Скоро, однак, я переконався, що мої побоювання є безпідставні і що Олекса ніколи до Ліди не відважиться заговорити, а його необгрунтовані й цілком неокреслені, зате тверді надії на якесь невиразне щастя дратували мене й змушували часто відступати від своєї постанови — не втручатися в його диванний «роман».
— Скажіть, — спитав мене якось Олекса, — скільки ще лишилося?
— Чого лишилося?
— Приліпка з вас! Скільки ще лишилося, питаю, чекати мені на Ліду?
— Та почекаєте, поки вона заміж не вийде... — сказав я їдко.
— За Олексу...
— За вас вона не вийде, Олексо, вибийте це собі з голови!
— От, я ж казав, що ви — мухомор.
— А ви — сліпий Отелло! Невже ви такі короткозорі, що не передбачаєте, який кінець буде вашого кохання?
— Ні, я навмисне стараюся не заглядати в майбутнє.
— От, у це я вірю!
— Добре, що хоч у це вірите... До речі, ви маєте облігації?
— Звичайно, маю. І що з того?
— Нічого. Я так лише собі спитав, між іншим... А знаєте, шкода, що тепер заборонили ловити рибу, а то — пішли б, правда?
— Та пішли б, — погодився я, радий, що Олекса змінив тему. — Якийсь карась здався б на вечерю...
— А ви знаєте той анекдот про облігації? — спитав Олекса, і по його очах було видно, що він зайнятий якоюсь упертою думкою.
— Який анекдот?
— Та от той, як один нервово хворий виграв сто тисяч?
— А, той? Знаю. Стара річ...
— А цікаво, правда? — живо заговорив Олекса. — Лікар його підготовляє так обережно, знаєте, поступово і на кінець питає: «Що б ви зробили, коли б виграли сто тисяч?» А той нервово хворий відповідає: «Дав би вам половину». А лікар тоді з великої радости — брик! — перекинувся і вмер від розриву серця. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..
Я, хоч уже нераз чував цей анекдот і в кращому виконанні, мимовільно засміявся, заражений Олексиною веселістю, а він уже схопився і в нервовому піднесенні спішно заговорив:
— Ходім, Павле, на рибу! Начхаємо на всі заборони й підемо просто до цукрозаводських ставків. Га? То ж буде страшно цікаво і ще приємніше, як з дозволом! Ходім!
— Ви, Олексо, здуріли зовсім! Таж там варта виставлена!
— Варта — єрунда!
— Та для вас тепер усе єрунда, і море вам по коліна. Але я ще не втратив глузду від амурної гарячки і за якогось дурного карася не маю охоти опинитися за ґратами.
— Ц-ц-ц!.. Приліпка з вас! А я от піду сьогодні вночі й наловлю риби...
— Ідіть. Але, як вас піймають...
— Та вже ж, як та мама синові казала: «Гляди, сину, як утопишся, то додому не приходь!» Ц-ц-ц!.. Ну, не хочете йти, не треба.
— Можемо піти десь трохи походити, але не на рибу.
— Ні, не треба нікуди йти. На рибу я виберусь сам. Коли хто не вірить у своє щастя — то не треба ризикувати, знаєте... А я вірю, що мені нічого не станеться і тому піду!
Я тільки зідхнув, бо вже бачив, що Олекса вперся, і івідговорити йогої нізащо не вдасться.
— І, до речі, — продовжував він, — чи ви б також умерли від радости, коли б виграли сто тисяч?
— Думаю, що не тільки не вмер би, а навіть не зімлів би.
— Я також ні. Коли б навіть мільйон, десять мільйонів виграв — навіть вусом не моргнув би... Між іншим, я не маю вусів, бо голюся, знаєте? То чим би моргав? Ц-ц-ц!..
Гарячковість Олексиного тону все підвищувалася, і я вже знав, що він на кінець скаже якусь несподіванку, як це завжди з ним бувало.
— Гроші для мене — єрунда, знаєте? — продовжував він. — Слово чести! Я їх завжди складаю копійка до копійки, але тільки на те, щоб мати приємність колись витратити... І от виграв би мільйон, чи десять, чи сто мільйонів — і нічого. Але коли б оце мені Ліда сказала: «Олексо, я люблю вас» — відразу вмер би зі страху на місці. Вірите?
— Вірю, — сказав я сміючись. — Але не збираюся вашої смерти оплакувати, бо Ліда вам того ніколи не скаже, як рівно ж і ви їй цих слів не скажете ніколи.
— Гм... — споважнів Олекса відразу. — А це треба неодмінно сказати?
