Сміявся злобно, їдко, а мені в його сміхові вчувалися сичання гадюк.

— Олексо... Слухайте, Олексо... Треба думати тверезо: не можна ж так легко йти на певну смерть, не будучи бодай на один відсоток певним, що той ризик дасть якийсь бажаний вислід...

— Ц-ц-ц!.. Краще жити галюцинаціями й чекати ласки й справедливосте чужого світу, правда? Ц-ц-ц!..

— Олексо!

— Досить! Мовчіть! І ніколи не смійте мені згадувати ні про свої галюцинації, ні про мою байдужість! З тим ідіть тепер до Харитона!

Настромив капелюха на голову, грюкнув дверима й пішов. Хвилини за дві вернувся і став у передпокої.

— Знаєте, — заговорив палко, — мені ще оте «бах-бах» найменше потрібне: я маю що їсти, маю хату, маю працю, маю все. Але мене дивують оті, що тепер гинуть. Воліє загинути, як пес, ніж умерти, як людина. Того я не розумію! Я спробував кільком таким сказати — і, думаєте, що? Дивилися на мене, як на божевільного, а один навіть пригрозив, що піде заявить на мене... І я від того часу сказав собі, що не жалітиму нікого! Але з того вийшла єрунда: все одно мені жалко. Розумієте? А ще більше жалко, що не можу нічого зробити. Ніхто не хоче мені допомогти... Ет! Лягайте краще спати!

Знову пішов і знову через кілька хвилин вернувся:

— А ви ще й досі не спите? Видно, що й справді почуваєте себе частиною отого... Як то ви сказали? Тієї купи болю і страждань... Виглядаєте дуже погано... Що я хотів? Ага, завтра ввечері принесу вам трохи картоплі, а ви підіть до психіятра. Бергштейн найкращий. Вам треба нерви підлікувати... Та чого, ви сидите, як камінний?! Гніваєтеся на мене?

— Ні, Олексо, не гніваюся...

— Це добре, хоч, зрештою, мені все одно. Замикайте двері, я вже більше не буду вертатися.

— Добраніч, Олексо.

— Приліпка!

— Так, тепер вірю, — сказав я тихо, мимовільно спустивши очі...

Як я вже згадував, мені також приходилось нелегко, і, коли б не те, що Олекса час від часу підтримував мене зайчатиною, або овочами й городиною, які він мав з власного клаптика землі, — не знаю, як би воно було. Призначених на місяць по картці продуктів вистачало б нормально не більше, як на три-чотири дні, і решту треба було якось латати. З моєї скромної платні я ще міг дозволити собі докупити на чорному ринку кілька картоплин, склянку соняшникового чи гарбузового насіння, або сої. Інколи вдавалося добути також кінської ковбаси, яку популярно називали «тягловою силою», але назагал того всього було абсолютно мало. Та я був радий принаймні тим, що є здоровий і не маю нікого на утриманні.

Далеко гірша була справа з Костем. Він мав у селі стареньку маму й малолітню сестру, яким посилав більшу половину своєї платні, хоч сам при своїй анемічності й тяжкій праці в школі мусів добре харчуватися. Бідний поет ніяк не міг поправитися після минулорічного запалення легенів, а в самий розгар голоду зліг знову до лікарні, і на цей раз показалося, що має відкритий туберкульозний процес. Лежав жовтий, аж прозорий, і в його ясних блакитних очах горів вогонь погасаючого дня.

— Пропав наш поет! — сказав я, здушуючи сльози, коли ми з Олексою виходили з лікарні.

— Ви думаєте? — спитав Олекса.

— А ви не бачите?! — скрикнув я роздратовано. — Ні ліків, ні харчів нема. Що ж його чекає?

— Ну, я йому зараз же принесу меду, яблук і горіхів. Завтра принесу смаженого зайця і взагалі...

— І на скільки ж вас стане? Це ж справа не днів, а місяців.

— Чому ж місяців? Йому треба якнайскоріше дістати путьовку в туберкульозну санаторію, — сказав Олекса так просто, ніби мова йшла про обклад з холодної води.

— «Путьовку»! — перекривив я Олексу. — «Крила мрій» і нічого більше! Хіба ж ви не чули, що він казав? Нема путьовок! Усі вже розподілені на пів року вперед.

— Ет, єрунда! Я переконаний, що путьовки є.

— Коли й є, то не для таких, як Кость...

— А я вам кажу, що, коли путьовки є, то Кость поїде до санаторії! — уперто мотнув головою Олекса й зупинився. — Ви куди зараз?

