Мою мамашу, правда, далеко знали, і Харитониха щось там почала говорити, але чоловік розкричався і змусив її замовчати: «Яке тобі діло до того?! Чужа сім’я — темний ліс. Сторонній людині нема чого туди мішатися!» Збіглися й сусіди на цей випадок, говорили сяк і так, деякі жінки навіть жалували мене, але остаточно всі погодилися з Харитоном: «Так, так, то ж таки мати!» «Мати б’є, не переб’є, не бійся!» «В сім’ї всяко буває!» «Еге ж, коли б дітей не бити та не страшити — що б то з них і було?!».

Я сидів довгенько в Харитоновій хаті і пильно придивлявся до всього. Чув, як Харитон кричав на старших дітей, бачив, як Харитониха одважила кілька ляпанців молодшим, але яка ж безмежна різниця була між вимірами кари в цій простій селянській родині і між тим, що творилося в нас дома! І тоді я переконався, що ці люди ніколи мене не зрозуміють, бо вони все міряють своєю міркою і не можуть навіть у думці допустити того, до чого здібна була моя мати.

Пізніше мене відвезли додому. Мати наговорила на мене Харитонові стільки страшних речей, оповіла стільки всяких «злочинів», що довірливий і простодушний чоловік тільки руками сплескував від здивування. «Ай-яй-яй! — говорив при тому. — Чи ти, бач, яке воно! А послухати його — то хто зна що виходить...»

Коли він від’їхав, мене знову почали бити. Але як били! Як мене тоді били! Віддав я і золоту десятирублівку і ще кілька місяців по тому синяки носив...

З того часу, Павле, я не вірю більше в «світ», — розумієте? — не вірю! Світ для мене — це дядько Харитон і його сусіди: по суті й незлі люди, але обережні, схильні вірити старшому й неохочі мішатися в «чужі родинні справи». Підіть поскаржтеся світові — і вам скажуть, як колись мені: «Державний хліб віддайтеї і влади не смійте між чужими судити, бо це — ганьба. Ви повинні своєї влади слухати, бо на те ж вона влада». І ніхто не схоче в «чужу сім’ю мішатися», ніхто вам не повірить, і ніхто вас не зрозуміє, бо ж світ живе іншими законами і мірить усе своєю власною мірою... Так то, Павле! Тому лишіть ваші надії на допомогу світу... І... і, до речі, ви здорово піймалися! — скінчив несподівано Олекса й усміхнувся.

— Я?! Я піймався? А то чому?

— Та бо так: ви не йдете далі того, щоб лише московській мамаші роги збити. Для вас суть у голоді, себто, суть у тому, що мамаша занадто розперезалася. Але ви нічого не кажете про те, щоб нахабну мамашу випхати коліном з хати під три чорти на її батьківщину...

Це останнє влучне зауваження зачепило мене до живого і примусило внутрішньо засоромитися. Але я, замість того, щоб признати Олексі слушність, перейшов в атаку:

— Ви перше приведіть свою мамаїшу до порядку, Олексо, а тоді вже повчатимете інших! — сказав їдко.

— Ц-ц-ц!.. — потер вдоволено руки Олекса. — А що ви думаєте? Кожному терпінню, як і кожному свавіллю, буває кінець, знаєте?

— Ну, ну, хочу я вже це бачити!

— Колись іще побачите! Чи то одному Олексієві, чи то тридцятьом мільйонам Олексіїв колись терпець увірветься!

— Ого, які ви хоробрі!

— Не вірите?! Не вірите?! А я вам кажу ще раз: побачите!

— Що побачу?

— Домашню революцію. Я, правда, все ж таки не можу своєї мамаші вигнати з хати, але сидіти тихо і шанувати справжнього господаря навчу! Це кажу вам я: Олекса, Вухо!

І де поділася вся дивачність у мого приятеля?! Стояв вереді мною гордий, випростуваний, рішучий і грізний.

— Вірите мені? — спитав.

— Вірю, — сказав я з глибоким переконанням. — Вірю, що ви взагалі зможете зробити багато такого, чого не зроблять інші.

Олексі підхлібили мої слова, і він глибше вмостився у фотелі, самовдоволено всміхаючись. А я чомусь вернувся думками до початку нашої розмови, до своїх галюцинацій і взагалі до того жахіття дійсности, яке, здавалося, бачив навіть крізь стіни свого мешкання. Думав також над тим, що Олекса незабаром піде додому, а я лишуся сам зі своїми розтріпаними нервами, з почуттям самотности й безсилости.

— А, знаєте, що? — обізвався- Олекса. — Це неправда, що ви мені вірите, не брешіть!

— Отуди к лихій годині! — здивувався я. — Чому ж би я мав брехати?