— Неминуче! — категорично сказав я.
— Гм... А... а якось...
— Дипломатично, хочете ви сказати?
— Га? А, ну так, звичайно, якось інакше...
— Можна й інакше, — продовжував я дражнити мого приятеля. — Наприклад, підійти до дівчини... Та ви встаньте, я вам покажу це на практиці... Так... Уявіть тепер собі, що я — ви, а ви Ліда... Отже, ви підходите, берете її за руки отак-о, притягаєте до себе... Та не пручайтеся! Ні, зрештою, можете навіть пручатися: дівчата на перший раз також пручаються... Але ви не звертайте на це уваги, обійміть міцно за стан, отак-о, підійміть голову за підборіддя і... А з вами що?!! Олексо!
Я злякався не на жарт: Олексине лице налилося кров’ю і стало цеглясто-червоним, очі розширилися, як у вмираючого, або божевільного, а сам він раптом скорчився, ніби від нападу епілепсії.
— Олексо!!! — кричав я. — Олексо! Що з вами?!!
Олекса почав бліднути на очах, з цеглясто-червоного обличчя його зробилося восково-жовтим, а на чолі рясно виступили краплі поту.
— Ні, ні, — застогнав він, опускаючись у фотель і закриваючи обличчя руками, — це неможливо, що ви кажете!
— Та що з вами сталося, скажіть?!! Ви хворі?
— Так, я просто хворий від того, що ви тепер показали! Як можна?! Це ж... Це ж — страшно аморально!
— Що аморально?
— Так поступати з дівчиною...
У мене відразу відлягло від серця, але одночасно я роззлостився.
— Тьху, до дідька! — крикнув з досадою. — «Аморально»! А як же ви собі женячку уявляєте?
Олекса провів руками по лиці й глибоко зідхнув, немов збудившись з поганого сну.
— Женячку? — перепитав задумливо. — Гм... Так то ж зовсім інша річ... То ж — власна жінка, а то — дівчина. Хіба ви не розумієте різниці?
Я вже починав сміятися:
— Це напевне про вас люди кажуть: «Добре було татові женитися з власного жінкою, а мене, ось, хотять оженити з чужою дівчиною»... Слово чести, ви — як той Гоголівський Подколєсін... І що ви бачите неморального в тому, щоб обняти дівчину й поцілувати? Та ж відколи світ світом, стоїть, так робиться!'
— Чекайте, чекайте! — тер безжально чоло Олекса. — Ну... ну, добре... Підійти, обняти і... і обняти, одним словом. А як вона образиться?.
— Та чого ж образиться, коли вони тільки того й чекає?
— А ви звідки знаєте, що вона тільки того чекає?
— Коли б це була моя дівчина — то я знав би це напевне. А ви, коли не знаєте, то не пробуйте ліпше, бо може вийти погано.
— Я не знаю, справді...
— То чому ж тоді торочите мені, що Ліда вас любить, що сохне за вами, як рожа без води?!
— Га? А так, звичайно, я думаю, що вона... Себто, всі кажуть... Потім та рожа... І взагалі... Але це все єрунда, звичайно... Я хотів тільки знати, на випадок, коли вийде таке, як у вас з Галею... І тоді як?
— Що «як»? Ніяк!
— Починати обіймати іншу, так?
Я почував, що мені вривається терпець.
— Ат, Олексо, відчепіться від мене і не випитуйте! — вибухнув нарешті. — Коли ви не мужчина, а якесь непорозуміння, то наука теорії вам нічого не дасть! Ви й так ніколи жадної дівчини не обіймете, і ні Ліда, ні ніяка інша дівчина вам не скаже: «Олексо, я люблю тебе»!
Після цих слів я, на своє велике здивування, помітив, що обличчя Олекси раптом прояснилося, а з грудей вирвалося зідхання полегші.
— І добре! — сказав радісно. — Кажу вам, що я міг би померти в такому випадку зі страху.
— То навіщо ж тоді створюєте собі якісь ілюзії?! — напав я. — Пощо ж плекаєте якісь мрії?! А уявіть собі, що Ліда й справді у вас закохана, то тоді як? Тоді як, питаю вас?!! Чи це було б чесно — закрутити дівчині голову, знаючи иаперед, що ви ніколи не зважитесь її обняти, а від її признання можете вмерти?!
Олекса зіщулився від тих слів, немов би я кидав на нього камінням, і знову закрив лице руками.
— Ах, це все дуже складне й тяжке для мене! — обізвався глухо. — Таке складне, таке болюче й страшне, що ліпше про нього не говорити...
— То ви боягуз!
— Я?
