Уздовж берега був як циганський табір. Шатрами напнуті паруси один побіля одного тяглися далеко — стільки, скільки лежало витягнутих на берег шаланд. За низкою шаланд, за низкою парусів, за низкою неводів був степ.

Під шатром спали рибалки. Тільки дехто згортав камку і ніс казана, а були й такі, що вже чистили картоплю.

На такі операції ми дивилися з природною цікавістю. В степу не було не лише хаторгівського ресторану, а й ніякого рундучка з мікадом і монпансьє. Тільки десь за кілометрів троє було селище і в тім селищі кооператив. У тому кооперативі могли бути хомути, лямпи, коломазь[42], два примуси і короб з вухналями[43] — і то, якщо він відчинений.

Тож, не думаючи довго, ми теж узялися згортати камку і витягли стандартний посуд, що невідомо з яких причин, ще й у цій незалізничій місцевості носить ім’я інженера Пульмана[44].

Побачивши пульман, рибалки дещо оживилися, хоч на тому пульмані не було ні коліс, ні ресор, ні чотирьох осей, ні трафаретів з забороною курити, ні вестінгавзівського гальма[45], а він просто був заткнутий згори затичкою, на чому й обмежувалася вся його техніка.

Коли всі посідали кружка коло казана з юшкою, а нас було багато, отже на кожного припадала якась сотня кубсантиметрів пульманового змісту, то Ципур, наллявши з пульмана першу порцію, замислився.

«Щось не так, — сказав він, — ще когось немає». І поринув у глибокий задум. Усі сиділи тихо і не одна ложка не поворухнулась.

«От що, — сказав Ципур і поглянув на Терентія Пожу. — Я думаю, ти не забув. А сидиш наче тобі одсох язик, нема комсомольця».

«Нема! — з готовністю погодився Терентій Пожа. — Ходім», — сказав він і поклав ложку. Пішли і ми шукати комсомольця, трохи дивуючись з того, що тільки один комсомолець є в цій рибальській артілі.

Перед одним з шатрів Терентій Пожа спинився і підняв краєчок паруса. Під парусом лежав довгий дід. Він спав. На бороду йому сповзала розгорнута книжка.

«Діду!» — сказав Терентій Пожа. Довгий дід розплющив очі, акуратно закрив книжку і заткнув її під одежу. Далі він виповз спід шатра і пішов з нами назад до казана.

«А де ж комсомолець?» — спитав один з нас у Терентія Пожі і враз схаменувся, злякавшися наперед діловитої лаконічности Терентія. Але на цей раз Терентій Пожа переплюнув самого себе. Він нічого не відповів, а розплившись широкою усмішкою, указав на дідову спину. Мені свербів язик розпитатись, але я мав підозріння, що Терентій Пожа просто ще раз сконстатує, що цей дід є комсомолець, і на тому скінчиться розмова.

Отже ми сіли навколо казана і взялися до юшки. Юшка з свіжих жирних бичків — це справа серйозна, і балачок не було.

Казан той не раз і не два доливано свіжою юшкою з величезного котла, але дуже хотілося їсти і балачка не зачиналась. Нарешті ми застогнали і сперлись один на одного.

Тоді Ципур виловив з котла зварену рибу і насипав повний казан. Риба знов зацікавила нас. Не раз і не два досипувано .в казан свіжої риби з котла і все не законялася балачка.

Нарешті, не в силах поворухнути язиком, ми махнули рукою і лягли боком коло казана. Тоді Ципур з якоїсь доти невидної посудини насипав у казан пшоняної каші з риб’ячою печінкою. Довелося покуштувати і цієї каші, і тоді тільки я добрав, яка глибока мудрість ховалась у тому, що саме цю кашу подано наостанці.

Бо каша з бичковою печінкою навіть на людину, що нажерлася по вінця юшкою і рибою, справляє враження громового удару серед ясного неба. Розповідати про неї так само недоцільно, як пояснити, що таке Париж морякові з Ярборо. Треба її скуштувати. От що треба.

Коли ж нарешті скінчилася й каша з риб’ячою печінкою, ми не в силах далі жити, одкинулись назад і заснули тут же горічерева під гарячим сонцем. Так нам і не пощастило дізнатися в час обіду, чому взивався довгий дід комсомольцем.

