— Ет, не вигадуйте! З вас такий жених, як з клоччя батіг.

— Ну, це твердження безпідставне...

— Неправда! Моє твердження базується хоч би на вашому досвіді з Тамарою: два роки були закохані, вважали дівчину своєю нареченою, а не відважилися їй слово сказати.

— Ц-ц-ц!.. А ви зі своєю Галею г-о-в-о-р-и-л-и, г-о-в-о-р-и-л-и, — виспівав він, — і що з того? Вийшло ще гірше, як у мене з квазімодихою.

— Ага, то, значить, я вгадав: ви й справді ще не познайомилися зі своєю симпатією! — пропустив я коло вуха останнє Олексине зауваження.

— Не вгадали! Я вже багато разів з нею говорив і бачуся з нею щодня.

— То познайомте мене з нею.

— Сам ви чудасій! Як же я вас з нею познайомлю: під час лекцій, чи в лябораторії?

— Чому ж обов’язково під час лекцій, або в лябораторії? Познайомте мене в іншому місці.

— Е-е-е, в інших місцях ми не зустрічаємося.

— А де ж романсуєте? В лябораторії?

— Ну, от! Вже й «романсуєте»... Ми ще не романсуємо.

— А що ж?

— Та нічого. Вона приходить з іншими студентами, працює, питає мене, коли їй щось треба — і все.

— Ну, коли так — справа безнадійна, — махнув я рукою.

— Якраз навпаки: справа стоїть дуже добре. Тільки на цей раз я вже не буду таким дурним, як з Тамарою. Я тепер, знаєте, поводжуся дуже обережно, щоб не попсувати наших взаємин.

Я розсміявся:

— Себто, виходить, що з Тамарою ви були ще не досить обережні?!

— Певно, що ні. Відразу зрадив свої почування: ходив, надокучав... А тепер я вже маю досвід, і з Лідою... Вона, між іншим, називається Ліда Горобець, знаєте?

— Горобець? Фатальне прізвище для вас, Олексо, фатальне!

— От знову єрунду говорите! Зовсім не фатальне, бо навіть приказка каже, що добре, коли горобець у руках.

— Гаразд, гаразд! — поспішив погодитися я, обезсилений сміхом. І ви вже переконані, що тримаєте свого «горобця» в руках?

— Переконаний! Я знаю, що дівчина мені симпатизує.

— Як же ви дійшли до того переконання?

— Бо я питав.

— Як?!! Питали її?!

— Приліпка з вас! Не її питав, а її товаришів. І вони мені сказали, що я Ліді дуже подобаюсь. От! — закінчив гордо.

Я розреготався ще більше:

— Ну, Олексо, глупішого нічого не можна видумати! Де ж видано, щоб через третіх осіб випитувати про симпатії дівчини до себе?! Вона студентка?

— Студентка. І добра студентка, здібна, працьовита. В наступному році буде інженером хемії.

— Прекрасно! Але як же ви все таки її товаришів випитували?

Олекса самовдоволено засміявся:

— А-а, це я дипломатично зробив, з хитрощами: дав хлопцям пів літра чистого спирту, а вони мені тоді й призналися.

— В чому призналися?

— Ну, «в чому»! В тому, що Ліда ні на кого з них дивитися не хоче, а тільки про мене говорить, моє ім’я у своїх зошитах виписує, зідхає, ночами не спить... І чого ви регочете, не розумію?!

— Ох, Боже! Я вже й сам не знаю, чи мені реготати, чи плакати над вами й вашими «хитрощами»! Я щойно сказав, що не можна нічого глупішого. видумати, як розпитувати через третіх осіб про симпатії дівчини до себе, і помилився. Ви придумали ще гірше: підкупляти хлопців спиртом! Та вони ж вам за спирт що хочете можуть сказати!

— Не думаю... Це було б дуже підло з їхнього боку...

— Олексо, Олексо! — перейшов я на поважний тон. — Не розумію вас цілком, слово чести, не розумію... Дивний ви чоловік: один раз говорите так розумно, висловлюєте такі глибокі погляди на речі, проявляєте стільки чуйности й догадливосте, що я перед вами почуваю себе дуже мізерним. Але от у серцевих справах проявляєте таку наївність, як маленька дитина, створюєте собі якісь ілюзії і виставляєте себе на сміх. Та ще хоч би послухали других, а то ні! Впретесь, як три осли, зв’язаних разом, — і тоді хоч вам кілок на голові затеши, а ви таки своєї. І як можна бути таким сліпим і таким глухим?!

— Ат, відчепіться ви від мене! — розсердився раптом Олекса.. — Сліпіших, як були ви з поетом, не може бути! Я ваших наречених з першого погляду розкусив, а ви?

— Та в тому то й уся річ, Олексо, що ви чужих наречених умієте розкусити з першого погляду, а про своїх взагалі ніякого поняття не маєте!

— «Своїх»! А скільки ж у мене їх було?

— Та це вже либонь третя?

