Коли уповноважений дочитав реєстр до кінця, «осетер» тріюмфально запитав:

«А де ж у вас, у тому вашому спискові комсомолець? Чи він, може, не виконав пляна?»

(Осетри оживились і навіть перестали тупцювати).

«Комсомольцеве слово попереду, — сухо одказав уповноважений. — Не знаю, чи воно вам припаде до вподоби». І він не поспішаючи докінчив свою промову.

«Слово має товариш Орцій», — сказав представник редакції, пролетарський поет. Усі повернулися назад і побачили довгого діда.

«Я — комсомолець», — сказав дід, і все в хаті перевернулось. Тепер усі дивилися на схід, обличчя зробились потилицями і спини закруглились там, де допіру були груди. Авдиторія повернулася на сто вісімдесять градусів назад.

«Я — комсомолець, — повторив дід,— хоч ви з мене смійтеся, хоч ні. То мені байдуже. Не те, щоб я був партійний, бо я на те ще не заслужився. Но я комсомолець, і ви мене слухатимете. Так?»

«Так», — сказало скілька голосів. Осетри знов перестали тупцюватись, і їх зовсім не було помітно. Дехто, здавалося, геть ізник, розчинився в рибальській масі. Дехто вислизнув у сусідню кімнату — це були непримиренні. З-за пазухи дід добув засмальцьовану книжку.

«Я довго жив, — сказав дід. — Я бачив усього. Рибалив я і за царя. Рибалив за війни турецької і німецької, яка називається імперіялістична війна. Рибалив я й за французької війни в Одесі, і в Херсоні, яка називаєтеся громадянська війна. Рибалив я і в неп і рибалю зараз, коли видно, як нам треба жити і хто наш ворог, що ворог нам — куркуль, шепотинник, рибас, а його наймити — осетри. Я бачив усього. Нема такого, щоб я не бачив. Тільки не бачив я зроду таких дурних, як ви».

Ні усмішок, ні шепоту, ні тупоту не було у великій хаті. Видко було, що діда поважали над усіх. Всі дивилися на порепані дідові вуста. Але дід нічого не сказав. Він підняв свою засмальцьовану книжку вгору так, що її було видно всім.

«Ця книжка називається: "Дікштейн. Хто чим живий"[46], — сказав дід. — І тут написано, чим живий робочий і теж рибалка, которий є селянин і теж робочий чоловік. Написано тут і про буржуїв, хвабрикантів і інших куркулів, которі є експлуататори робочого люду».

«Но я вам про це не казатиму. Хто з вас може намацати свою голову, той хай помацає. Хай подивиться там і згадає, як жив рибалка коло куркуля, рибаса і шепотинника. Я не забув. Бо в мене вмерли діти і жінку мою загнало в гроб».

«Которий з вас письменний, а читає, тільки, що написано в пульмані, той є дурак. І дураком і помре».

Дід обвів поглядом хату, регіструючи очима письменних. Письменні почували себе не краще від осетрів.

«Чому я піймав двіста сорок пудів на свою шаланду? Може я знаю слово таке? Є серед вас такі відьми, що шепочуть, ніби я знаю слово. Може, мені просто пайдить[47], як дурному, як попайдило Николаєву, що він поїхав п’яний, наскочив на хід бубиря і взяв повну шаланду?»

«Нема такого слова і нема такого паю, щоб ловити рибу. Голову треба мати».

«А як буде в тебе голова, то буде в тебе поняття, чим ти живеш і чим живе робочий чоловік. Як є в тебе голова, то ти добереш, що треба рибу ловити для тебе і для робочих. А як сіті в тебе розідрані на хобоття, то чим ти рибу піймаєш?»

«От де ви є! Ви й досі робите, як мокре горить. Вам і не віє в голові, що рибаса й шепотинника вже немає і що в цій куркулевій хаті я, дід Орній, що гнув перед тим куркулем шию, говорю вам, дуракам, промову, щоб ви, дураки, тепер не гнули шию перед експлуататорами».

«Сіть полатай. Шаланду приведи до пуття. Щоб вона в тебе не шалалась як скажена пані, а ставала там, де тобі треба висипати сіть. Голову свою помацай. Покопайся в голові, що ти вчора бачив. Де мартини мотались. Який вітер був».

