Як і було, умовлено, напередодні від’їзду, ми дуже інтенсивно листувалися. Галині листи були грамотні й зв’язні, хоч і не відрізнялися надзвичайною глибиною думки, чи високими духовими інтересами. Зате вона докладно писала про те, що робила, куди ходила, кого бачила, що читала і т. д. Добра третина листа присвячувалася й сестрі: «Нінусь порадила», «Нінуся думає», «Ніночка сказала»... Згадувала Галя також про те, що познайомилася з Альошею-чудасієм, який вернувся з практики, була на випускному вечорі в Індустріальному Інституті, але не танцювала ні з ким ні одного танцю.

Про Олексу Галя писала ще таке: «Стверджують всі, що його дипломна робота — річ величезної ваги, і що він, як інженер, —людина виключного таланту. Шкода тільки, що дивак. Коли б йому підшукати якусь добру дівчину, то ми з Ніночкою певні, що це мало б дуже позитивні наслідки. Признаюся тобі по секрету, що ми вже навіть маємо, плян: до нас незабаром приїде наша двоюрідна сестра Зіна. Це дуже мила дівчина, хоч і не красуня. Але Олекса і сам не відзначається зовнішністю, то ж годі йому на красуню числити. Зіна — донька священика. Скінчила семилітку, але далі на науку не має ніяких виглядів. Шкода її. Писала мені й Ніночці, що єдиний порятунок для неї — вийти, заміж за порядного чоловіка. Вона дуже господарна, уміє шити й варити, кохається в садку й городі, а навіть розуміється на пасічництві, бо у них була своя пасіка. Нінусь каже, що Зіна — вимріяна партія для Олекси».

Знаючи вдачу Олекси, я написав Галі, щоб з тим сватанням не зраджувалася і взагалі нічого не робила, поки я не приїду.

***

Скінчилися три місяці розлуки — і ось я знову в рідному місті. Не писав навмисне нікому про точний день свого приїзду, і, як виявилося, дуже добре зробив. Бо ще напередодні від’їзду з Криму в мене на кінчику носа вискочив величезний прищ і так мене спотворив, що я нізащо не наважився б показатися Галі на очі.

Злізши з поїзду, я поїхав додому тільки для того, щоб відвезти валізки, і зараз же побіг до лікаря. Той відразу пробив прищ, приложив якусь масть, обліпив цілий ніс плястером, але запевнив, що за два дні все буде гаразд.

По двох безсонних ночах я відчув велику полегшу і, прийшовши додому, впав у ліжко й заснув. Прокинувся вже перед вечором, розпакував валізки, упорядкував трохи запущене мешкання і взявся за книжку. Але якось не читалося. Свідомість того, що кохана дівчина журиться, не маючи ніяких вісток про мене, а я мушу з обліпленим носом сидіти прикованим у хаті, навівала невимовну тривогу й нудьгу. До того почався рясний, монотонний дощ і до решти попсував мені настрій.

— Хоч би ж прийшов хто! — подумав я в розпуці. — А то можна повіситися від туги...

Ледве це подумав, як почув знайомі кроки по хіднику, а за ними — стукіт у вікно.

— Олекса! — зрадів я і метнувся відчиняти двері.

У першу хвилину готовий був йому кинутися на шию, але через те, що Олекса спитав мене зовсім байдужим тоном: «А-а, ви вже вернулися?» — стримався. Тільки, коли він зайшов до кімнати, взяв його за плечі і потрусив:

— Ґратулюю, друже! Бажаю вам багато успіхів з вашим інженерським дипломом і взагалі бажаю вам всього того, чого й собі бажаю!

— Розбитого носа також? — засміявся Олекса.

— Ні, того вам не бажаю, бо того й собі не хотів.

— А навіщо пхали свого носа до чужого проса? — жартував далі Олекса, цілковито зігнорувавши мої щирі ґратуляції.

— Ані до чужого не пхався, ані до свого власного тепер не можу доступити. Як же можна показатися нареченій у такому вигляді?

— Ц-ц-ц! Вигляд у вас дуже оригінальний, цілком, як в античної статуї.

— Справді?

— Слово чести! Я бачив такі статуї з повідбиваними носами. Ви одержали мою листівку?

— Одержав. І щастя ваше, що ви мені тоді під руку не попалися: побив би! Де ж можна такі речі у відкритих листівках писати?!

— Ц-ц-ц!

— Смійтеся, смійтеся... На цей раз вам дарую задля нашої зустрічі. Скільки це ми з вами не бачилися?

