— Ц-ц-ц!.. — захіхікав Олекса. — Татко, замість чет вероногого Цербера, вибрав двоногого!

— А ти мовчи, синашу! — суворо, наказав Ухо. — Як-не-як, а вона тобі мати!

— Не мати, а мамаша, — поправив Олекса.

— Ну, все одно...

— Ні, не все одно! Мати ніколи дітей не зрікається, а мамаша...

— Годі! — встав Ухо. — Ви, Павле Степановичу, вже не підете додому. У нас переночуєте. Дивіться, як той дощ ллє і ллє.

Я ще раз кинув оком по тісній кімнаті, пригадав собі «Цербера» в особі мамаші і став відмовлятися. Але і Олекса і його батько мене не пустили.

— Ви не дивіться, що тут два ліжка, — говорив старий Ухо. — У мене є ще «літня резиденція», і я там залюбки сплю. Тож я й сьогодні туди піду, а ви з Олексою тут будете.

Й стало на тому, що я таки лишився ночувати. Вірніше, доночовувати, бо була вже десь друга година.

Ухо побажав нам доброї ночі й залишив нас з Олексою самих. Але за хвилинку, зовсім так, як робив Олекса, вернувся і сказав до мене:

— Ви, Павле Степановичу, не дивуйтеся і не посуджуйте мене, старого, за довгий язик.

— Але ж бо, Михайла Івановичу!

— Ні, ні! Послухайте мене! Я сам ворог того, щоб домашнє сміття на люди виносити, бо в родині всяке буває... Тільки ж, от, у нас нема родини, розумієте? Нема! Тільки я й Олексій родина. Решта все — вороги! Ціле життя для них працював, все їм віддав, а вони мене ненавидять за це. Мене й Олексу. Ми чужі в цьому домі, хоч тільки ми втримуємо його, а решта живе з нашої праці. І за це ще й ненавидять нас, вважають нас чимсь гіршим, як рабами. Це не фігуральний вислів, не думайте, і не перебільшення. Це правда, якої ви не можете навіть уявити собі! Серед зовсім чужих людей для нас нема чужіших, як у власній родині. «Родині»! Ет! Добраніч!

І старий пішов, а ми мовчки переглянулися з Олексою, потім пороздягалися й полягали.

Та, хоч я був смертельно, втомленим, але на незвичному місці, а може й під впливом недавньої розмови, спати не міг. Задрімавши, зараз же прокидався, обертався з боку на бік і нетерпеливо чекав ранку. Дощ ущух, і я вже пішов би додому, коли б для цього не треба було будити Олексу, який спав солодко й спокійно.

Уже розвиднялося, і крізь зачинену віконницю упав до середини перший несміливий промінь сонця, як у сонному будинку почулося шамотіння, скрип і чиїсь глухі, але важкі кроки, що зближалися до нашої кімнати. Я причаївся з неприємним передчуттям і надслухував.

Клацнув замок, двері відчинилися, і в них, мов копиця сіна, просунулася постать старої Ухової. Розхристана й розпатлана, виглядала в присмерку кімнати, як ілюстрація з казки про Бабу-Ягу, і мені поза шкірою аж мороз пішов. Переступивши поріг, Ухова безпардонно штовхнула ногою стілець, на якому висіло акуратно розвішене Олексине убрання; взяла штани й почала шукати по кишенях. Витягла гаманець, відчинила віконницю, висипала з гаманця на свою відьомську долоню гроші і стала їх рахувати тремтячими костистими пальцями.

Я визирав з-під коца й зі страхом думав над тією сценою, яка відіграється, коли Ухова виявить присутність несподіваного інтруза* у своєму родинному кублі. Помітив я також, що Олекса вже не спить і дивиться на матір широко відкритими очима.

Ухова хитала головою, шамкала щось собі під своїм довгим носом, а потім злісно гримнула, на ціле горло:

— Альошка! Ей, Альошка! У тебе ще позавчора було тридцять шість рублів і сорок копійок. Тепер є тільки чотирнадцять рублів і десять копійок. Решта де?

Олекса сів на ліжку й камінним поглядом видивився на Ухову. По його обличчю, освітленому сонцем крізь відкрите вікно, видно було, що переживає якийсь надзвичайний момент, що в його душі назріває щось зовсім нове, і він намагається це нове почуття пізнати й зрозуміти.

— Ну, чого ти ґапишся*?! — ревнула Ухова голосом, якому міг позаздрити кожний генерал. — Кажи, куди гроші подів?!

Олекса перекинувся на подушку й раптом засміявся:

— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. — хіхікав він якось особливо радісно. — А от не скажу! Нізащо не скажу! Ц-ц-ц!..