«І ти не дивись, що холодно. І не слухай всякого гавкала, що буде тобі верзти, мовляв, у холод риба не ловиться і можна спати, а то й випити з такими ж дураками, як ти. Холодно? А ти візьми й опусти руку у воду. Як стане від того тепліше, то риба йтиме, та ще й як».

«А як вода холодніша від вітру, то хоч би тобі сонце гріло як у печі, то багато риби не візьмеш».

«Но все ж таки, щоб сіть у тебе була справна і голова на місці, то й те ти б узяв план. Може й не переплюнеш, но план візьмеш».

«І це ще не все я сказав. Хоч я й старий, а дивлюся я не назад, а вперед. Мале слово "план", а багато важить».

«Є в Мелітополі завод. Для моторів завод. Я читав, до біса буде моторів. Отак мотором і перебіг, де більше бичок іде. Хоч за сорок верстов, за Тендру і чортзна куди. І чи є вітер, чи нема, то тобі байдуже. На всяку шаланду буде мотор».

«Но єсли ти, дурак, риби не піймаєш, то що буде шамать робочий у Мелітополі? Ти це можеш головою своєю обміркувати? Ти хочеш, щоб ти продав перекупці осетра і напився як свиня, а він щоб робив тобі мотор із яшною кашею в пузі?»

Дід замовк. Почалася ніякова павза. Образ яшної каші в пузі яскраво вималювався в уяві рибалок. Черево роздуває, охлявають руки й ноги. Дід вийняв кисета і закурив. Скільки рук пересмикнулися і заклякли. Раптом дід посміхнувся широкою соняшною усмішкою і висипав ввесь тютюн з кисета на долоню.

«Кури, братця, ударний тютюнець, — сказав він. — І не носи в село під полою три бубиреві хвости міняти на самосад, як злодій. Латай невід і покурюй прилуцького».

Коли запливла синім димом велика хата й знову забубнів загальний гомін, уповноважений об’явив перерву. Дід теж зійшов з ораторської трибуни і поважно, і приязно, як звичайний дядько, обговорював перспективи завтрашнього лову.

Увечері, сидячи коло хати якогось завідателя, що дуже про нас скидався на колишнього шепотинника, ми силкувалися дістати відомості про діда Орція, бо він видавався нам справжньою героїчною постаттю ударника попри свою примітивність. Терентій Пожа згодився нам допомогти, але від того нам не полегшало. Та виявилося, що коли в нього нічого не запитувати. то він прекрасно умів розповідати.

«Дід Орній, — сказав Терентій Пожа, — це мій бригадир. З ним я ловив бички ще за отаманського часу. Ловили ми з ним і оселедців на Лимані, й осетра в морі, і тюльку, і камбалу, і всяку рибу. Тільки від того нам не було легше. Бідували ми з ним добре й повну випили гіркої».

«Хоч такого спеца, як дід Орній, комсомолець, треба пошукати добре і чи й найдеш. Як у море вийдемо, так де твій отаман. Немає й слуху. Дід Орній командує. А як у берег прибились, так знов отаман. Рибу доглядає і продає».

«Що вже вони познущалися з нас, що вже дурили й обкрадали, те розповісти трудно. Довго треба розповідати. Но тепер прийшов їм саксаган[48]. Є ще такі місця, де вони попролазили в бригадири — та тут дід Орній не дасть. Йому не заб’єш баки спеціяльністю. Він сам моряк і таких моряків мало».

«Позаторік треба було, хоч кров з носа, відіслати шаланду до Очакова — по людей. Посуда була...»

«Яка посуда?» — необережно спитав хтось з нас.

«Посуда? Звісно, яка — посуда. Посуда, кажу, була (І от Сашко став пошепки коментувати — посуда це тоннаж — шаланди, дубівки, човни...), а людей нема. І нікого послати по людей. Дід Орцій і каже: я поїду. Як же ти, діду, поїдеш, коли людей нема. То, виходить, цілу бригаду треба знімати з лову?»

«Я сам поїду, — каже дід Орцій. — Вітрець є, гребти не треба. Доїду».

«А вітрець таки був. Тремотання така (Тремонтана — це північний вітер, — сказав Сашко), що четверо здорових гевалів з гріхом управлялися зманеврувати назад з лову. Пробували діда намовляти, так без діла. Уже вийшов дід на берег і каже: "Стягніть мені тільки шаланд у воду", — ускочив і віддав парус. І поїхав».