— Хто вас там знає, чому, але брешете — це факт! Ви не вірите ні мені, ні самому собі.

— Маєш!

— Так, так, — хитав головою Олекса; — Я вам сказав, у чому суть і що треба робити. А ви відразу — круть! — і на мою прекрасну мамашу з’їхали. Це — для того, щоб ні до чого конкретного не договоритися. Ц-ц-ц!..

— Не верзіть дурниць, Олексо! Ту «суть», як ви кажете, я вже проаналізував так давно, що досі забув. Вона для мене така ясна й очевидна, що не лишає ніякого місця для додаткових студій, чи сумнівів. Але саме тому знаю я також, що ми безсилі тепер, що ми з вами й за три дні ні до чого конкретного й вартого уваги не договорилися б. Зрештою, заздрю вам, що ви можете будувати повітряні замки на «крилах мрій» і в тому знаходити певну розраду. Але я — не можу, і тому мені страшно тяжко на душі.

Олекса дивився на мене з виразом глибокого жалю в очах, але поступово цей вираз мінявся: чоло хмурилось, ніс почав нервово морщитися й підсвистувати, а на.кінець мій гість підвівся й рішучо схопив капелюха.

— Коли так, — піду додому! — сказав сердито. — І взагалі ви мені сьогодні жахливо набридли!

— Та зачекайте! — піймав я його за лікоть. — Що з вами знову?! Сідайте!

— Не хочу! Не сяду! Не можу просто на вас дивитися! — підвищував за кожним вигуком голос Олекса, однак покірно сів знову. — Кажу ж вам, що брешете, що не вірите, ні собі, ні мені, а ви... Ех, приліпка з самоварною парою!

— Що не вірю? Чому не вірю? — дивувався я.

— Та бо так. Тут ні галюцинації, ні жалісні слова не поможуть. Тут діяти треба! Коли ж почнете з галюцинацій, то скінчите божевіллям, або шнурком на шиї!

Олекса схопився й останні слова викрикував, трясучись від обурення й вимахуючи капелюхом.

— Тю на вас! — розсердився і я. — Не верещіть, як дурний! Що діяти? Як діяти?

— Просто! Я вам казав уже колись, що треба вчитися зайців стріляти, на коні їздити, танком керувати...

— Ну, і що з того?

— Що з того? А ось, дивіться, — Олекса став у позу і зробив вигляд, ніби цілиться з рушниці: — Бах-бах! І все! Ц-ц-ц!..

Очі його розгорілися, і він щасливо засміявся.

Я зідхнув і спитав:

— І ви б оце почали робити «бах-бах» самі?

— Сам?! — здивувався Олекса. —Що ж то ви? Вважаєте мене справді за дурного? Сам, звичайно, ні. Сам я нічого не зроблю.

— Отже, бачите...

— Ну, так, звичайно, сам нічого не зроблю. Але давайте вдвох, га? Чого ви так витріщилися, ніби роги в мене побачили? Я вже давно думаю над тим, що вдвох можна було б щось почати... Треба обдумати, порадитись і так, знаєте, помаленьку, обережно... Га? Ось Костя приєднаємо, ще когось — і так піде. Тільки зав’язка потрібна. Найголовніше — зав’язка... Хочете спробувати? Хочете?

Він торкався лагідно моїх рук і грудей, заглядав в обличчя такими благальними очима, ніби ласки просив. Аж мені якось жалко й ніяково стало.

— Що ви, Олексо?! Це хіба несерйозно... Адже кожна така спроба неодмінно кінчається катастрофою...

— Ну і що? Чим ми ризикуємо?

— Як то чим? Життям!

Олексу пересмикнуло, і він закрив обличчя руками.

— Мовчіть! — зойкнув. — Мовчіть! Мені соромно за вас!

Коли б розкричався, або вилаяв мене останніми словами — не було б воно таке болюче, як той жест і той зойк.

— Чому соромно? — почав я оправдуватися. — Що я говорю розсудливо? Подумайте також над іншою стороною справи: в даному випадку ризикують життям не тільки безпосередні учасники, але й їхні родини, їхні друзі й просто знайомі. Своїм життям ми ще можемо ризикувати, але життям інших?

Олекса слухав мене иаісторожеіно, не відриваючи рук від обличчяі, але, коли я тільки скінчив, підвівся й випростувався на повний зріст.

— Ви брешете, учений ботаніку! — кинув мені з ненавистю в обличчя. — Ви попросту боїтеся за свою шкуру і тому шукаєте викруту. Тепер, коли попід парканами й по дорогах мільйони пухнуть і конають з голоду, ви говорите про ризик життям?! Ц-ц-ц!..