— Та я вже кінчаю: тиждень пролежав у лікарні, а вийшов здоровий і від свого винаходу і від свого кохання... Як вам треба буде колись вилікувати пробите Амуром серце — звертайтеся до мене. Ц-ц-ц!..

***

Ніс мій загоївся, і через два дні я вже був у Кітлінських.

Далі життя потекло своїм звичайним руслом: день на роботі, а вечори — у товаристві любої дівчини. Про нашу майбутню женячку говорено вже зовсім відверто, і Галя та Ніна навіть уплянували, що після шлюбу ми підшукаємо спільне мешкання, або два мешкання в одному домі, щоб ні я з Костем, ні Галя з Ніною не розлучалися.

Олекса посумнів, почав сторонитися від нас і відмовлятися від нашого товариства.

— Не хочу бути п’ятим колесом у возі! — говорив уперто.

— Та чого ж «п'ятим колесом»?!

— Та бо так: ви і Галя — одна пара коліс, Кость і Ніна — друга, а я ніби запасне. Не хочу!.

Скоро сталася й подія, про яку свого часу писала Галя: приїхала Зіна. Була це дівчина простувата на вигляд, повільна в рухах і якась прибита. Але, коли почалася спільна розмова, виявилося, іцо Зіна далеко не дурна, багато читала й багато передумала за своє молоде життя.

Тому що ми всі були свої, Галя під кінець розмови сказала просто:

— Ми з Ніночкою, Павле, хочемо висватати Зіну за Альошу. Як ти на це дивишся?

— А Зіна як на це дивиться? — спитав я своєю чергою.

— Я вже сказала, — спокійно обізвалася Зіна. — Мені все одно: може бути поганий, може бути старий, може бути дивак, — аби тільки добрий.

Мене прикро вразив цей холодний і байдужий тон з уст молодої дівчини, а Кость аж зіщулився і спитав:

— І ви пішли б заміж без любови?

— Ет, куди вже мені про якусь любов думати! — з досадою махнула рукою Зіна. — Мені жити треба!

— «Жити», — відповів Кость, — це дуже складне поняття його не можна утотожнювати з поняттям «існувати», чи «животіти».

— Але не можна також утотожнювати з поняттями «розкошувати», чи «потопати в щасті», — відтяла Зіна.

— «Жити», Зіно, — вставив я, — означає боротися за право на життя.

— Порожні слова! — спалахнула Зіна. — Досі я боролася: ходила на чорну роботу до радгоспу, шила по чужих домах, була навіть служницею. Але у висліді цієї «боротьби за право на життя» я мала тільки животіння в найпідлішому цього слова значенні! Досить з мене того! Не знаю, який ви вкладаєте зміст у слово «жити», але для мене власний кут, певне становище в родині й забезпечення від постійних образ за соціальне походження — це вже життя! І той, хто мені це все дасть — може бути з вигляду яким хоче. Я не належу до тих, хто заглядає дарованому коневі в зуби!

— Вірно, Зіно! Цілком правильно! — вигукнули в один голос Галя і Ніна.

А мені в ту хвилину стало так стидно за всіх трьох дівчат і за нас, чоловіків, що я не зважився піднести на Костя очей. Щось холодне й огидне проповзло біля мого серця й лишило по собі слизький, неприємний слід.

При прощанні я не міг стриматися, щоб не висловити Галі в досить терпких словах свого невдоволення і здивування.

— Але ж ти смішний, Павлуню! — обняла мене за шию Галя. — Ніхто ж не буде Олексу женити силоміць. Ми їх тільки познайомимо. А чи вони схотять побратися, чи ні — їхня справа. І по чому ти знаєш, що вони не полюбляться?

— Мені, Галю, дуже не подобається Зінин цинічний погляд на справу подружжя.

— Ах, ти її не посуджуй! Вона з розпуки так говорить. Коли б ти лише знав, скільки вона натерпілася, скільки напоневірялася! Але, назагал, Зіна дуже порядна й чесна дівчина. Кажу тобі це напевно!

Остаточно стало на тому, що я пообіцяв у найближчий вихідний день підмовити Олексу прийти до Кітлінських на третю годину, щоб піти всім спільно на прогульку за місто. Олекса довго упирався, щось дуже підозріло зиркав на мене, але врешті-решт погодився.

