Нарешті, так десь по півночі, я заснув. Приснилося мені, що стою посеред їдальні в Кітлінських і намовляю Галю йти зі мною на прогульку. Галя стоїть нерухомо, як пень, тяжка й байдужа, не кажучи ні «так», ні «ні». Пробую взяти її за руку — рука безвладна й холодна. З другого боку підбігає Ніна, й кричить: «Вона не піде! Вона мені обіцяла, що не піде без мене!» Я стараюся відштовхнути Ніну і тягну Галю до себе. Ніна пхає мене і тягне Галю на свій бік. Ми починаємо борюкатися, а Галя раптом тріскає, і з неї сиплеться картопля. «Що ви зробили з моєю Галею?!» — верещить Кітлінська, вбігаючи до кімнати. «Це не Галя, це — мішок з картоплею!» — кричить Ніна.
І від того я пробудився.
— Фу, яка ж нісенітниця! — думаю мляво й засипляю знову.
На другий раз побачив себе й Галю на лавочці в парку. Світить осіннє сонце, а з дерев тихо злітають на землю жовті метелики. Глибока ніжність заливає мою душу, і я обіймаю Галю та починаю її палко цілувати. Але, замість ніжної дівочої шкіри, уста мої натрапляють на шорстку тканину кропив’яного мішка. Придивляюся, здивований, і бачу, що мішок ворушиться і трясеться від сміху, а крізь прорізані дірочки визирають з нього темні Галині очі.
І я знову прокинувся, змучений, аж зіпрілий від сну.
Так було кілька разів. І тільки коли годинник на міській башті вибив третю — я заснув спокійно.
За звичкою прокинувся перед сьомюю. Встав, розпалив примус, постелив ліжко, умився і почав готувати снідання. Настрій мав препоганий.
Несподівано хтось постукав. Я відчинив і немало здивувався, побачивши Костя.
— А це що? А ти звідки? — спитав я, поглядаючи на його зарошені черевики.
— Звідки? — перепитав Кость, втомлено сідаючи у фотель. — От і не вгадаєш: ходив на капусту дивитися.
— Що? На яку капусту?
— На яку? На звичайну, радгоспівську, ту, що ми вчора бачили...
Я вже відразу догадався решту й мовчав.
— Ні, знаєш, — гарячково заговорив Кость, — той Олекса обсерватор і психолог, яких мало на світі! Ми от уже більше пів року до тих дівчат ходимо, любимося з ними, розмовляємо цілими годинами, але якось ні я, ні ти досі не помітили, що вони — просто два мішки. Так, два мішки, тупих, безтямних, егоїстичних! Ти... вибач, може, я тебе образив?
Я не відповів.
— Не знаю, — продовжував Кость, — може, Галя й не така... Але от Ніна — це мішок, та ще й злобний до того! При нашій суперечці тоді вперлася і тільки скрипить, як капуста: «Ні, ні! Нізащо!» Ох, який же я був сліпий! Або от і з оцим перепрошенням... Зімліла від злости, що не по її вийшло, з розпуки і наперекір сестрі погодилась перепросити, а не з переконання... Ех!
Кость зупинився на хвилину і, жалібно всміхаючись, дивився на мене своїми ясними блакитними очима.
— Я цілу ніч не спав, знаєш? — заговорив далі. — Місця собі не міг знайти. Встав, коли було ще зовсім темно, і пішов з хати. Пішов подивитися на капусту... І от, уяви собі, як тільки гляну на качан — мені так відразу й нагадується Нінине обличчя. Їй-бо, іцо не качан — то й Ніна! Навіть вірш якийсь причепився до мене:
«Холодні обличчя, безтямні, зелені,
Зеленії, злющії очі
Стократно, стотисячно липли до мене,
Й, здавалось, не поле оце капустенне, —
Лиш голови плоскі жіночі»...
— Ну, ця поезія не дуже тобі вдалася, — усміхнувся я мимовільно. — «Капустенне поле» — це єрунда, як каже Олекса.
— Та воно все від початку до кінця єрунда, — погодився Кость. — Але от вчепилося й мучить. Може, тому й мучить, що єрунда... Тобі на восьму?
— Так. Зараз вип’ємо чай і підемо...
— Ні, ти скажи, що я маю далі робити? — спитав Кость, приймаючи чай.
— Те саме питання і я тобі можу поставити, — відповів я. — Мені, друже, також цілу ніч усякі нісенітниці верзлися... Але я думаю, що ми мусимо насамперед заспокоїтися. Не можна поважних справ вирішувати зопалу і під свіжими враженнями. Треба почекати три-чотири дні, щоб ота збита каламуть думок і почувань осіла. Тоді все виясниться самим собою.
— І за ці дні радиш не бачитися з дівчатами?
— Я думаю — ні. їм також треба не одну річ передумати самостійно...
