Хоч сумнівів у мене вже не було ніяких, але почуття дрібничкової амбіції змушувало мене ще боронитися.

— Ну, Олексо, — сказав я, — ґепеушниця вона, чи ні, а так поступати все одно не годиться.

— А що ж мені лишалося?! — розкричався Олекса. — Може, мав би вам заборонити говорити?! «Не кажіть, мовляв, Павле, нічого, бо ви за свої погляди можете опинитися за ґратами»? Ви лізете, мов щур, у наставлену лапку, а я мав би в той час делікатних методів добирати? Н-і-і! Прийшла винюхувати — нюхай! Нюхай, що тобі дадуть нюхати! Хотіла бачити наївнячків, які піймались би на вудку — маєш зовсім дурнуватих! Ми йдемо тобі назустріч і «перевиконуємо пляни»! Твоїм же салом та тебе по губах! Іди тепер донось про висліди своєї роботи! Ц-ц-ц!..

Я вже опритомнів зовсім і почав сміятися також.

— Але що за ідея?! «Ноги потіють»! Чому ви з ніг почали?

— А що ж ви хотіли б? Щоб я починав з голови? То вона б живою звідси не вийшла... І ви мали б клопіт... А так — по ногах, по ногах! Штука, знаєте, вдарити по ногах, а поцілити в тім’я. Ц-ц-ц!..

І Олекса, вдоволений та веселий, кинувся підіймати порозкидані по підлозі речі.

— Я вже вам не раз казав, — говорив при тому, — що чудасієм у теперішні часи найвигідніше бути. Бо нормальна людина — що? Нормальна людина зі своїм розумом тепер зовсім дурна і не знає, куди його приткнути... До речі, ви знаєте німця Лемера?

— Ні. Хто він такий?

— Бляхар. Живе в тому самому домі, де роблять дріжджі. Занесіть до нього вашого чайника, щоб вставити нове дно, бо це вже зовсім прогоріло.

Так, замість того, щоб вилаяти Олексу за його дику поведінку, я в душі глибоко дякував йому за неї і на прощання без слів гаряче потиснув його руку. А вже повністю оцінив я небезпеку, від якої вирятував мене таким дотепним способом мій диванний приятель, коли, прийшовши на другий день до роботи, завів розмову про візиту Полозової зі старшим ботаніком Харенком.

Іван Степанович Харенко належав до типу тих людей, які вже самим своїм зовнішнім виглядом викликають до себе цілковите й беззастережне довір’я, його опасиста й повільна в рухах постать могла в найнесподіваніший момент проявити подивугідну пружність і звинність, а сонні, припухлі очі — метнути такі грізні блискавки, що від них ставало моторошно. При тому Харенко був коміком і смішив постійно всіх довкола себе, хоч сам ніколи не сміявся. Він взагалі мало говорив, але знав, здавалося, все на світі. Вдавав, що поза мікроскопом його більше нічого в світі не цікавить, але я був переконаний, що його, може, найменше цікавив саме мікроскоп. І навіть тоді, коли я почав розмову, Харенко також стояв над мікроскопом, щось розглядав і підсвистував якусь невиразну мельодію.

— Іване Степановичу, — сказав я, — ви знаєте Полозову?

Харенко відразу перестав свистати, а його широка спина виявила велику настороженість.

— Угум... — бовкнув він у відповідь грубим басом.

— Була вона в мене вчора, — продовжував я.

— Угум...

— Казала, що прийде сьогодні сюди.

— Угум...

— Хоче привести учнів до нас на екскурсію.

— Угум...

Я замовчав, а Харенко припав до мікроскопу і засвистав знову.

Усі ці відповіді мене не вдоволили зовсім, тим більше, що, як видно було, Харенко щось знав.

— Іване Степановичу, — почав я ще раз нетерпеливо, — Полозова питала, чи вже викрили авторів написів на наших мурах?

— Угум! — гримнув багатозначно Харенко, увірвавши свист.

— На її думку, ці написи зробив хтось із розкуркулених селян, — вів я далі, сподіваючись довідатися щось більше від Харенка.

— Угум...

— Питала також, чи я вірю в існування підпільної організації, про яку пишуть у часописах.

— Угум...

— Та що ви все угумкаєте?! — розсердився я. — Оніміли, чи що?

— Так, так, так....

— Що «так, так, так»?

— Азоту бракне.

— Ви про азот?

— А ви про що?

— Про Полозову. Знаєте її?