— Та я сам не знаю... Чи не піти до вчительської профспілки, або до Здороввідділу спитати?

— Ідіть! — одобрив мій намір Олекса. — Ідіть і дізнайтеся. А я біжу додому дещо вкрасти з «державних запасів»... Ц-ц-ц!.. Принесу вам для Костя... Потім піду на зайців. Тупайте вперед!

Я пішов до Костевої профспілки, довго розмовляв з секретаркою, але безуспішно.

— У нас, — сказала мені секретарка, — на черзі сімнадцять випадків зареєстровано перед Косарчуком, а путьовки — ні одної. Ще влітку минулого року мали ми п’ять безкоштовних і п’ять платних путьовок, але всі вже давно використані. Тепер чекаємо знову літа.

— А позапланово не можна нічого одержати?

— Дуже тяжко. Але, коли навіть щось і буде, то небагато: одна, максимум дві.

— І коли їх можна сподіватися?

— Сподіватися можна щодня, але одержати можна й через п’ять місяців. Окрім того, кажу вам ще раз: Косарчук на черзі у нас вісімнадцятим.

— Але ж у нього відкритий процес!

— Про тих, хто має закритий процес, у нас взагалі нема мови. Всі зареєстровані мають відкритий процес.

— То що ж робити?

— Не знаю. Підіть до Здороввідділу. У них, здається, щось є, — сказала секретарка, видимо для того, щоб мене позбутися.

У Здороввідділі прийняв мене сам інспектор — здоровенний, як бочка, дядько з носом, подібним до середньої величини баклажана.

— Ваш товариш — член партії? — спитав мене, коли я вияснив йому ціль своєї візити.

— Ні.

— Комсомолець?

— Ні.

— Кандидат?

— Також ні.

— Тоді нема, — широко розвів руками інспектор. — Нема!

— Як це «тоді нема»? — вдав я обуреного. — Коли нема, то ні для кого нема!

— У нас. себто у Відділі Здоров’я, справді ні для кого нема, — пояснив інспектор. — Але в Обласному Комітеті Партії завжди путьовку можна дістати. І коли б ваш товариш був партійцем чи комсомольцем, то це можна було б якось влаштувати. А так — я нічого не можу зробити...

Коли я пізніше переповів про висліди своїх переговорів Олексі, він хитнув головою і спокійно сказав:

— Я так і знав.

— І я знав! — розсердився я. — І тому відразу вам говорив, що путьовка — це «крила мрій»!

— Приліпка з вас! — показав мені язика Олекса. — Для вас, може, і «крила мрій», а для мене — готова ціль. Ідіть, лягайте спати і не журіться: все добре буде, як у казці про Царівну-Жабу.

Олекса пішов, а я навіть не замикав дверей, бо знав, що він зараз вернеться. І не помилився.

— Слухайте, ви, вчений ботаніку, — просунув голову крізь двері Олекса, — той ваш інспектор Здороввідділу — п’яниця, правда?

— Не, знаю.

— Приліпка! Такі речі завжди треба знати.

— Навіщо мені це знати?

— Сам ви чудасій! «Навіщо»? А я вже довідався і кажу вам: ваш інспектор п’яниця і любить міцну.

— Припустімо. І що з того?

— Ет, говори з приліпкою! Спіть уже! — і Олекса пішов.

А через кілька днів він, радісний і щасливий, кинув переді мною на стіл виповнену на ім’я Костя путьовку, а сам упав у фотель і захіхікав.

— Що?!! — скрикнув я, не вірячи власним очам. — А це яким чудом?!!

— Ніяким чудом, — сміявся Олекса, затискаючи по привичці долоні колінами. — Я ж відразу вам сказав, що, коли той інспектор — п’яниця, то путьовка — гарантована!

— Цього ви мені не говорили.

— Не говорив?! Може бути... Але це все не важно. Важно, що путьовка є!

— Але як же ви її дістали?

— Та просто: два літри «футичортівки» — і кінець справі.

— Два літри — чого?

— «Футичортівки». Це — мій останній винахід, знаєте? На літр спирту — кілограм червоного перцю, сорок вісім годин герметичної варки, потім — фільтр — і «футичортівка» готова. Виходить щось таке червоненьке, густеньке, невинне на вигляд, як вишнячок. Але, як тільки чоловік ковтне того чарку — відразу йому очі рогом лізуть, а він стогне: «Фу, ти, чорт!» Тому й «фугичортівка», розумієте ? Ц-ц-ц!..

— І хто ж може такий пекельний напій пити? — спитав я сміючись, заражений Олексиним хіхіканням.