— І полюбить.

— Так, звичайно, і полюбить.

— Трудно мені буде таку знайти...

— Трудно, — погодився я. — Але, коли знайдете, то, можете бути певні, що будете щасливі.

— Чому?

— Тому, що дівчина, яка зуміє оцінити всі ваші позитивні прикмети, буде розумна й серйозна. А це і є запорукою повного, довготривалого щастя.

Незабаром закипів чай, і ми сіли вечеряти.

— До речі, — спитав Олекса, — що то у вас з носом?

Я почав оповідати, але Олекса, як видно було по очах, думав про щось інше і перебив мене на півслові:

— Виходить, що, коли б вік Сталіна обчисляти по китайських законах, то він народився б двадцять першого березня?

— Та чого вас це так цікавить?

— Так собі.. Хіба не можна спитати?

— Та можна, чому ні. Але вас якраз не це цікавить, а щось інше.

— Що саме?

— Того вже я ніяк не знаю, тільки бачу, що ви щось придумали.

— Ет, єрунда! «Крила мрій»! Що ви робили в Криму?

— Робили дурного роботу: випробовували, які ґатунки тютюну там найліпше вирощувати. Витратили масу коштів і праці, щоб дізнатися те, що вже знали неграмотні татари сотні років тому.

— Ц-ц-ц!.. Ну, і цікава була ваша науково-дослідна робота?

— Та що ж... В кожній роботі можна знайти щось цікаве.

— А я, от, коли б уже і взявся за науково-дослідну роботу, то тільки при переконанні, що винайду щось надзвичайне.:

— Наприклад?

— Ну, наприклад, машину часу.

— Що, що?

— Машину часу, кажу. Та чого ви так здивувалися? Це ж я так собі кажу, між іншим... От Герберт Велз писав колись про машину часу. Читали? Єрунда, звичайно, «крила мрій», неможливість, але — цікаво!

— Ач, який ви хитрий, Олексо! — засміявся я. — Винайшли б таку машину, сіли б на неї і чкурнули б геть від нашої дійсности, а своїх друзів лишили б загибати. Так?

— Зовсім ні! — з запалом запротестував Олекса. — Я б таку машину використав на те, щоб понаправляти всякі історичні несправедливості.

— Як саме? — спитав я, вже зацікавлений.

— Ну, от, наприклад, я вернувся б до тих днів, коли Сталінові, чи там Сосові, було за китайським рахунком усього три місяці...

Олекса замовк, а на обличчі в нього застигла мрійна посмішка.

— І що далі? — спитав я, запиваючи своє питання чаєм.

— Та нічого... Піймав би стару Джуґашвілліху і примусив би її зробити аборт.

Я відразу захлиснувся чаєм, що його мав в устах, і впав головою на стіл. Мене душив і сміх, і чай, а з очей потекли, сльози.

— Фе, Олексо! — сказав нарешті, відкашлявшись. — І ви справді не могли б придумати для машини часу нічого кращого?

— А що могло б бути кращого?! — запалився Олекса. — Ви ж уявіть собі таку картину: Москва, Кремль... Ні, чекайте, не так!

Олекса зірвався на ноги, вхопив склянку недопитого чаю і вибіг з нею до передпокою.

— Уявіть собі, — заговорив з-за дверей, —: Колонну, чи яку там іншу залю. Всі члени політбюра сидять за великим столом, гризуть нігті, тремтять, трясуть штанами і взагалі хвилюються в усіх видах, чекаючи на свого деспота... А я в той час, — Олекса обережно просунув голову крізь двері: — «Ви чекаєте товариша Сталіна, товариші?». «Так, ми чекаємо нашого мудрого, геніального вождя». «Ах, так? Ну, то прошу: ось він тут, у слоїку з формаліною!» — тут Олекса вихилясом перебіг кімнату й урочисто стукнув склянкою об стіл, аж чай вихлюпнувся й розлився по обрусі.

— Ви уявляєте, які б у них були пики? — спитав він, сяючи очима.

Хоч, як я вже згадував, мій приятель не був актором, але цю сцену представив так природно, що я знову впав головою на стіл і зайшовся у приступі спазматичного сміху. Мені вторувало «ц-ц-ц!» Олекси, страшенно вдоволеного власним дотепом.

Наші зустрічі взагалі майже ніколи не минали без сміху, але так, як цей раз, я реготав уперше і востаннє у своєму житті. Цілих півгодини я сміявся і переставав лише тоді, коли не мав більше сили. Але, відпочивши трохи, починав реготати знову.

— Та ну вас! — остаточно розсердився Олекса. — Говорити не даєте! Ги-ги-ги! — перекривив мене. — Ось слухайте лише: ви знаєте, що я в Свердловську мало-мало був не закохався на смерть?

