— Певно, що ви, а не я!

— Гм... Не знаю...

Олекса хвилинку щось уперто подумав і раптом розсміявся.

— А це цікаво, знаєте? — заговорив живо. — Влади не боюсь, міліції не боюсь, в’язниці не боюсь — взагалі ніяких ворогів не боюсь! А от Ліду я так люблю — і боюсь! Чому?..

***

Я погано спав ту ніч. Непокоїла мене думка про Олексу, і я вже дуже жалував, що не відговорив його йти ловити рибу. Над ранком, коли я вже добре заснув, знову збудив мене якийсь підозрілий рух і притишені розмови під вікнами на вулиці. Я встав і відчинив двері.

— Що там таке? — спитав сусідів, які також повиходили з мешкань і стояли, ховаючись по темних кутках попід стінами.

— Та хто його знає... Щось є, а що — невідомо. Алярм якийсь, міліція й військо напоготівлі. Може, щось починається...

— Ходімо ліпше по хатах, — запропонував чийсь розсудливий голос. — Не стіймо, щоб у якусь халепу не влізти...

На цю осторогу люди мовчки заворушились і почали розповзатися по своїх мешканнях.

«Бодай того Олексу біда взяла! — подумав я сердито, вернувшись до хати. — І вибрав же якраз ніч на рибу! Як не піймала його варта на ставках, то тепер готова піймати міліція в місті з речевими доказами...»

І я вже не спав до світанку.

Та ледве засіріло, як у двері постукав Олекса. Я пізнав його стукіт і зрадів.

— Ой, Олексо, Олексо! — покрутив головою. — Бити вас, та нема кому!

— Ц-ц-ц!.. — щасливо розсміявся Олекса й виклав на столик чотири великі рибини.

— Смійтеся собі на здоров’я, а я цілу піч не міг спати. Ви ж знаєте, що вночі був алярм?

Олекса засміявся ще веселіше:

— А знаєте, — спитав, — хто той алярм зробив?

— Може, ви?

— Я!

— Та йдіть!

— Слово чести! Пішов я, знаєте, до ставків, заліз у лози й сиджу. Клюнуло раз, клюнуло другий раз, клюнуло й третій раз... Сьогодні добре клювало, знаєте... Я вже закинув четвертий раз, а тут раптом коло мене у двох кроках: «Хто такий? Стій, бо. стріляю!» Ц-ц-ц!..

Мені пішов поза шкірою мороз, а Олекса жартівливо оповідав далі:

— А я тоді таким, знаєте, страшним, утробним голосом відповідаю: «Ви, хлопці, не лізьте сюди, бо тут таке побачите, що й життю своєму раді не будете! Деріть звідси, поки не пізно!» Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Чую — пошелепотіло. Спочатку тихо й обережно, а потім тільки — гуп - гуп - гуп! — аж земля трясеться. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Я так і знав, що сторожі побіжать по допомогу, а тому вже не чекав довго: як тільки клюнуло четвертий раз — зараз змотав вудки, забрав рибу і в ноги! Ц-ц-ц!..

— Бодай вам, Олексо, ні дна, ні покришки! — сказав я, обтираючи холодний піт з чола. — І що за дурне зухвальство?! Ну, а якби піймали?

— Ц-ц-ц!.. Приліпка з вас! «Піймали»! Кого, мене піймали? А фіґу з маком! Я в одного пікета попід самим носом прошмигнув, а ви — «пійма-а-ати»! Давайте краще якусь миску, щоб рибу почистити. Додому вже не понесу, а так до вечора зіпсується...

Коли я пізніше йшов до праці, на всіх видних місцях красувалися свіжі й мокрі ще від клею остороги. В них сповіщалося, що цієї ночі в околиці цукрозаводу викрито цілий десант диверсантів, які мали на меті, очевидно, висадити в повітря цей важливий господарський об’єкт. Але, завдяки хоробрості й відданості сторожі, диверсантам не вдалося свій намір перенести в життя. Органи державної безпеки впали вже на слід і мають надію незабаром поставити злочинців перед судом совєтського закону, але одночасно звертаються з відозвою також до всього населення: кожного підозрілого затримувати й передавати в руки міліції, або ҐПУ.

Увечері ми їли свіжу рибу й реготали до сліз, а в місті ще кілька днів не було спокою...

***

Випало так, що за тиждень приблизно перед закінченням навчального року в інституті мені треба було заглянути на одну пробну ділянку тютюну, що її заложено в колгоспі, віддаленому від міста на яких п’ятнадцять кілометрів. Комунікації з тим селом не було, і я мусів іти пішки. Тож, постановивши собі зробити це у вихідний день, я запропонував Олексі дотримати мені товариства. Той, звичайно, радо погодився, і ми пішли.

