— Нетактовного нема нічого, але за цей лист дівчина вас висміє. І чому ви попідкреслювали «квітів», «білку», «нікого», «всі»?

— Бо це — натяки. Не можу ж я їй написати, що квітки й білка мені когось нагадують.

— Гм... Щось дуже мудро... А слова «нікого» і «всі»?

— Ет, приліпка з вас! Як нема Ліди — то нема нікого, як поїхала Ліда — то для мене це означає, що поїхали всі Це ж ясно!

— Коли ясно, то навіщо про це писати?

— А це для того, щоб вона знала.

— Що знала?

— Ну, що я про неї думаю. Тільки я не пишу просто, а дипломатично.

— Нічого ваша «дипломатія» не варта, Олексо! Коли хочете, то я вам сам напишу.

Але той лист, що я його написав, хоч у ньому абсолютно нічого особливого не було, примусив знову Олексу вхопитися за голову:

— «Дорога Лідо!» Як же так можна писати?! По якому праву «дорога»?! Це вже безличність!

— То змінимо на «шановна», коли ви вже так боїтеся.

— Все одно, хоч і «шановна», то чому ви пишете, що я про неї думаю?

— Бо, коли б ви про неї не думали, то й листа не написали б.

— Звичайно! Отже, коли пишу, то вже само собою зрозуміле, що думаю. Навіщо ж ще витикати це? Вона подумає, що я накидаюсь їй зі своїм коханням, зловживаю її м’якістю. Ні, ні, такого листа не можна висилати!

Остаточно стало на тому, що ми взагалі ніякого листа до Ліди не вислали.

***

Так минуло літо, наступила осінь, а за нею й зима.

Відносини між Олексою й Лідою були ті самі, себто, не було ніяких відносин. Тільки Олекса мене впевняв, що аж після закінчення інституту Ліда зможе дати волю виявам своїх почувань. Так ніби переказували її товариші.

Одного дня, вертаючись додому, зустрів я Уляну Федорівну, що несла в руці в’язанку дров. Старенька жінка ледве шкандибала, і я запропонував свої послуги.

— Спасибі тобі, голубе! — зворушилася Уляна Федорівна. — Тепер, бач, стара людина нічого не варта... Як втратить силу — то тільки взяти за ноги та й викинути на смітник... Ох-хо-хо! Тут тих дровець і десять фунтів не буде, а видається Бот-зна яким тягарем... Ну, як же ти там? Не оженився й досі?

— Ні, Уляно Федорівно, не оженився. Мабуть, уже й не оженюся.

— Та вже ж: як з Олексою спарувався, то, видно, обоє й парубкуватимете до сивого волосу...

— Ба, ні, — сказав я всміхаючись, — Олекса має твердий намір оженитися.

— Оце але! От горенько! Ну, і що ти йому скажеш? — почала бідкатися Улиті Федорівна. — Зробив хлопець з себе посміховище на цілий світ і не дасть собі слова сказати. Цей раз ще гірше, як з Тамарою, виходить.

— А ви знаєте ту Ліду?

— Та вже ж знаю. Гарна дівчина, статечна, ласкава, була б доброю парою для Олекси, коли б лише його схотіла.

— А вона його не хоче?

— «Не хоче»! Вона ні сном, ні духом нічого не відає, ще більше, як Тамара.

— Справді? Навіть не догадується?

— Ні-ні ані трошки! Вона взагалі хлопців немов би й не бачить, не в голові їй. А ті її товариші — то капосники! Обплутали Олексу цілком. Отак безстидно приходять до нього й жажуть: «Олексію Михайловичу, Ліда просила у вас пів літра спирту. Їй дуже потрібно». І він дає. Не спитає, бач, для чого дівчині спирт? Другим разом приходять та й: «Олексію Михайловичу, Ліда дуже любить медок...» Він такий радий — і зараз принесе меду. А то знову: «Олексію Михайловичу, Ліда хотіла б смаженого зайчика з’їсти, бо вона, знаєте, тепер дуже багато працює, і їй треба підсилене харчування». Він і зайця притащить.

— А ви всмажите... — докинув я.

— Та всмажу, бо що маю робити? А ті шибеники розведуть спирт медом, вип’ють, зайцем закусять і сміються: «Продовж, — кажуть, — Боже, кохання нашому лаборантові, аж поки ми інститут закінчимо!»

— І ви нічого Олексі не кажете?

— Казала, та вийшло ще гірше: почав по два зайці носити. «Один, — каже, — для Ліди, а другий — для хлопців, бо й вони ж їсти хотять». То тепер хлопці, замість одного, по два зайці на вечерю мають.

