— А далі, — відповідав я, ще більше роздратований, — мені здається, що і в мене відділяється обличчя, відпадають руки й ноги, вилазять очі — і все це змішується в загальну купу. Я, як одиниця, як індивідуальність, перестаю існувати, розумієте? Я розпадаюсь на частини й одночасно стаю частиною того цілого, тієї купи болю і страждань, що наповнюють приміщення...
— Розумію, — перебив мене Олекса, хитнувши головою: — ми ж усі — одне національне тіло, і цілком природно, що терпіння одного відчуває другий... Ну, і далі?
Я скипів:
— Ви — цинік, Олексо! «Далі», «далі»! Ще й смієте при такому тоні, при такій цілковитій байдужості до суті запевняти, що ми — одне національне тіло!
— Де ж ви бачите суть?
— Знову! Суть там, де ви її не бачите: суть у тому, що мільйони гинуть з голоду, а ви мене випитуєте про подробиці галюцинацій! Хіба ж це можна переповісти? Це треба самому відчути й пережити.
Тінь задуми впала на Олексине обличчя, і він замовчав.
— О, сволота! — продовжував я, втративши всяке панування над собою. — Це ж вони використовують теперішню міжнародню політичну анемічність, знають, що нема кому вмішатися, — і розперезалися, безкарно вимордовуючи безборонних людей! А світ, ніби осліп і оглух, бабрається у своїх власних справах, і байдуже йому до того, що під боком відіграється трагедія, перед якою пекло блідне!
— Що ви хочете від світу? — спитав несподівано мене Олекса.
— Чого я хочу?! Людськости! Справедливости! Зрозуміння!
— Годі, годі! — зупинив мене Олекса. — Я вам зараз щось скажу... Ви говорите єрунду, що суть в голоді... А світ... Ні, чекайте, про світ поговоримо потім... Голодуючі... Ну, так, звичайно... Вмирають... Але я, між іншим, не вмію плакати. Віддам усе, що маю, зроблю все, що можу, а жаліти чи потішати не вмію. Я — практик, знаєте? Ну, віддав комусь свої харчові картки, купив залізничні квитки, вкрав у своєї прекрасної мамаші моєї ж власної картоплі з потреба, — ц-ц-ц!.. — ще там щось...
— Ви це справді робили?!
— Ну, от! Єрунда! — відмахнувся соромливо Олекса. — Положення ж від того не змінилося ні на волос... Не в тому річ... Ви знаєте, що, як сказано у Священному Письмі, діти платять за гріхи батьків своїх? І ми платимо! Перший — я! Для вас те, що тепер діється, — новина, а для мене — ні. Я звик до того. Від дитинства, відколи себе пам’ятаю, бачу в мініятурі «сім’ю народів» щодня на власні очі. Дивіться: батько, як-не-як, скінчив гімназію, мав посаду, мав шматочок власної землі, мав хату, мав садочок, мав пасіку. Коли б ще й жінку взяв добру — жив би спокійно до самої смсрти, і діти були б щасливі. Коли ж ні. Смикнув його дідько аж у Саратові «об’єднання» знайти — і пішло! Моя ж прекрасна мамаша навіть лаптів порядних не мала, пісні щі їла, а в посаг тільки того й забрала, що дворянський титул. Здавалося б, попавши в таке добро, мусіла б денно і нощно Богові дякувати. А як насправді було і є? Прийшла в теплу хату на готовий хліб, господаря під ноги взяла, наймитом зробила, та ще й нарікає, ще й лається ціле своє життя. Батько, відколи оженився, ні голосу, ні прав ніяких, ні дірявої копійки в кишені не має — мамаша всім командує. Кілька разів так було, що з власної хати його виганяла, а вже що до спільного столу не пускає, тижнями їсти забороняє — це на порядку дня. Вірите? — всі гроші забере, а їсти не дає; позамикає все, поховає — хоч з простягненою рукою по людях ходи.
— І ваш батько справді це все терпить?! — обурився я.
— Нас понад тридцять мільйонів те саме терпить! — рубнув Олекса. — Понад тридцять мільйонів! Не обурюємося самі на себе за свій дурний «альянс», а хіба тільки на те, що «жінка» занадто нахабна... Ще, правда, деякі з дітей, сівши на «крила мрій», уявляють собі, як би то було добре «мамаші» роги збити, та й то не своїми руками, а руками світу...
— Олексо! — крикнув я. — Зрозумійте, що тепер ми власними руками того не можемо зробити!
— Точнісенько те саме мій батько каже! І, знаєте, чому не можемо? Тому, що кожен з нас так думає. Тому, що нас, бачите, дуже «мамаша» налякала. Тому, що ми занадто глибоко в її силу повірили. А тим часом у неї вся сила в безмежному нахабстві, і в теперішній ситуації наша грізна московська «мамаша», як гриб червивий: штуркни пальцем — і перевернеться!