— Голубчику! — молитовно зложив руки Іван Степанович. — Не морочте ні мені, ні собі голови чорт-зна чим!

Я образився.

— Гаразд, — сказав, — не морочитиму! Але, коли Полозова сьогодні прийде сюди — говоритимене з нею самі...

— Вона не прийде, голубчику! — виспівав Харенко. — Не прийде ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра!

— Звідки ви знаєте? — здивувався я.

— Бо вона вже вчора до мене приходила.

— Приходила до вас?!

— Егеж. Ото, як від вас вийшла — так і прийшла до мене.

— Ну, і що?

— Та нічого. Говорила те самісеньке, що й вам.

— А ви?

— А я їй кажу: «Ти, дівко, скажи тим, хто тебе послав, що задурна єси, аби Харенкові ногу підставити. Нехай присилають когось мудрішого від тебе».

— Так сказали?!!

— Отак, як чуєте.

— І що ж тепер буде?

— Нічого не буде. Вона ж насправді аж така дурна не є, щоб мої слова переповідати.

— Ну, але це ви...

— Що?

— Недипломатично. Вона може вам свинство зробити.

— Ех, голубе, та то вже такі її обов’язки, щоб свинства робити. То хай же принаймні знає, що про неї думають.

— Може й правда ваша... А... а про мене Полозова нічого не казала?

— Та казала. Щось там плела, що хотіла з вами про ту екскурсію договоритися, але застала у вас якогось божевільного, і з розмови нічого не вийшло.

Я не втримався і оповів про вчорашню сцену, замовчавши тільки про ту останню розмову, що відбулася між мною й Олексою в чотири ока. Харенко вислухав мене уважно, хоч і стояв при тому до мене плечима, а на кінець хитнув головою і сказав:

— Угум... Той ваш «божевільний», чи там чудасій, — враг його не взяв: за трьох мудреців справився, і то так, що комар носа не підточить. Можете йому подякувати...

Передбачення Івана Степановича збулися: Полозова більше ні до мене, ні до ботанічного саду не прийшла, а згодом і взагалі щезла з нашого міста.

Насунувся страшніший від самої смерти пекельний 1933-ій рік. Місто виглядало, як візія божевільного: скрізь конаючі, або трупи, трупи, або конаючі. Повінь чужих людей, висохлих, як мумії, пухлих, як сплилі потопельники, завошивлених, брудних, ледве прикритих якимись дранками. Інколи вони з вогнем нелюдської розпуки в очах хапали перехожих за поли, благаючи їсти, але частіше тулилися до мурів, або брели кудись, похиливши голови, зігнувши плечі, як живі символи покори, як носії невблаганного приречення. Те, чого не вспівав зробити голод, кінчав мороз — і смерть збирала нечувані жнива.

Трупи, трупи, трупи! Трупи молодих, трупи старих, трупи дітей, трупи чоловіків, трупи жінок, трупи закостенілі, трупи живі — все трупи!

Я ходив, немов очманілий, і, хоч сам голодував також, але і та мізерна страва, яку мав раз-два на день, не лізла мені в горло. Олекса ж натомість, здавалося, зовсім не помічав всього того, що творилося довкола, був, як завжди, веселий, комічний і надокучав мені своїми постійними дивачними питаннями, його вигляд ображав і дратував мене, але через те, що він нічого не згадував про голод, я також мовчав. Та одного разу, коли я мав особливо лихий настрій, а мій приятель уперто оповідав про здібності свого мисливського пса, я не витримав:

— І як ви можете, Олексо, думати тепер над такими дурницями?! — скрикнув роздратовано.

— Або що? — спитав Олекса розгублено.

— Та чи ви не бачите того, що діється?! Я божеволію, ночами спати не можу, галюцинації мене мучать, а ви цікавитесь тим, коли і яку лапу пес підіймає на полюванні!

— Галюцинації?! — зацікавився Олекса. — Я з роду не мав галюцинацій. Як же вони виглядають?

— Як? Ну, от так: ледве заплющу очі, як ввижається мені якесь величезне приміщення, вщерть набите людьми... Ні, не людьми, а страшними машкарами облич, спухлими або висхлими, руками, ногами, припорошеними снігом потилицями, купами лахміття, серед яких плавають у повітрі склисто-безтямні очі, валяються бляшанки, мищини* й шапки, виставлені для милостині, ворушаться всуміш латані свитини й облізлі кожухи... Бррр! Який жах!

— Цікаво! Ну, а далі?