— Ну, ти ето дєло брось!

На додаток Полозова була недорозвинена і від природи дуже тупа, тому наука їй ішла надзвичайно тяжко, хоч дівчина працювала над собою пильно й уперто. Зате в комсомольській організації і в студентському комітеті Полозова була на першому місці і несла завжди на собі по кілька громадських і комсомольських навантажень.

Відколи я скінчив інститут, здається, ні разу не бачився з Полозовою і справді був зацікавлений причиною її візити.

— Бачиш. Омєльченко, — без передмов почала Женя, сівши біля стола, — я хочу привести до ботанічного саду учнів на екскурсію. Тільки мушу знати, що у вас тепер є, щоб наперед провести з дітьми гутірку на цю тему.

— Тоді тобі треба було б прийти відразу до ботанічного саду, і там ти побачила б сама.

— От-от, власне, я хотіла спитати, коли туди до вас найкраще прийти? Бо, знаєш, у мене мало часу, та й ви напевне зайняті.

— Ні, якраз тепер, зимою, у нас роботи менше. Так що можеш прийти, коли тільки тобі буде зручніше.

— Ну, а тепер скажи мені хоч так приблизно, що у вас тепер можна побачити?

Женя витягла блокнот, олівець і почала записувати. Ми саме кінчали обговорення, коли прийшов Олекса.

— Знайомся, Женю, — представив я Олексу. — Це інженер Ухо. А це, Олексо, моя бувша товаришка по інституту — Женя Полозова.

— Товариш Ухо твій приятель? — спитала мене Женя.

— Так.

— Дуже приємно...

Олекса незграбно й недовірливо тицьнув свою руку, а тоді сів собі у фотель і мовчав, пильно зиркаючи з-під лоба на Женю.

— Ну, що ж у тебе нового? — спитала Женя, ховаючи записник.

— Нічого надзвичайного. От живу, працюю — і все.

—«… і боюся» додай.

— Чого ж мені боятися? — спитав я.

— Та бо тепер усі бояться. Я от комсомолка й вихованка дитячого будинку — та й то спокійно себе не почуваю... До речі, викрили вже тих, хто пообписував стіни ботанічного саду?

— Не знаю. Здається — ні.

— То напевне хтось із тих розкуркулених робить.

— Чому ти так думаєш?

— Та, бо ж ясно: люди голодні, бездомні, викинуті з колії життя... Чи можуть вони інакше до влади ставитися?

— Ов, Женю, ти щось зовсім не по-комсомольському говориш! — ухилився я від прямої відповіді й усміхнувся.

— Ет, брось! Чи ти думаєш, що комсомольці вже справді не відчувають по-людському? Не один з нас розуміє і бачить все, тільки сказати вголос не відважується.

— А ти?

— Я? Я знаю, з ким можна говорити одверто, не бійся...

«Ого! У цієї нещасної жінки вже починають відкриватися очі...» — подумав я, але вголос не сказав нічого.

— Або от узяти хоч би для прикладу той крик з підпільною організацією, — продовжувала Женя. — Цікаво, який дурень у це вірить: чи той, що пише, чи той, що читає? Тут люди ні про що не думають, тільки про кусок хліба та про те, як би свою шкуру зберегти. — а вони «оргалізація»! Чи ти можеш повірити в те, щоб у нас могла існувати справді якась підпільна організація?

— Чому ж? — почав я дражнити Полозову. — Коли часописи пишуть, то певно не безпідставно...

— Ну, брось! У нас багато дечого часописи пишуть...

Тут Олекса, який досі мовчки прислухався до нашої розмови, несподівано крякнув і спитав у Жені:

— Ви який номер взуття носите?

Здається, що поличник не справив би більшого враження на Женю, як це безпардонне й недоречне питання, а пильний погляд Олекси, прикований до її ніг, примусив навіть і мене застидатися. Полозова почервоніла під саме волосся і застигла з відкритим ротом.

— Справді, — наполегливо повторив Олекса, — ви який номер взуття носите?

— Що за дурне питання! — опам’яталася Женя. — Яке вам до того діло?

— Та то я так собі спитав, між іншим, — спокійно відповів Олекса. — Бо, знаєте, я думаю, що ви носите дуже великий номер, і ноги у вас потіють.

— Твій приятель має гарячку, чи взагалі придуркуватий? — різко повернулася Женя до мене.

— От, — не дав мені промовити ні слова Олекса і заторохкотів скоро-скоро, — у жінок слабе місце — це ноги! Тільки спробуй щось сказати — зараз ображаються. А я, знаєте, маю такий лік, від якого ноги перестають потіти і смердіти. Сам винайшов цей лік. Я ж — хемік, знаєте?

