміти...

— Дипломатично?

— І чого ви з тією дипломатією причепилися?! Раз уже вам сказав, що ніякої дипломатії! Говоритиму просто.

— Хотів би я це бачити...

— Отже й побачите, мухоморе, побачите! Ви й тоді не вірили, коли я казав про «родинну революцію», і що? Переконалися?

— Ой, Олексо, прошу вас ще раз: не згадуйте мені нічого про ту революцію! Я мало не вмер зі страху, як ви над матір’ю ножа занесли.

— Що?!! — підскочив Олекса. — Я над матір’ю заніс ножа?!! Та ви здуріли?!!

— Ви хіба того неї пам’ятаєте? — щиро здивувався я.

— Того не було, не вигадуйте!

— Ну, як не було?! А чим же ви капшука в неї відрізали?

Олекса видивився на мене переляканими очима і зблід.

—Ах, правда! — сказав шепотом. — І... і вона справді могла подумати, що... Ні, я цього не можу навіть вимовити! Але, слухайте, Павле, — почав гарячково з нотами благання в голосі, — як же це може бути? Ну, наприклад, ось я візьму вашу бритву. Чи ви зараз подумаєте, що я хочу вас зарізати?