Поки дотюпали до села, поки я скінчив оглядати ділянку, поки ми вернулися назад — стояла пізня ніч, а на додаток насунулася густа хмара, з якої кресали грізні блискавки.

— Ви не добіжите додому перед дощем, — сказав Олекса. — Давайте завернемо до мене.

— Ні, дякую, Олексо... Я боюся вашої мамаіш і не маю охоти з нею зустрічатися.

— Ну, от іще єрунда! Ви ж зі мною. Ходіть!

Я хотів протестувати, але в той самий момент линула така злива, ніби в небесах зробилася діра на всю ширину склепіння.

— Скоро! Бігом! — крикнув Олекса і погнав уперед.

За пів хвилини ми вже були біля його хати.

— Сюди, за мною, через паркан! — кричав Олекса.

Ми перескочили паркан, пробігли попід деревами й опинилися під захистом піддашшя.

— Тепер чекайте, а я піду розбуджу батька, — сказав мій приятель і завернув за ріг будинку.

Незабаром двері, біля яких я стояв, відчинилися, і в них з’явилася постать Олексиного батька.

— Заходьте, заходьте, — прошепотів він тихенько, взяв мене за руку й повів у пітьмі вперед. — Обережно, тут скриня... А тут — бочка... Не зачепіться... А ось тут — двері. Прошу...

Шаркнули сірники, заблисло світло нафтової лямпи — і я побачив нарешті кімнату. Була вона досить маленька й бідно обставлена: два ліжка, великий стіл, два стільці і стара шафа. Все це стояло тісно одне побіч одного, так що в кімнаті ніде було обернутися.

— Біжи, сину, принеси хліб, сало й усе, що там знайдеш, — говорив тихо старий Ухо. — Там у печі чайник, напевне ще теплий... Та тихо, щоб мамаші не збудити...

— Не клопочіться, — поспішив я при згадці про «мамашу». — Я ось тільки перечекаю, поки дощ перейде, і піду додому.

— Ну, навіщо ж час дармувати? Поки дощик собі йтиме — ви й підкріпитеся, — відповів басько.

Олекса безшумно вислизнув з кімнати, і ми лишилися зі старим удвох. Це був надзвичайно милий дідок з блакитними ласкавими очима, сивенькою борідкою і малесеньким, мов гудзичок, носиком. Ступаючи по хатї, він сильно налягав на ліву ногу і чомусь видався мені дуже подібним до Олекси в ті часи, коли він шкутильгав після випадку з колінним яблуком.

— Так, так, — говорив Ухо, — Олекса мені про вас часто оповідав, а от все нема нагоди познайомитися... Мій Олексій дуже вас любить, знаєте, за те, що ви часто смієтеся...

Я трохи зніяковів.

— О, це правда, — мусів признатися. — Якийсь я такий смішливий від дитинства. Тепер часом самому за себе стидно, бо ж уже й літа не ті, а от не можу своєї натури примусити до стриманости.

— Дозвольте з вами не погодитися! — запротестував Вухо. — Веселість — це перша ознака щирости й доброти людської. Веселости й здібности сміятися людина не повинна стидатися, без огляду на свій вік. Я не люблю і попросту боюся людей, які не сміються й не жартують...

Увійшов і Олекса з вечерею. Спритно й охайно, як вправна господиня, порозставляв посуд на столі, накраяв хліба й запросив мене вечеряти.

Уминаючи хліб з салом та попиваючи ледве теплий чай з медом, ми прислухалися до бурі, що шаліла надворі, обмінювалися незначними думками, і в кімнаті запанувала тепла, дружня атмосфера.

— Ну, подобається вам мій татко? — спитав Олекса, роблячи наголос на «о».

— Дуже подобається, — відповів я щиро і цим дуже втішив свого приятеля.

— Е-е, ви ще його не знаєте, — гордо сказав Олекса. — Він тепер, знаєте, трохи прибитий і на вигляд плохенький, а насправді, то мій татко — герой!

З тими словами він присунувся до батька, обняв його однією рукою за плечі, а другою почав гладити по обличчі. І стільки ніжности показалося в його скісних очах, що я глибоко зворушився і навіть трохи розгубився. Чомусь досі ніколи собі не уявляв, щоб Олекса, цей кострубатий і дикуватий Олекса, міг пеститися, як мала дитина. А батько, видно звиклий до таких виявів ласки, сидів тихо і блаженно мружився, ніби кіт, якого лоскочуть поза вухами.