***
Того ж самого дня ми мали довге засідання увечері, і я повернувся додому напівмертвий від утоми. Ледве доволік ноги до ліжка, впав і заснув мертвецьким, сном. Другого дня увечері я ще почував неспокій, хоч, на моє велике здивування, далеко менший, як можна було сподіватися. А на третій вечір мене вже почала мучити думка про конечність зустрічі й вияснень, бо Галя стала для мене такою далекою й чужою, що я не хотів ні бачити її, ні говорити з нею.
Четвертого вечора у мене зійшлися разом Кость і Олекса, з чого я був дуже радий. Кость виглядав блідішим і ще худішим, як завжди, але був цілком, спокійним і на- навіть радісним.
Олекса говорив безупину про всякі речі, не даючи нам прийти до слова, а потім отак, ні сіло, ні впало, заявив:
— До речі, ваші мішки сьогодні поїхали на нових возиках.
— Ви бачили дівчат? — спитав я.
— Бачив. По-під ручки зі студентами до кіна йшли. І щебечуть, щебечуть — просто у-м-л-і-в-а-ю-т-ь. Шармант! Ц-ц-ц!.. До речі, що означає слово «шарм ант»?
Ми переглянулися з Костем, і я помітив, що він, як і я, дуже вдоволений принесеною новиною.
А ще через два дні я одержав від Галі листа, в якому вона просила більше до них не приходити і звернути їй усі листи й фотографії. Подібного ж листа одержав Кость від Ніни, і вся справа розв’язалася несподівано легко. Щоправда, я був переконаний, що і нові кавалери і листи — це тільки залякування і бажання викликати ревнощі, але мені вигідніше було вдати, що я в це повірив, і тому я негайно вдоволив бажання своєї недавньої нареченої. Чи так само думав Кость — я його не питав, бо ми взагалі пізніше оминали найменших натяків у розмові на тему нашого невдалого кохання.
Усе це сталося наприкінці 1931-го року. А на початку 1932-го у кожне вікно застукала кістлява рука пам’ятного в історії голоду. Маси бездомного люду прибували з довколишніх сіл до міста, ставали у безконечні черги при залізничних касах, шукаючи у можливостях виїзду рятунку життя.
І от одного ранку, коли ми прийшли до роботи, застали біля мурів ботанічного саду цілий відділ міліції. Виявилося, що вночі хтось понаписував вуглем по всіх мурах огорожі антибольшевицькі кличі, і ті кличі тепер міліціонери зішкрябували. В канцелярії сиділо вже ҐПУ і викликало по черзі кожного співробітника для перевірки. Наслідки її були такі, що заарештували нічного сторожа, заарештували старшого городника, секретаря й одного наукового співробітника, а решта, ходила, мов у воду опущена, і чекала своєї черги...
За кілька днів ще численніші і ще гостріші гасла з’явилися в різних кінцях міста, і тоді щойно влада вдарила по-справжньому на сполох. Преса, нічого не згадуючи про самі факти, уперто бубнила, що в місті існує широка підпільна контрреволюційна організація, яка саботує всі державні міроприємства. Масові арешти супроводжувалися масовими звільненнями з роботи й адміністративними висилками за межі України, а в той час автор, чи автори, контрреволюційних кличів ніби дражнилися й залишали свої надписи в найбільше несподіваних місцях: міської управи, друкарні, пожежної охорони, і навіть на дверях секретаря обласного комітету партії.
Я старався поза роботою ні з ким не зустрічатися і вечори проводив здебільшого в театрі, або в кіно, щоб якомога більше бути на очах у людей і не викликати підозрінь.
Але якось-то в другій половині січня, саме у вихідним день, до мене завітала неочікувана гостя. Це була Женя Полозова — моя товаришка по інституту, яка тепер працювала в школі.
— Женя? — здивувався я. — Оце несподіванка! Заходь.
Женя простягнула мені руку й відразу діловито сказала:
— Я до тебе на хвилинку по справі.
Вона завжди була скупа на слова, суха й замкнута. Виховавшись у дитячому будинку, Женя, здавалося, увібрала в себе ввесь холод і всю твердість того суворого закладу і стала типовим продуктом большевицької системи виховання. Костиста, суха і смаглява, нагадувала дуже закопчену тараню. Вона ніколи не сміялася й не раділа, як рівно ж ніколи не плакала й не сумувала — вона завжди була однаково-байдужа. Через постійну похмурість, до Полозової ніколи не горнулись товаришки, а через те, що вона була негарна й незграбна, до неї ніколи не залицялися хлопці. Зрештою, Полозова вважала кохання буржуазним забобоном і, коли хтось з хлопців навіть пробував часом з нею пожартувати, вона з обридженням кривила уста й обливала, мов із відра, водою, холодними словами:
