Є український моряцький спосіб гнати важенну шаланду одним веслом. На кормі трохи вибрано дерева і в цю виїмку закладено весло. Розставивши ноги, на шаланді стоїть гігант і жене її, крутячи веслом як шрубом[37]. Для цього способу ще більше треба ззісти каші, ніж для дніпрянського, людині ж слабосильній ніяка каша не допоможе.

Ще більше способів є гребти парою весел, тож на ті способи вже немає місця на цих сторінках. Досить сказати, що весла на великій дубівці, а й шаланді — то колосальні весла. Гребти ними в безвітря — невесела робота, навіть коли ввесь час чергуватись. Наче вириваєш з корнем столітнього дуба. Одпочиваючи, треба закурювати. На цей час у нас уже не було тютюну.

Отже, треба було прохати в рибалок їхню дорогоцінну махорку, оце одержану на базі, преміяльну, бажану махорку.

Прохали. Закурювали. Терпіли. Знову прохали. Знову закурювали. Знову терпіли. Ще раз терпіли. І знову терпіли.

Тоді уп’ять прохали. Так доїхали до Широкої.

Широка — рибальський присілок. Де він — невідомо. Десь уночі. Уночі ми низочкою, як гуси, почимчикували через каміння річки і яруги до присілку. Удень тут мабуть було рівне місце. Але вночі це було дуже нерівне місце. Йшли швидко, бо передній знав дорогу. Отже й ми йшли швидко, бо не знали дороги — і відставати було не можна. Налітали на каміння, хлюпали в калюжах і йшли, йшли, йшли.

Уранці з’ясувалося, що Широка — це звичайне степове українське село на шпилі. Вийшовши з хати, видко було друге село — і від того села можна було потрапити на пароплав. Ні автомобіля, ні трамвая, ні автобуса, ні водного транспорту. Десять верстов із клунками і то спішно, бо пароплав мав бути рано-вранці.

Моряк лиманський не поспішав би, бо він дуже звик до точности водного транспорту. А якби він спізнився до пароплава, то стоїчно переночував би в конторі. Один зайвий день це для лиманського моряка — пусте. Ми ж поспішали.

Курним шляхом ми промчали ті десять верстов, не наважились навіть зайти в базар по розсипну махорку, прибігли до пристані, взяли квитки і заспокоїлися. Треба було чекати. Може дві години, а може й п’ять хвилин, а може й п’ять годин.

Попозіхавши скільки треба було і побалакавши з дівчатами, моряк почав пускати на клепану з залізних листів посудину. Ця посудина мала форму глибокого соусника, але на прові був парус і навіть клівер. Народ уміщався в ямі помежи чардаком прови і стерном. Навколо іржаві залізні стіни, обліплені людом. Люд метушився, пхався і лаштувався на своїх і чужих кошах — небо і повітря були десь нагорі і в посудині запанували запахи. Був день, середина дня, полудень, але посудина пахла ніччю.

До всього ще не було чого курити. Терпіли. Прохали. Знов терпіли. Так добилися до фарватеру.

Лиман — мілкий. На ньому є величезні простори, де людина може ходити пішки серед цього все-таки моря. Так далеко, дуже далеко простяглася путь, позначена аж до обрію тичками і буями. Цією путтю прийшов здаля, з Херсона, прекрасний радянський пароплав «Котовський». Він навис над посудиною як білий слон, милостиво спустив трап, і люди полізли на його спину, по одному, чіпляючись за поручні, оглядаючись на зелену воду десь далеко внизу.

Опалені сонцем, отруєні запахами, позбавлені цигарки, не виспані, ми ступили в прохолодні коридори між койл кодоли, між зручні лавки, між чисто поштриховані переділки. «Котовський» підняв трап. Забурувала вода під кормою, і ми поволі відірвалися від залізної посудини.

«Котовський» прийшов у Очаків. Ввесь час нічого було курити. Очаків був за кілометр від пароплава — буксирним катером перевезено всіх на берег. Прикрою горою наші клунки поїхали на наших спинах до міста.

Очаків — історичне місто. Він уславився трьома «П»: Петром Першим, Потьомкіним і Пастернаком. Петро Перший воював з турками, а Пастернак написав:

«Как-будто говорил Кагул

В ночах з очаковскою чайкой»[38].

Щоб увікопомнити цих трьох російських героїв, в Очакові поставлено пам’ятник — Суворову. Суворов з бронзи стоїть з шпагою в руці, в галанцях, і суворо дивиться на рибальські шаланди, нагадує нам, що ми ще не поставили пам’ятників героям пролетарської революції. Далеко від Суворова поз церкву, поз базар, поз громадську їдальню, поз ще одну вулицю стоїть друга перлина Очакова — готель. У цім готелі ми дістали кімнату.

Курить — от що було першою думкою нашою в Очакові. Очаків чи не Очаків, а курити хочеться. З допомогою місцевої газети ми закурили, зідхнули глибоко і стали лаштуватись, як би знову добитись до рибальських промислів на цей раз у морі.

Редактор місцевої газети прийняв нас у своєму кабінеті. У цьому кабінеті був стіл, стілець і вікно. Ми сіли на столі і на вікні, і почалася розмова.

Розмова йшла про весняну путину тридцять першого року, про недовиконання плянів, про холодну погоду, про те, що запізнився хід риби, про хиби організації праці, про те, що рибу ловлять зернові колгоспи — інакше сказати, що організація риболовлі зернова, а не рибальська, — про ударників Ципура і Даниленка і, нарешті, про те, щоб пообідати.

Ми пішли разом в їдальню і їли довго і зосереджено. Після того нам закортіло спати. Але редактор пішов у газету.

«Скільки ж ти працюєш на день?» І розмова перейшла на газетний штат, на матеріял і співробітників.

Штат складався з трьох осіб, включаючи туди й редактора. Четверта була машиністка. Редактор, один робітник — молоденький поет, другий робітник — трохи старший, учитель. Найстарший був сам редактор — йому було аж двадцять років.

Він був раніше секретарем райпарткому, цей редактор. Його перекинуто на газету боротись за виконання плянів, боротись за хліб, боротись за соціялізм у цьому глухому доісторичному куткові.

І він бореться ночі й дні. Його учня і співробітника-поета друкують у столичних журналах. Тільки сам він друкується тільки в своїй газеті.

Життя цього редактора — як Андерсенова казка, нездійсненна і брехлива для тих країн, де писав Андерсен, але простий, звичайний, щоденний факт у нас — історія Йвана.

Пам’ять про первісні джерела редакторового життя розпливається в темних просторах дому в степах коло моря. Дім цей належав куркулеві Скоробагатькові, а редактор народився в сезонних наймитів Івана і Килини.

Протягом довгих годин редактор самітний лежав на ганчір’ї, пісяв під себе, кричав ізнову засинав, одчаявшися колись мати допомогу. Ніяких відпусток діловий Скоробагатько не давав, і Килина, як і раніше, в’язала снопи, громадила сіно, доїла коров і взагалі умножала Скоробагатькові капітали, в перерві годуючи редактора своїм молоком.

Страшних мук зазнав редактор, одбуваючи перший рік свого життя. Сонце пекло йому шкіру і вона бралася болячками і злазила з маленького личка. Мухи лоскотали йому носа, губи, залазили у вуха, нахабно сиділи по п’ятнадцять хвилин на очах, а прикро завинуті рученята марно силкувалися відігнати єгипетську кару. Він був мокрий і висихав, вітер підхоплював його прохолодою, ставало прекрасно і легко, але далі робилося холодно, і редактор кашляв, забігався кашлем, душився і знову кашляв так, що боліли маленькі ребра, надсаджувалися м’язи худенького животика.

«Лишенько, та яке ж воно мале та плохе. Що то значить не хазяйська дитина. Худе, аж чорне».

Але редактор ріс, і з’ясовувалось, що він здоровий. Уже він сам бігав по траві і, упавши, не убивався, а тільки набирав повен рот землі. Далі він довго стояв і виколупував з-під язичка землю, рештки ж силкувався виплюнути, надуваючи губи. Він стояв суворий і на материне залицяння не відповідав, аж поки хоч трохи землі зоставалося в роті.