— Тієї з Свердловська не приймайте під увагу. Вона була тільки так собі, між іншим. Ліда — друга й остання.

— Ов!

— Слово чести! Більше нікого нізащо в світі не покохаю!

— Коли так — суджено вам бути старим кавалером.

— Це ще ми побачимо!

— Побачите: випурхне вам «горобчик», чи там «горобчичка» з рук!

— Не випурхне. Я її, знаєте, так обплутаю, обплутаю... Ц-ц-ц!..

Я тільки зідхнув і перестав сперечатися: коли Олекса впирався — шкода було його переконувати.

Цілком випадково вдалося мені дещо більше розвідати про Ліду, а навіть побачити її. З оповідань виходило, що Ліда й справді дуже здібна студентка, серйозна і доброї вдачі. А з вигляду була вона дівчиною непересічної краси: тоненька, струнка, з дуже правильними, строгими рисами обличчя і ясно-русим, кучерявим волоссям. Найбільше мені кинулося ввічі, що носила малесенькі, дитячого крою черевички з тупими носиками і якось так зворушливо-незграбно ступала ноженятами, ніби переходила через калюжу. При всій серйовности її вигляду, при строгости рис обличчя, було щось безконечно миле в цілій її постаті, починаючи від коротенько стриженого волосся, кінчаючи на маленьких черевичках. Порівнявши її з Тамарою, я прийшов до переконання, що Олекса, таки розуміється на жіночій красі неабияк, і що обидві його симпатії варті були кохання за сам тільки зовнішній вигляд. Ліда мені подобалася навіть більше, хоч вродою Тамара безперечно її переважала, і я сам був би радий, коли б моєму приятелеві на цей раз пощастило знайти взаємність. Але з того, що він оповідав, я кожного разу приходив до переконання, що всі його зазіхання скінчаться нічим.

— Та ви ж хоч познайомтеся з нею ближче! — намовляв я його.

— Не можна! — крутив головою Олекса. — Мені її товариші точно казали, що вона, попросту боїться тепер знайомитися зі мною ближче.

— І ви в це вірите?

— Певно. У неї ж іще останній і найтяжчий рік науки. А тут, як познайомимося, почнеться кохання — і наука пропаде.

— І це вам також її товариші казали?

— Казали. Вони мені взагалі всю правду кажуть.

— За спирт?

— Ну, чому ж тільки за спирт? Вони мене і без спирту люблять, бо я їм нераз яблук приношу, меду, грошей до стипендії позичаю — от вони мені з вдячности й оповідають про Ліду все. Під секретом, звичайно...

— Олексо, ви — безнадійний дурень! — зідхнув я. — Вже за це одне Ліда не повинна вас полюбити.

— Та чого ж ви лаєтесь? — ніби перепрошував Олекса. — Коли вже вам так хочеться, то я постараюся перекрити ту цілу справу.

— О, це буде мудро! Тільки я не вірю, що ви в мудрому задумі будете триматися і мудрих методів.

— Ц-ц-ц!.. Не бійтеся, я придумаю мудрий спосіб.

— Запропонуєте їй лік проти потіння ніг?

— Приліпка з вас! У неї ж ноги не потіють, і... і взагалі це було б нетактовно. Ні, я буду дуже делікатно і дипломатично, знаєте?

За якийсь час після цієї розмови задиханий і радісний Олекса прибіг до мене просто на роботу в ботанічний сад і ще з порога вигукнув:

— Вже!

— Що вже? — здивувався я.

— Довідався! Про все довідався! І вийшло так, як я казав!

Я відложив папери, примкнув двері кабінету, і, сам іацікавлений такою небуденною подією, наказав:

— Розказуйте, але тихенько!

Олекса знизив голос до шепоту і заговорив:

— Іду я, знаєте, тепер з інституту — глип! — за мною йде Ліда. Розумієте? Іде! Я — вперед, а вона — за мною, я — вперед, а вона — за мною. Я відразу зрозумів, що це неспроста так сталося і постановив: тепер, або ніколи! Отже, ідемо, ідемо... Я, знаєте, так дипломатично не зменшую ходи, щоб вона не подумала, ніби я її хочу зачепити. А вона також дипломатично не спішить, щоб я не подумав, що вона за мною біжить... Ідемо... А на розі Пушкінської і Леніна — кіоск з газетами, знаєте? Ну, тут я і вирішив: підійшов до кіоска і переглядаю газети. Беру одну, другу і з-під газети хитро так, знаєте, визираю. Іде Ліда, іде! Мені, по правді, страшно стало і ніяково якось, але я впертий, знаєте: коли вже постановив собі що, то так і мусить бути. І стою, не вступаюся! І тоді... І тоді, коли Ліда підійшла вже зовсім близько, я — трах! — і купую «Вісті». Розумієте? Купую «Вісті»! А... А вона, знаєте, що? Вона також зупинилася коло кіоску і — трах! — купує «Правду». Розумієте ? «Правду»! Я — «Вісті», а вона «Правду». Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..