— Коли ж бо нема кому штуркнути, Олексо! В тому, власне, вся річ, що нема кому штуркнути! Коли б світ...
— Ет, ідіть ви з вашим світом! — розсердився Олекса. — Ви не знаєте, що таке світ, а я знаю! Для вас світ — це людськість, справедливість і зрозуміння. А для мене світ — це байдужість до ближнього. Розумієте? Світ — це надзвичайна делікатність, така делікатність, що, коли в сусідній родині один ріже другого, то мішатися ніяково... Я вам розкажу і про світ... Це — мікроскопічний випадок, єрунда, але характерно...
Отже, слухайте:
У часи революції, коли мені було одинадцять років, жив коло нас один старенький самотній вдовець. Моя мамаша, звичайно, як і з іншими сусідами, з ним ворогувала смертельно. Але мені цей дідок дуже подобався. Бувало, солодощів мені дасть, книжок дитячих позичить (він багато книжок мав), говорить зі мною, а то й до хати запросить і чаєм почастує. Добрий був дідок. І от якось узимі він захворів. Моя мамаша дуже раділа, сподіваючись, що він помре. Але мені було його шкода, і я йому воду носив, у печі палив, їсти варив, по лікарів бігав, а навіть з тиждень то й зовсімі у нього жив. Діставалося мені тоді від моєї прекрасної мамаші, діставалося, але я її не слухав: тільки вирвуся — і знову в дідка. Я, між іншим, страшенно впертий, знаєте? Так от дідок видужав і за роботу подарував мені величезну перину й дві подушки. То був мій перший заробіток, і я тішився страшенно, бо, треба вам знати, що ми з батьком спали в непаленій кімнаті, а накривалися старими плащами. Тож я так радів, що врешті спатиму по-людськи!
І правда: ніч сплю, другу — розкіш! Тепло, м’ягенько, вигідненько... Аж на третій вечір приходжу до своєї комірки — ого! — вже нема ні перини, ні подушок. Питаю батька, а батько каже, що то мамаша для сестер забрала. Я в плач — і до матері. Мати мене за таке «нахабство» — в шию і прогнала. Сестри сміються та ще й дражняться: «Наш Альошка — пан великий: на подушках і на перині спати хоче. А на соломі в собачій буді не добре? Такий шмаровоз вошивий та ще хоче перини!» А мені жаль, такий жаль, що просто серце розривається: адже це було моє добро, чесно зароблене... Ет, довго розказувати! Тільки ж я свого не подарував: колись, коли мамаша з сестрами пішли кудись, я підібрав ключа (вони постійно свої кімнати замикали, знаєте?), забрав перину й подушки та відніс до сусіда назад. Сказав йому, щоб забрав, бо я і так з того користи не маю, лиш самі кпини й образи. Дідок забрав, але взаміну дав мені золоту десятирублівку, яку я добре заховав у шпарці вікна, а сам утік і прийшов додому аж увечері. А дома, дома! Ні, ви не повірите! Я ж малий був і дурний, тому й признався у всьому, але десятирублівки віддати не схотів. Так мене моя «ніжна мамаша» при допомозі «люблячих сестриць» так допитували, ніби в ҐПУ вишкіл пройшли: розбили мені носа, вискубували жмутками волосся, понадривали вуха, пообщипували руки, а на кінець мамаша мене замкнула в коморі і сказала, що заморить в холоді й голоді, коли я не віддам краденого. Чуєте? Краденого! От і тепер, коли читаю в газетах, що селяни державний хліб скривають, — мені відразу пригадується золота десятирублівка. Але це я так собі, між іншим, згадав...
Так от я не чекав, поки мамаша свою погрозу доведе до кінця...
— А що ж батько на це? — перебив я Олексу.
— Та те саме, що й ви тепер про голодуючих: страждав, плакав і... мовчав... Так я, кажу, виломав уночі двері і втік у світ. Слово чести, так собі тоді й подумав: «Нема мені дома життя від моєї прекрасної мамаші — то ж піду собі в світ».
Уже розвиднялося, як я в самій сорочці (а це було в лютому, знаєте?), пробігши п’ятнадцять верстов, опинився в Недайлівіці. Там один знайомий господар був, що в батька щепи купував, дрова нам возив. Харитон називався. Так я до нього. Плачу, оповідаю, що мати мене б’є, їсти не дає, каже, що я в неї десять рублів украв, а ті десять рублів мої, і я собі їх хочу сховати. Просив його, щоб у себе за наймита лишив, не хотів ніякої платні, тільки кутка й харчів. І що ви думаєте, повірив, прийняв? Ні! Правда, їсти дав, свитину якусь на плечі дав, потім пообіцяв кіньми додому відвезти, але не прийняв! «Ти, — каже, — хлопче, гроші віддай, а матері не смій між людьми судити, бо то — гріх! Мати, як мати: вона й покарає, вона й пожалує. А дитина слухати матері повинна, бо на те вона й є мама!»