— А чому ж Ліді ніхто нічого не скаже? — обурився я. — Адже це нечесно, що хлопці надуживають її іменем.

— Ох, голубе, а хто ж їй скаже? Я? Я вже стара, щоб у пльотки мішатися.

— Та чому ж ви? Невже поза вами нема нікого?

— Нема, голубе, нема. Хто знає про це все — у змові разом. А .хто не є у змові — той не знає. То тільки я одна в тайну посвячена, бо мене ж не бояться, що я піду Ліді розказувати.

Я доніс дрова Уляні Федорівні до дому, розпрощався з нею і вернувся назад з твердим наміром розказати Олексі при першій же зустрічі всю правду. Вирішив говорити з ним гостро й одверто, а навіть, коли б виникла потреба, піти просто до тих студентів і в присутності Олекси їх здемаскувати. Та, чим більше я думав, тим більше переконувався, що з того знову нічого не вийде. Олекса завжди проявляв подвійну впертість, коли його переконувалося з запалом. Натомість, мимоходом кинене зауваження, чи проста байдужість непокоїли його, зроджували сумніви і примушували ревізувати свої погляди і вчинки. Отож, коли він прийшов до мене наступного разу і завів розмову про всякі речі, я слухав його спокійно, а потім ненароком сказав:

— Олексо, Ліді потрібні гроші. Просила вас, щоб ви їй дали двісті рублів.

Олекса від цих слів раптово пересмикнувся і застиг у глибокому здивуванні. Потім подумав і усміхнувся:

— Ет, провокатор! Думаєте, що я вам так відразу й повірю?

— Не вірите?

— Ні.

— Дивно. Іншим у таких випадках вірите...

Олекса знову задумався і почав енергійно терти чоло. Обличчя його все більше хмурилось, а нарешті він схопився, злий і обурений:

— Це — свинство з вашого боку, Павле! — крикнув на цілий голос.

— Чому свинство? — вдав я здивованого.

— Не вдавайте дурного! Ви знаєте, чому це свинство, і я вам не буду пояснювати! Але запам’ятайте собі, що з Лідиного імени я не дозволю робити жартів навіть вам! Розумієте? Навіть вам! І... і взагалі не хочу вас бачити!

— Ну, так, — сказав я якомога спокійніше, — жартувати не дозволено навіть мені, зате іншим...

Але Олекса тільки рукою махнув і вискочив уже за двері. Я залишився з недоговореною фразою на устах, сердитий і на себе, і на Олексу за такий жалюгідний вислід «дипломатично» підготовленої розмови. З досади викурив цигарку й пішов замикати двері. Та ледве я взявся за ручку, як вони відчинилися, і в них пролізла Олексина голова.

— Слухайте, ви, приліпко, — зашипів, злісно світячи заокругленими очима. — Я завтра ж про все спитаю особисто Ліду, розумієте? Даю вам слово чести, що підійду до неї і спитаю. І — запам’ятайте! — коли виявиться, що хлопці зробили з мене блазня, — то я їх завтра битиму по пиках на очах у цілого інституту! Тут даю вам також слово чести!

І, не давши мені промовити ні слова, Олекса спішно віддалився.

Я остовпів від страху, бо бачив, що мій приятель не жартує і свою погрозу здійснить. Миттю оцінивши наслідки такої розправи, я опам’ятався, вхопив з вішака свій плащ і побіг за Олексою. Ледве догнав його на четвертому кварталі й відразу повис йому па лікті.

— Олексо, — зашептав благально йому у вухо, — не робіть того, прошу вас!

Олекса ніби не помічав мене і, хоч я всім тягарем свого тіла старався загальмувати його ходу, ішов тим самим спішним кроком.

— Олексо, друже, слухайте мене! — продовжував я. — Подумайте над тим, що ви збираєтеся робити! Адже виникне скандал, вмішається міліція, заарештує вас за хуліганство, почнуться допити — і студенти викажуть усю правду. Їм нічого не буде, але ви не тільки втратите посаду, не тільки станете перед судом за хуліганство, а й будете відповідати за спирт. За державний спирт! Ви знаєте, чим це скінчиться?!

— Знаю! — зупинився Олекса. — Знаю, але від свого не відступлю! Якщо вони виставили мене на кпини, якщо вони посміли зловживати Лідиним іменем, — то вони — падлюки, і я їх виб’ю! Чуєте? Виб’ю на очах усього інституту!!! Потім може бути все, що хоче!

Ніби припечатуючи свою постанову, Олекса тупнув ногою, а я смикнув його за рукав, щоб не кричав занадто голосно, — і в той самий момент ми обидва послизнулися на обледенілому хіднику й з усього розмаху гримнули додолу: Олекса під спід, а я на нього.