— Та що ви?! — відразу насторожився я.

— Слово чести! Була там одна така практикантка, Льоля називалася. Нічого собі, гарненька дівчина...

— Ну, і що?

— Єрунда вийшла... Перебивав мені всі мої пляни другий дипломант з Ленінграду, такий Пєтька Пєтухов. Ненажера був страшний і найбільше за тістечками «Наполеон» і шоколядою «Мішка» пропадав. Більше, як за Льолею.

— І ви дали себе відставити?

— Я потім сам «відставився».

— Цікаво! Я не знав, що ви такий влюбчивий... Ну, розказуйте, як воно там було.

— Та було просто... Я спочатку мало не здурів з нудьги. Ні знайомства, ні полювання — нічого. Цілий день сидів у лябораторіях, або в креслярській, а вечорами — в гуртожитку. Потім приїхала ота сама Льоля — хемічка. В лябораторіі практикувала. Досліди всякі робила, а з них нічого не виходило. Ну, мені стало жаль, і я взявся помагати. Та вже потім так, з нудьги, і собі взявся всякі експерименти робити. Винайшов якесь — чорт знає що: таке, знаєте, приємне на запах і без смаку, а одна краплина його діє, як пів відра рицини*... І гарно було: Льоля сидить за ретортами й фільтрами, я собі щось там партачу в пробірках — і все між собою переговорюємося. Аж тут встряв отой самий Пєтька Пєтухов: прийде і теж сидить. Вдає, що щось робить. Вечір — нічого, другий вечір — нічого, а далі бачу, що Пєтька мене на задній план відсуває. Вже Льоля більше до нього, як до мене звертається: «Пєтя, подай», «Пєтя, поможи», «Пєтя, скажи»... «Ну, — думаю собі, — я тобі того так не спущу!» Пішов, купив десяток тістечок, а «Наполеона» тільки одного. Розумієте? Тільки одного. І в того «Наполеона» крапнув свого винаходу. Ц-ц-ц!.. Увечері сидимо всі троє в лябораторії, а я тоді вийняв тістечка й подаю. Зраділи. «Ти, Пєтя, — каже Льоля, — любиш "Наполеони" — бери!» — а сама бере якусь трубочку з кремом. Пєтька зараз «Наполеона» — хап! — і ковтнув. Потім бере друге, третє, вже так, без розбору, і ковтає. А я — нічого. Тільки за пару хвилин щось Пєтька зблід, аж позеленів, і каже: «Вибачте, я мушу йти». Льоля просить ще трохи почекати, я також, знаєте, прошу, а він — ні. Схопився і побіг. Два дні після того не то що до лябораторії, а взагалі й на роботу не приходив. Ц-ц-ц!..

Вичекавши, поки я пересміявся, Олекса продовжував:

— На третій вечір приходить знову Пєтька і знову перешкоджає мені. Але я вже запасся новим комплектом тістечок, так само з одним «Наполеоном». Поклав перед ними, а сам пішов у другий кут, немов би щось роблю, і не дивлюся ні на Пєтьку, ні на Льолю. Аж раптом чую, що Льоля обзивається болісним голосом: «Вибачте, — каже, — хлопці, але я мушу йти додому»...

— А-а, — догадався я, — то на цей раз Льоля з'їла «Наполеона»?!

— Вона! От, дурна!

— Ну, і що було? — спитав я після чергового вибуху сміху.

— Та нічого: Льоля вискочила, як попарена, а я лишився з Пєтькою. Потім ще два вечори з ним сидів у лябораторії. Ц-ц-ц!..

— І так скінчилося?

— Ні, ще не скінчилося... Коли Льоля видужала, я «Наполони» замінив «Мішкою». Купив цілу коробку, і вже не в одну, а в кілька впорснув свого «чарівного ліку». Ц-ц-ц!..

— Уявляю собі! — зареготав я.

— Нічого ви собі не уявляєте! Я впорснув у кожну цукерку п’ятикратну дозу свого винаходу й запам’ятав їхнє розміщення. Льолі порадив після хвороби шоколяди не їсти, взяв собі одну цукерку, а решту поставив з коробкою перед Пєтуховим.

— І він усі з’їв?!!

— Не вгадали: він не з’їв ні одної. Зате та, що я її з’їв, була з моїм винаходом...

— Ха-ха-ха! Як же це сталося?!

— Лихо його знає, як воно сталося! Здається ж, добре пам’ятав, яку можна їсти, а яку — ні. Та от, дідько пожартував... Ц-ц-ц!..

Я вже не сміявся, а тільки стогнав. Ребра в мене боліли, а на довершення напала гикавка.

— Годі, Олексо! Годі, бо я вже більше не можу! — почав благати.