— Десять місяців і двадцять три дні... А, знаєте, що моя квазімодиха заміж вийшла?

Я відразу пригадав собі нерозбірливо написане слово в картці і спитав:

— Хто, хто?

— Квазімодиха.

— Чому «квазімодиха»?

— Та бо так, знаєте: зів’ялі квіти в гарнім дзбанку... Чого ви смієтеся? То у Віктора Юґо такий роман є... Я напевне щось трохи наплутав?

— «Наплутав»! Взагалі поняття не маєте про те, що говорите. Коли вже хочете висловлюватися фігурально, то Квазімодо — це, власне, свіжі рожі в простім череп’янім горнятку. Але лишім літературу в спокою. Скажіть, що ви думаєте робити далі?

— Лишаюся на посаді завідувача хемічної лябораторіії інституту.

— Тільки всього?

— А мені більше й не треба.

— Ні, Олексо, для вас треба якраз більше! Ваш фах — не сама хемія, а машинобудівництво хемічної промисловосте. Так, здається? І ви, при ваших здібностях і знаннях, повинні були піти на науково-дослідну роботу, або, принайменше, взятися до проспектів і конструкцій, а не сидіти в якійсь мізерній лябораторії. Що вам це дасть?

— А що дасть науково-дослідна робота і машинобудівництво?

— Ну, що за смішне питання! Та дасть більше, як нужденна лябораторія.

— Кому дасть?

— Та... — і я прикусив язика.

— Бачите, бачите! — радів Олекса і затирав руки. — А я на них працювати не буду! Не діждуть вони, щоб я їхню силу скріплював! Навпаки: вони мені стипендію й науку, а я їм — дулю! Ц-ц-ц!..

— Гм... У цьому є певна логіка, не заперечую... Але скажіть, чи вас самих особисто не цікавлять ніякі винаходи, ніяка творча робота?

— У теперішніх обставинах — ні! І взагалі всі винаходи тепер — це єрунда! Скажіть, коли народився Сосо Джуґашвіллі*?

— У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому році.

— Точніше!

— Коли не помиляюся, в листопаді.

— Неправда! Двадцять першого грудня.

— То навіщо питаєте, коли знаєте самі?

— Та так собі, між .іншим... А що означає по-грузинському «Джуґашвіллі»?

— Не знаю.

— Ц-ц-ц!.. «Джуґа» — то собака, а «швіллі» — то син. Ц-ц-ц!..

— Звідки у вас такі відомості? — спитав я, сміючись.

— Та то я так собі придумав... Зрештою, для Сталіна і собачим сином бути — завелика честь. Чай будете пити? — спитав на кінець таким тоном, ніби не я, а він був господарем.

— Зараз іду запалю примус, — сказав я, підвівшись на ноги.

— Та ні, сидіть уже! Статуя з приліпкою! — показав Олекса на мого носа й пішов до передпокою.

Чути було, як тарахкотів чайником і примусом, а потім спитав:

— Слухайте ви, вчений ботаніку, чи то правда, що китайці числять вік людини, не від народження, а на дев’ять місяців більше?

— Не чув, не знаю. Хто вам це сказав?

— Один, чоловік у Свердловську... А як ви дивитеся на цей випадок з квазімодихою?

— Цей випадок був з вами, Олексо, а не з «квазімодихою»! Тамара тут ні при чому. Ви ж батька сватали, а не її.

— Що там батько! Батько тільки був собі між іншим... А вона, думаєте, не догадувалася?

— Навіть коли й догадувалася, то це ще не було підставою вважати її своєю нареченою. На чому ви будували свої пляни?

— Та от так, знаєте: весна, бджоли прокидаються, сади цвітуть, солов’ї співають, серце співає... Все тоді хоче кохання. Отже, і я думав собі... Гм...

— Думали собі, що, сівши на крила мрій, уже й оженитеся?

— Га? А-а, так, звичайно... І з мрій вийшов пшик!

— Жалуєте?

Олекса, скінчивши з примусом, увійшов до кімнати і сів у фотель.

— Ні, не жалую. Себто, за мріями жалую, а за нею — ні. Коли дізнався, за кого вона виходить заміж, відразу сказав собі, що вона — звичайна квазімодиха і перестав її любити. Вірите?

— Вірю. І, правду сказавши, добре, що так скінчилося. Вона б вам не дала щастя.

— Тепер я це сам бачу... — сказав Олекса з великим сумом у голосі.

— Нічого, друже, — підбадьорив я його. — За науку завжди треба платити. На другий раз будете мудріші. Знайдете собі ще дівчину, яка вас зрозуміє і оцінить.