У перший момент мені забило дух, а з очей посипалися іскри, але зараз же цей несподівано ефектовний кінець нашої ірозмови видався мені таким смішним, що я зареготав на цілу вулицю.
— Оце вам осторога, розбишако! — сказав я, з трудом зводячись на ноги. — Вважайте наше падіння проречистим знаком надприродної сили і зміініть свою дурну постанову. Вставайте!
Олекса вхопився за простягнену руку, трохи підвівся, але зараз же якось дивно гикнув і знову впав обличчям до землі. Я злякався:
— Олексо, що з вами? Ви вдарилися?
— Нога...
— Що з ногою? Де?
— В коліні...
— Не можете встати?
— Спробую... Ох! Ні, не встану...
Коло нас уже зібралася купка перехожих, і двоє чоловіків кинулися мені помагати. Але як тільки підняли Олексу з землі, він застогнав і наказав покласти його назад.
За кілька хвилин викликали санітарне авто, поклали Олексу на ноші й повезли до лікарні. Коли я дійшов туди пішки, мені сказали, що в мюго приятеля розбите колінне яблуко й що він уже знаходиться в операційній залі.
— Місяць ліжка забезпечений, — сказала мені багатозначно медсестра, але цією вісткою не тільки не засмутила мене, а, навпаки, втішила.
«Місяць Олекса не зможе бути в інституті. Тим часом студенти поїдуть на останню практику й вернуться щойно через чотири місяці. За той час мені вдасться Олексу переконати, щоб не робив дурниць і не ліз на видиму загибель», — подумав я і пішов додому.
І досьогодні я вважаю цей нещасливий випадок ласкою Провидіння, бо, коли я пізніше приходив відвідати Олексу в лікарні, він страшно сердився і все нарікав, що не може поговорити з Лідою. Осмілився вже настільки, що просив, привести дівчину до нього, чого я, звичайно, на його велику досаду, не зробив.
По яких двох тижнях лежання в ліжку Олекса схуд, зблід і втратив свій войовничий настрій. Став смирний і лагідний, випитував при кожних відвідинах, чи не бачив, я Ліди, і, коли мені в міжчасі справді траплялося її побачити, довго випитував про подробиці зустрічі. Я мусів, по кілька разів оповідати, на якій вулиці і коло якого дому бачив Ліду, в якому напрямку вона йшла, в що була одягнена, який мала вираз обличчя і т. д.
— Скажіть, Павле, — спитав одного разу, пильно дивляись мені в очі, — чому ви не вірите в Лідину любов до мене? Чи справді в тому було б щось неприродне? Не заслуговую я на кохання?
Його обличчя, застигле в напруженому виразі безмірної ніжности, болючого щастя й глибокого смутку, було тепер таке шляхетне й гарне на тлі білої подушки, що я сам у цю хвилину відчув себе закоханим у свого приятеля, як жінка. І тому з усією щирістю, на яку лише міг спромогтися, я відповів:
— Ставите різні питання, Олексо. Ви варті кохання більше, ніж хто інший. І, коли б я був дівчиною, то, мені здається, покохав би вас до безтями. Але при всьому тому я не вірю, що Ліда вас любить: вона вас не знає, або, говорім одверто, знає вас з найневигіднішої сторони...
— Хочете сказати, що я — чудасій?
— Все, що не вкладається у форми звичного трафарету, видається нам чудним, друже... Вас також вважають диваком тому, що ви не подібні до пересічного людського штампу. На це можна різно дивитися, залежно від смаків, зате ваші внутрішні прикмети всі мусять признати зразком людського ідеалу. І коли я вам кажу, що Ліда вас не любить, то не для того, щоб ви зневірилися в собі, а, навпаки, для того, щоб ви постаралися наблизитися до вибраної вами дівчини й показали їй свою справжню вартість...
— Чому ж вона сама не поцікавиться мною ближче? — зідхнув Олекса.
— Тому, що вона не шукає женихів, Олексо. І це я вважаю також доброю прикметою. Вона не є з тих «квіток», на які «ваша бджола не хоче сідати», — пригадав я собі Зіну й усміхнувся.
Олекса сердито глипнув на мене зизом і відвів очі.
— А знаєте, — сказав після павзи, — я й справді чомусь боюсь дівчат ініціативних. Ви не думайте, що була тільки одна така, «квітка»; їх було далеко більше. Та й тепер є, таки між студентками... І такі є для мене найбільше страшними, себто, найменше симпатичними, хотів я сказати. Ініціятиву мусить проявляти мужчина, правда?
— Та всяко буває...
— Я знаю, що буває всяко, але я питаю, як повинно бути ?
— Ну, от! А щойно ж сказали, що Ліда повинна сама поцікавитися вами ближче.
