— Та ваш інспектор Здороввідділу перший! Як я йому дав тільки трошки спробувати — мало зі шкіри не вискочив від насолоди, сказав, що це — елексір життя, хоч при тому і не обійшлося без «футичортання». Я спочатку давав тільки пів літра, потім літр, але він сказав, що справа не від одного його залежить: п’ять осіб могли тільки все вирішити. І стало на двох літрах.
Я тим часом ближче розглядав путьовку і здивувався:
— Слухайте, Олексо, та це ж путьовка платна!
Олекса моментально нахмурився і видер папір у мене з рук.
— А ви якої хотіли?! — крикнув сердито. — З дармовою може потім скандал вийти, а з платною — ні. Хто купив — має право їхати.
— І це ви за неї заплатили?
— Ет, — почеровнів і засоромився Олекса, ніби його піймали на поганому вчинку, — вам все дурниці в голові! Я думав, що ви зрадієте, а ви якісь недоречні питання ставите.
— Я не то що радію, друже, я просто... Ну, не знаю...
— О-о! Почніть ще щось... Завтра мусимо поетові речі спакувати, щоб він увечері вже й виїхав. Ви можете звільнитися з роботи? Можете? Добре! Тоді завтра о другій годині приходьте до Костевого мешкання. Оревуар з бонжуром! До речі, я мушу навчитися по-французькому, бо я не знаю толком, коли треба казати «оревуар», а коли «бон жур».
— Та вам навіщо? Адже ви і так ніколи не вітаєтесь, ні не прощаєтесь.
— Ну, все ж таки... Колись може придатися...
***
Пакувати в Костя фактично не було чого, зате мали ми дуже багато клопотів з полагодженням різних формальностей. Остаточно, коли скінчили з тим усім, взялися порядкувати його папери й укладати валізку.
— Як вам подобається нічна подія? — несподівано спитав мене Олекса.
— Що за подія?
— Ну, та, з будкою.
Бігаючи по місті, я краєчком вуха чув, що цієї ночі міліція впіймала кількох п’яних, які розбили будку з прохолоджуючими напоями, залізли в середину й закликали покупців на воду. Але це видалося мені таким нецікавим і простим випадком, що я не мав ніякого бажання довідуватися про подробиці. Тому, коли Олекса зачепив ту справу, я тільки потиснув плечима:
— А що ж у тому може подобатися, чи не подобатися? — відповів неуважно.
Олекса, зайнятий направою зіпсованих замків біля валізки, замовк також. Та через кілька хвилин, ніби звертаючись сам до себе, забубонів:
— Дві тисячі, поділених на п’ять, дасть чотириста. А чотириста грамів червоного перцю на один людський шлунок плюс чотириста кубічних сантиметрів спирту дев’яносто шість — дуже дякую! Маючи такий багаж у животі, можна не тільки скляну будку розбити, а й знищити цілу водокачку...
— Що, що, що?!! — обернувся я до Олекси, випустивши з рук на підлогу цілий плік паперів. — Що ви говорите?!
— Нічого. Обраховую силу фальшивої кальорійности з перцю і спирту та бачу, що вона може стати потужним джерелом не тільки енергії, але й винахідливости й відваги, яку в карному кодексі іменується звичайним хуліганством. Коли мова йде про безпартійних, звичайно...
Я так і застиг з відкритим ротом: по-перше, ще ніколи не чув, щоб Олекса висловлювався таким високим стилем, по-друге, його зацікавленість до нічної події стала тепер для мене ясною. Але я все ж таки ще не вірив:
— То, виходить, що будку розбили...
— ... ті самі, що за путьовку зажадали два літри «елексіру життя», — закінчив Олекса й засміявся.
— Та ні! Звідки ви знаєте?
— Ну, от! Ціле місто про це вже знає.
— І хто ж там був?
— Важні люди, по-перше, ваш інспектор Здороввідділу і секретар, другий секретар Обкому партії, агітпроп комсомолу і ще там хтось.
— Гарно! — вигукнув я і повалився від сміху на ліжко.