Ухова розгубилася:

— Ти що?! — спитала здивовано. — Рехнувся?[3]

— Рехнувся, рехнувся! — погодився Олекса крізь сміх і сів знову. — Рехнувся від несподіванки!

— Від якої такої несподіванки?! — зловіщо насувала Ухова на сина.

— Бо сьогодні, — захлинаючись від утіхи, скоромовкою пояснював Олекса, — я відчув свою силу, знаєте? Сьогодні одному Олексієві увірвався терпець, знаєте? Сьогодні — одному, а завтра може увірватися і всім, розумієте? Всім тридцятьом мільйонам Олексіїв! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Чого ви так дивитеся? Дивно нам? Москва у соляний стовп обернулася! Ц-ц-ц!..

Я не бачив обличчя Ухової, але напевне воно було окаменіле від здивовання, як і вся її постать, обернена до мене плечима.

— Та ти що?! — нарешті спромоглася вона на слово. — Ти справді з глузду з'їхав, чи знущаєшся наді мною?!!

— Ну, от! Ну, от! — радів Олекса. — Чиста Москва! Як тільки підлеглий посміє голову підняти — зараз кричить, що це божевілля, що це знущання над нею! Ц-ц-ц!..

Ухова зі страхом заточилася два кроки назад і стала ні в сих, ні в тих. А Олекса, подивившись на неї, закрив руками обличчя і затрясся, хіхікаючи.

— Ой. мамашо! — вистогнав благально. — Та йдіть умийтеся і приведіть себе в порядок, бо я не можу на вас без сміху дивитися! До кого ви подібні?

— А-ах! — оскаженіла Ухова і впустила гаманець на підлогу. — Та ти як смієш наді мною сміятися?! Та ти як смієш зі мною так говорити?!! Та ти забув, що в цьому домі моя власть?!! Та ти знаєш, хто ти такий?!! Ах, ти ж мерзавець, дрянь, ідіот нещасний!!! Гроші де, я питаю?! Гроші куди подів?! Гроші, гроші, гро-о-о-ші!!! — і вона кинулась на Олексу, націлившись своїми кігтистими пальцями йому просто в очі.

Але Олекса миттю перехопив її руки і затиснув у одній своїй сильній долоні.

— Власть! Власть! — корчився він у приступі спазматичного сміху. — Опудало в коноплях також напевне думає, що воно власть, поки горобці його бояться! Подивіться на себе в дзеркало і тоді скажіть, яка з вас власть?!

Ухова також корчилася від безсилої злости,:

— Очі тобі твої безстидні видряпаю!!! Рот від вуха до вуха роздеру!!! Мазепинець проклятий!!! Хахол безмозкий!!! Ай!

Останній вигук Ухова зробила вже в повітрі, піднесена високо дужими Олексиними руками. Я оціпенів, сподіваючись, що за секунду вона гримне на підлогу й обернеться в кривавий біфштек. Але Олекса зараз же обережно поставив матір на підлогу і зловіщо-тихим голосом сказав:

— Мамашо, ці слова я чую від вас останній раз! Зрозуміло? Дарую вам їх тільки тому, що ви мене на світ привели. І запам’ятайте собі: шанувати тих, хто вас хлібом годує, я вже не навчу, але примусити поводитись пристойно зумію! Тепер ідіть собі з Богом і не доводьте мене до гріха...

Здавалося, що Ухова вже скорилася. Але, як тільки ноги її відчули тверде опертя, вона знову гадиною наскочила на сина і на цей раз вхопила його за, волосся:

— Гроші де подів, я питаю?! — засичала йому в обличчя. — Де твої гроші?!

Скісні Олє'ксині очі, як і завжди в хвилини гніву, стали круглі, як у сови, і я бачив, що він уже не панує над собою. Але в той же самий час він не старався боронитися, чи видертися в матері з рук, і усміхався нічого доброго не віщуючою усмішкою.

— Гроші? — повторив тихо. — Я вам зараз покажу, де мої гроші!

З тими словами він подався трохи вбік і простягнув позад себе руку, де на стіні в піхвах висів великий мисливський ніж. Піймавши однією рукою матір за блюзку, Олекса другою рукою вихопив ножа з піхов і засміявся вголос. Був такий несамовито страшний з цим сміхом на устах і з ножем у руці, що Ухова відскочила від нього, завила звіриною і повалилася ничком на ліжко.

Немов випущений з пращі, я перелетів через стіл і навалився ззаду па Олексу. «Олексо!!!» — «Не підходьте!!!» — цих два крики зіллялися в один, і в той же самий момент, діставши справді слонячий удар ногою в живіт, я заточився і вгруз між столом і стільцем на підлогу. Впав і заплющив очі, щоб не бачити страшної сцени матерівбивства.