— Е-е, вона тепер може, бо ж я вже перший нею зацікавився, перший! Ініціятива була моя. Моя! Розумієте? — і Олекса гордо вдарив себе в груди.
З уваги на хворобу Олекси я не хотів його дратувати й піддавати критиці таку «ініціативність», та й, зрештою, не мав я права намовляти його справді до рішучіших кроків, не знаючи наперед, чим це все могло скінчитися. Тож, радий, що Олекса відложив свій намір розправи з студентами, я постановив собі на майбутнє більше в тій дивній історії голосу не забирати й лишити подіям плисти так, як їм було призначено.
І дійсно, все йшло добре: студенти виїхали на дипломну практику, а Олекса видужав, виписався з лікарні, приступив до праці і, хоч увесь час говорив про Ліду, нічого вже не згадував про, хитрощі її товаришів. Збирався він знову писати до неї, але, мабуть, через те, що я його не відговорював, так таки й не вислав ні одного листа. Зате, чим більше наближався термін повороту студентів з практики, тим більше він нетерпеливився, а в останні дні я вже побоювався, щоб цей вогонь нетерплячки не спалив мого закоханого приятеля на попіл. Він запевняв мене, що, тепер буде вже рішучішим і за всяку ціну постарається зблизитися з Лідою, принаймні настільки, щоб дівчина звернула на нього увагу й відчула поважність його наміірів.
— Побачите, побачите! — говорив хоробро. — От, підійду до неї, спитаю, як їй поводилось па практиці, а навіть запропоную їй переглянути дипломну роботу. Для мене ж це — єрунда, знаєте...
Однак, коли Ліда повернулася, вся Олексина відвага раптом щезла, і він, приходячи до мене, уникав усяких розмов про своє кохання.
— Як же ви, Олексо, — спитав я одного разу, — бачили вже Ліду?
— Бачив... — якось неохоче відповів Олекса.
— Не говорили з нею?
— Ні. Все нема нагоди, знаєте... Вона така зайнята тепер підготовкою захисту диплому, що не випадає їй надокучати...
Я більше не випитував, бо розумів, що вся «ініціативність», на яку здобувся Олекса, вже вичерпалася, і більшого від нього годі чекати.
Та якось увечері він прибіг, розпромінений радістю, щасливий, і поклав перед мною на столі щось дбайливо загорнене в білий папір.
— Що це таке? — спитав я, розгортаючи, пакуночок. — Рожа?! Гм... Чи це не від Ліди часом?
— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. — почав терти енергійно руки Олекса — Вгадали! І що ви на це скажете?
Я справді здивувався і зрадів одночасно.
— Ґратулюю! — вдарив Олексу по плечі. — Тепер скажу, що маєте досягнення: подарована квітка — це вже знак неабиякої ваги!
— Правда? Правда? А ви все не вірили. Мухомор з вас!
— Добре, добре, хай я вже буду, чим хочете... Але розкажіть, як же це сталося?
— Та дуже просто, — почав охоче Олекса: — були сьогодні вправи в лябораторії, і Ліда прийшла з оцією рожею. Я відразу зрозумів, що це неспроста, але вдав, ніби не помічаю нічого. Дві години студенти працювали, а я ходив і помагав. їм. І потім усі зібралися й пішли. Я — глип! — а на столі, біля якого сиділа. Ліда, лишилася рожа, зовсім зів’яла... Ц-ц-ц!..
Мабуть, моє обличчя виявило велике розчарування, бо Олекса відразу його помітив:
— Ви чого кривитеся, мухоморе? Вже хочете мене знову в чомусь перекопувати?
— Ні, Олексо, я вже вас переконувати не буду. Думайте собі, що хочете...
— Але ж рожа, рожа, приліпко ви клаповуха! Зів’яла рожа, розумієте?! Ліда в’яне від кохання, як рожа без води, і дає мені про це знати.
— Добре, добре, хай буде по-вашому... — сказав я кисло.
Олекса розсердився:
— Коли ви такі, то я вам більше ніколи нічого про Ліду не казатиму!
Однак, це була тільки порожня погроза. Випадок з зів’ялою квіткою, забутою, чи покинутою на лябораторному столі, зробив Олексу цілком божевільним від щастя. Він тепер говорив і сміявся безугаву та цілий світ бачив через рожеву призму свого щастя. Знову ті студенти, яких він збирався бити, стали його повірниками і щодня приносили йому якісь новини «від Ліди». Я вислуховував їх уже мовчки. Нетерпеливо чекав того моменту, коли всі вони роз’їдуться, і тільки зі страхом думав над тим, що може статися, як Олексі одного дня впаде до голови думка поговорити з Лідою.