Заохочений моїм сміхом Олекса почав з запалом оповідати:
— Пили вони до другої години ночі, а потім пішли зельтерської води шукати. Звичайно, все кругом уже позамикано, а спрага пече. Вони ходили, ходили, ставали під будками і кричали «ґвалт!» (це вони потім у міліції таке оповідали), та все надаремно. Тоді вони розбили будку і влізли в середину. Сам ваш інспектор горлав на цілу вулицю: «Ей, навалісь, в каво деньґі завєлісь»! Міліція й «навалилася». Забрала всіх і потягла. А вони рачки лізли і дорогу лизали, бо перець води хотів, знаєте? Ц-ц-ц!.. Оце так «елексір життя»! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. До смерти не забудуть! Ц-ц-ц.!.. Ц-ц-ц!.. Ну, тепер, вчений ботаніку, скажіть: дає щось лябораторія, чи ні?
— При чому тут ля... Ага, вже знаю — лябораторія дала вам спирт?
— Між іншим, не дала, а я вкрав.
— Це не важно. А спирт, ви хотіли сказати, дав путьовку?
— Так, дав путьовку й «елексір життя». Ц-ц-ц!.. Ага, до речі: тут я поклав для Костя дві сорочки і три пари скарпеток. Скажіть йому, щоб не дивувався. Бо він, як справжній поет, готовий голою спиною і голими п’ятами виблискувати...
Увечері ми прощалися з Костем на станції. Зворушений поет просто не міг слів підібрати, щоб віддячитися Олексі, і тим дуже Олексу сердив.
— От не зношу зворушливих подяк, знаєте? — говорив щиро. — Я просто готовий тоді крізь землю провалитися, бо не знаю, що маю робити.
— Олексо, ви ж мені життя рятуєте!
— А ви мені за це прикрість робите? Не дякуйте, не люблю того — і все! Потім, як поправитесь, напишете мені великого вірша про бджіл, добре?
— Ну, звичайно!
— Але не обдуріть!
— Ні, ні, — сміявся Кость. — Напишу вам цілу поему...
Так ми розсталися з Костем на все життя, хоч тоді цього не знали. Кость спочатку лікувався, потім при допомозі несподіваного знайомства влаштувався на роботу в тій самій санаторії, і до нашого міста більше не вернувся. Тільки так місяців через два прислав Олексі й справді цілу поему, чим той страшно тішився.
***
Зараз по тому таки випадку з Костем мене знову послали на досліди з тютюнами, на цей раз до Середньої Азії, де я відсидів більше, як пів року. Коли повернувся назад, стояв уже вересень місяць, і життя після масової голодової трагедії поволі приходило в нове русло.
На кожному кроці кидалися в очі сліди страшного спустошення: буйні бур’яни повиганялися лісом попід парканами й у дворах, багато старих будинків перетворилося в руїни, в багатьох мертво сліпали позабивані дошками вікна. Не гавкали собаки, не співали півні ночами, щезли коти, а люди, прибиті й налякані, поводилися тихо й несміливо, немов би боялися якимсь необережним словом або рухом викликати знову поворот недавнього лиха.
Місто стало для мене чуже і непривітне. Автохтони змінилися до невпізнання, багато з них щезло з виднокругу, а натомість появилися зовсім незнані люди. З ближчих моїх знайомих не залишилосш нікого, навіть Харенко кудись виїхав, а на його посаду прийшов якийсь довготелесий, вічно насуплений і мовчазний суб’єкт, з яким впродовж цілого дня годі було обмінятися словом.
Я закопався по вуха в працю, систематизуючи й оформляючи для публікації всі зібрані на дослідах матеріяли, і поза ними старався ні над чим не думати. Напевне здичів би цілком, коли б не Олекса. Він одинокий лишився незмінним, вірним нашій приязні і своїм звичкам: завжди веселив мене, умів розповісти щось смішне й дотепне, відривав приковану до трагічних міркувань увагу й скеровував її в інший бік. По кожній розмові з ним я почував себе бадьорішим і веселіше дивився на світ.
Так минула осінь, минула зима, а на весні мій Олекса почав знову підозріло сяяти. Особливо енергійно затискав долоні колінами й хіхікав частіше, як звичайно.
Я довго вдавав, що не помічаю нічого, але одного разу таки не витримав:
— Ой, Олексо, вам, здається, не завадило б випити знову того ліку, що ви його винайшли в Свердловську...
— Навіщо? — спитав Олекса і лукаво всміхнувся.
— Та тому, що у вас видно всі симптоми амурної гарячки.
— Ц-ц-ц!.. Справді видно?
— Цілком виразно! І я вам раджу вже почати лікування, поки не пізно...
— Ц-ц-ц!.. І чому ж ви думаєте, що мені треба лікуватися? Може, якраз навпаки...