— Ну, як винайшли, то й вживайте! — грубо відрізала Женя.

— Я ж і вживаю, вживаю! Раніше, знаєте, було, як роззуюся, то смердить, як здохлий пес. А тепер — о!

І Олекса миттю скинув черевика, стягнув скарпетку і тицьнув її просто під ніс Жені:

— Понюхайте!

Полозова схопилась з місця, трясучись від обурення її образи, а я, хоч і привик уже до дивацтв Олекси, тільки великим зусиллям волі стримав себе, щоб не викинути його попросту з хати.

— Олексо! — крикнув на цілий голос. — Зараз же взуйтеся! Це вже чорт-зна що за свинство!

— Та чого? — зі щирим здивуванням спитав Олекса. — Скарпетка ж не смердить, слово чести, ні!

Полозова вже опинилася в передпокою і, застібаючи тремтячими руками плащ, кинула мені обурено через плече:

— Я прийду до тебе завтра в ботанічний сад. Там, може, не буде твоїх придуркуватих приятелів...

Я відкрив двері і, як був без шапки і плаща, так і вискочив, щоб відпровадити розгнівану гостю.

— Женю, — почав я перепрошувати, — не гнівайся, будь ласка! На нього не можна ображатися, бо він, знаєш, трохи того... — і покрутив пальцем коло лоба.

— І скінчив інститут? Має диплом інженера?

— Уяви собі! От маєш наглядний доказ того, що здібності і здоровий глузд не все бувають у парі. Найбільші математичні генії все були пришелепкуватими...

— Он твій бзікуватий біжить, — перебила мене Полозова.

Я оглянувся й справді побачив Олексу, що ніс у руках мого плаща.

— Павле, — сказав він. — одягніться, бо простудитеся.

— Я вже вертаюся!

— Ну, все одно... А товаришка Жевя мені, між іншим, сподобалася, знаєте? Така сувора і... взагалі... Ц-ц-ц!..

Полозова, хоч і була дуже лиха, почервоніла знову, але, на цей раз, з приємности.

— Не сердьтеся, — продовжував Олекса поспішно. — Ми підемо сьогодні з вами до кіна... Я квитки сам куплю... Павле, позичте мені п’ять рублів. Після получки віддам... Ви, товаришко Женю, чекайте на мене біля кіна о пів на восьму. Можете навіть чергу по квитки зайняти. Я прийду неодмінно...

Полозова, що вже була трохи зм’якла, від останніх слів знову гнівно стягнула брови і з призирством викривила уста.

— Чи не забагато ви хочете? — прошипіла високомірно. — Мені було б стидно у товаристві такого ідіота показатися між людьми.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса, а одночасно очі його стали зовсім круглі й набрали хижого виразу. — То ще питання, кому було б стидно! Ви... Ви — кочерга обсмалена!

— Дурень!

— Кочерга! Ц-ц-ц!..

Я кинувся й став між Олексою й Женею.

— Досить! — тупнув ногою. — Женю, до завтра!

З тими словами вхопив Олексу за комір і потягнув за собою. Він волікся покірно, і ця покірність мене ще більше злостила. Я мав твердий намір зробити з Олекси в хаті, як то кажуть, здохлу жабу і раз на все відучити його від подібних вибриків.

Та ледве ми переступили поріг, як Олекса вирвався з моїх рук. а, натомість вхопив мене за плече і штовхнув з такою силою, що я налетів на столик і перевернув примус разом з чайником додолу.

— Дурень! Божа коровка! Приліпка клаповуха! — засичав Олекса, задихаючись від обурення. — Він з ґепеушницею розмови про підпільні організації заводить!

Чи то від штовханця, чи то від слів Олекси, мене немов би блискавкою осінило, і ціль Женіної візити та її дивна розмова відразу стали мені ясними і зрозумілими.

— З якою ґепеушницсю? — спитав я, отак, аби щось спитати.

— З якою?! Та з тією самою, що має смердячі ноги.

— Звідки ви знаєте, що вона ґепеушниця?

— Ет, що вам пояснювати, коли ви сліпі! А я, от, їх нюхом чую!

— По ногах? — спробував пожартувати я, щоб жартом прикрити свою ніяковість.

— Ні по яких ногах! Про ноги я тільки між іньшим придумав, щоб збити її з пантелику і не дати вам надто розпустити язика. Осел з вас! Кажу вам ще раз, що це — ґепеушниця і прийшла винюхувати!