Я вже й сам цікавий був знати, що з того всього вийде, і прийшов до Кітлінських раніше. Застав на веранді Костя в товаристві всіх трьох дівчат, причепурених і оживлених. Зіна, видно, вже добре розпиталася про норови й вдачу «жениха», бо, у відміну від сестер, вбралася в дуже скромненьку, хоч і зграбно пошиту сукеночку, гладенько зачесалася й сиділа, пильно й вправно накладаючи чорною заполоччю хрестики складного взірця на екранному до блюзочки рукаві.

Олекса прийшов точно о третій. Розмашисто перейшов двір, підстрибом збіг на сходи веранди й відразу став, як укопаний.

— А, Олексо! — закричали в один голос Галя і Ніна. — Просимо, просимо!

Але Олекса їх не чув. Він видивився на Зіну і зморщив свого довгото носа так, ніби впіймав якийсь неприємний запах. Потім обвів поглядом ціле товариство, злобно блиснув на мене очима і, не промовивши ні слова, рвучко обернувся і пішов, майже побіг, назад до хвіртки.

У першу хвилину ми так розгубилися, що тільки дивилися мовчки один на одного і не знали, що робити. Але енергійний стукіт хвіртки вернув мені притомність, і я схопився з місця, щоб дігнати втікача.

— Олексо! — кричав йому навздогін. — Олексо!

Та Олекса тільки приспішив ходу й не оглядався. Я його дігнав аж на другому кварталі й ухопив за руку;

— Олексо! — крикнув суворо. — Що це за комедії?! Верніться зараз же і не будьте дикуном, кажу вам!

— А явам кажу, — визвірився Олекса, вириваючи руку, — що з того нічого не вийде, бо на таку квітку моя бджола не сяде! І... і взагалі йдіть ви до дідька! Попередоїжджа сваха! Приліпка!

Він мене знищив тими словами! Знищив заслужено. Бо навіщо я дав себе вплутати в це вираховане сватання? Адже знав, що та вся справа не дуже-то чиста! Чи ж міг я думати, що Олекса справді такий дурний, щоб дав себе піймати на гачок? А він з одного погляду інстинктивно розкусив і наші наміри і вдачу «молодої».

Лихий і засоромлений, вертаюся на веранду.

— Що з ним? Що сталося? Він розсердився? — засипали мене питаннями Галя й Ніна.

Кость уважно дивився на свої черевики, а Зіна, немов би найменше зацікавлена особа, пильно вишивала далі.

— Ні, не розсердився, — почав пояснювати я, ще лихіший і більше засоромлений власною брехнею, — а побачив незнайому людину і злякався. Чудасій же з нього — самі знаєте...

— А, між іншим, — обізвалася Зіна, не підводячи голови від шиття, — він страшно симпатичний!

— Сподобався тобі? — зраділи сестри.

— Дуже! Я уявляла собі його значно гіршим. А він тільки оригінал, і то цікавий оригінал...

— Ну, бачиш! Ну, бачиш! — раділи дівчата. — Костю, Павле, голубчики! Зробіть так, щоб їх познайомити! Виясніть йому... Ах, який же він чудасій!

Що саме треба було Олексі вияснити і що саме так у ньому Зіні сподобалося — ми не випитували. Тим більше ні я, ні Кость не тільки нічого не вияснювали пізніше Олексі, але навіть не важилися ні словом пригадати про те, що сталося. Навпаки, ми раділи з того, що наш приятель при наступній зустрічі поводився так, ніби нічого не було, і нічого нам не говорив.

Зіна побула в родичів щось зо два тижні, а потім раптом змінила плани й виїхала на Урал, де жила її старша заміжня сестра, і на тому сватання скінчилося.

Скоро по тому прийшов до мене Кость і сказав, що посварився з Ніною. Я з делікатносте не випитував про причини, але по Костеві було видно, що справа поважна.

— Ет, дурниці! — сказав я. — Ходім, я вас помирю.

— Я, звичайно, не від того, Павле, але думаю, що ми вже не помиримось.

— Ой, як трагічно! «Не помиримось»! Я переконаний, що то якась дрібничка, з якої потім будете обидвоє сміятися.

— Почасти маєш рацію — це дійсно дрібниця, але дрібниця принципова, — уперто нахмурив чоло Кость. — І можу тобі сказати тільки одне: як би я дівчини не любив, але з себе іграшки робити не дозволю!

— Це ти мусиш Ніні вияснити, і я певен, що вона, як дівчина розумна, повинна тебе зрозуміти.

— Я хотів це зробити на самому початку, але вийшло ще гірше: «Або ти мене перепросиш, або я зриваю з тобою!» — така була її відповідь.

— То перепроси.