Увечорі того ж дня нам довелося про це дізнатись. У величезнім домі степового куркуля, непривітнім і порожнім, як клуня, відбувався мітинг трудових рибальських артілів. Куркуль уже рік тому десь подався і N.E.I. (Non est inventus) (не знайдено його). У найбільшій хаті пороблено якінебудь лави, але народу було багато — рибальські жінки й дівчата теж, і друга хата теж була повна — тільки тут стояли. Ми з Сашком знайшли в кутку барило, поставили його на попа і сіли вдвох. Почався мітинг, і районовий уповноважений сказав промову. Висвітливши міжнародне становище, він перейшов до виконання пляну на Куті.

Мірним голосом він читав прізвища членів артілі і проти кожного називав цифру улову і відсоток виконання пляну.

«Тодосенко Г. П. Завдання вилову на бригаду 180 пудів. Виловлено на бригаду 204 пуди. Відсоток виконання 100% (Вище 100 відсотків уповноважений не рахував). Почав ловити бригадир 5-го квітня. Додатково виловив 4 пуди.

Завд.

Виловл.

Відсоток

Додати

2. Данилів Ф…

180 п.

157

87%

7 п.

3. Запорожченко М.

180 п.

157

87%

5 п.

4. Тодосенко Ф…

180 п

151

84%

•

5. Стрільцов І. (перш.)

180 п.

143

81%

23 п.

Тут уповноваженого перебив голос стрільчихи.

«Так ви скажіть у процентах, скільки виловив Стрільцов Іван?» (Ухвальний гуд у лавах рибалок).

Уповноважений замислився на мить. «Всього, — сказав він, — Стрільцов Іван виловив 92% плянового завдання».

«Так чого ж ви його вписали на п’ятий номер? Коли ж ми, виходить, на другий номер наловили. Після Тодосенка!» (Знову ухвальний гуд з задніх лав).

«А тому, громадянко, — сказав уповноважений, — що замість прибути п’ятого квітня бригадир Стрільцов Іван аж до десятого квітня ловив у Лимані осетра. Но все ж таки він підігнав. А от іншим той осетер збив усі проценти». (Гуд негайно ущух).

Завд.

Вил.

Відс.

Додатк.

6. Миколаїв П. Н.

180

139

77%

7 п.

7. Данилів В. А.

180

137

76%

3 п.

8. Майстрюк М.

180

137

76%

2 п.

9. Денно Ів. Г.

180

135

74%

2 п.

10. Поважницький Ів.

180

125

70%

21 п.

«А всього 87%», — сказав неголосно, але дуже чітко басовий голос Поважницького, наче з бочки. «Осетер!» — відказав високий дівочий голос. «Осетер!» — розляглося в кімнаті, і Поважницький Іван поважно сховався за спини.

Після Т. Гніздієва, що через того самого осетра виконав 81% тільки з додатковим виловом у 13 пудів, пішли бригадири на сімдесят, шістдесят і навіть на тридцять відсотків. Це вже були принципіяльні «осетри», і поводилися вони як школярі, остаточно заведені у чорний список. Вони тільки крехтали і спльовували. Вони переступали з ноги на ногу, і видко було, що головна їхня ідея, це тепер добре випити, негайно випити і в своїй компанії навести смертельну критику на уповноваженого, на тих, що не ловили осетра, порозумітися між собою, Що якби вони хотіли, то вони б ловили, хіба ж так? Та вони б узяли двісті пудів. Не то що якісь там сто сорок, чи сто п’ятдесят. Та вони ж завтра висиплять сітку отам, де висипав учора Данилів Федір, а як він пручатиметься, то наб’ють йому пику, щоб не вилазив на перед і не соромив їх, сучий син — правда, сітку треба латати і все через чортові баби — сітка вже лізе на клоччя — нема того, щоб виплести нову або хоч полатати — а сплять баби — і не буди, бо буде гавкати через цілий день і отож повік не забуде згадувати про горілку. Та що я їй дався? Не охота вставати, а то оце зараз пішов би та дав би їй так, щоб ногами укрилася...

Але все це були мрії, підкреслені тільки безсилим тупотінням, а ганьба і презирство були тут, навколо, у хаті. Тільки один з «осетрів» стояв спокійно і навіть на вустах йому заграла приязна усмішка. Він мав ідею. Він чекав.