А як далеко звідси видно – здається, озирнись назад – і побачиш усеньку Вкраїну, яку промандрував...

Не минуло й зо два роки, як увесь Кролевець вразила велика новина – маленьке русяве циганча примандрувало назад, і коли увійшло до рідної домівки, то ніхто його не впізнав.

Доки не скрикнула Васса, яку він, прилинувши, обійняв.

Скільки сердешна жінка перемучилася! Вже потроху й надію була втратила побачити свого меншенького.

Усі кинулися його одмивати – та де там! Таку засмагу ніяким милом не одітреш.

Позбігалися всі околиці, аби на власні очі побачити таке диво – Миколка Лукашик утік од циган і сам примандрував небезпечними повоєнними шляхами назад до рідного міста.

– Як це воно дорогу назад знайшло? – дивувалися сусіди.

Як? Та дуже просто – він твердо запам'ятав усі дороги, всі містечка та села, якими проїхав.

Не встигла рідня отямитися од першого щастя, як отетеріла од другого: Миколка почав нарешті говорити!

Та дуже легко й моторно!

Він швидко-швидко розповідав, що бачив, що чув од людей по дорозі, особливо вправно він змалював найбільше диво – високі Карпатські гори, й славних гуцулів, які там жили.

Отут усі вклякли по-справжньому.

Бо не змогли зрозуміти жодного слова – адже малий Микільцюня хвацько торохкотів... по-циганському!

–Оце так диво, – видихнув нарешті дядько Дмитро. – Щоби дитина перші слова сказала не по-нашому...

Батько Олексій, утираючи сльози радості, одкинув:

–Це, певно, як і ти, цигани добряче йому своїх книжок читали.

Усі сміялися.

А особливо Миколка, втомлений з дороги, але щасливий, що знову надибав свій рід.

–Тепера, – сказала мати, – треба нам у сім'ю пошукати тлумача, який би з циганської мови все те нам перекладав.

Однак, як виявилося незабаром, потреби в цьому не було ніякої – дуже швидко Микільцюня опанував і рідну мову. Дядькові книжки виявили свою велику користь, малий навчився їх читати ще до того, як пішов у школу.

–А я ж казав, а ви не вірили, – пояснював кожному Дмитро про те, що він єдиний був, хто не сумнівався в маленькому німому хлопчикові. – Бо які в нього очі! Та зроду таких очей у нетямущої дитини не буде.

У цьому хатньому гаморі й вирі Микольця щосили шукав очима інші очі – своєї маленької подруги Валечки.

І насилу знайшов їх – заплакані, зарюмсані. Вона прозирала крізь юрбу, напхом напхану в хату.

У школі маленький Микольця дивував усіх ще й тим, що легко засвоював іноземні мови.

Ну, наприклад, польську. То що тут дивного, якщо в малого було повнісінько родичів-поляків.

Або молдованів заслухаєшся – а їхня мова співуча, тож дуже легка – та це ж майже італійська, які тут проблеми?

Німецьку вчив у школі, вчив і од місцевих німців – вона геть неважка, схожа на єврейську, якою тоді торохкотів мало не весь Кролевець.

Бо Кролевець – то ж центр Всесвіту.

Де ти ще почуєш білоруську? А татарську? Ассірійську? Де ти її взнаєш, як не од тутешніх чудових шевців? Грецьку – це від колоністів. Сербська траплялася, бо ще були залишки колишньої Нової Сербії в Україні.

І найдивовижніше, що в кожній такій мові вчувався Микольці відгомін української. Це ж диво-дивне, скільки там, у чужих, здавалося б, мовах є багацько спільних слів?

Ну чому цього, крім нього, ніхто не помічає?

От узяти, наприклад, такі слова як казан, базар, або й майдан. Так же самісінько буде й по-татарському.

Найдивовижніше, що нелюбе, образливе слово хохол по-татарському означає син неба.

Або взяти, наприклад, французьку.

Якось у школі заходилася малеча бавитися на балконі в улюблену кролевецьку гру – середугу.

Микільцюня стрибнув поверх друзів, але занадто, так що аж перекотився через перила – й навіть Борько Черняк, та й би сам Льонько Череватень не змогли втримати його, вчепившись за сорочку – тріснула вона, і впав униз нещасливий друзяка...

Ще й ногу зламав.

– Нехай лежить, – утішав батьків дядько Дмитро, – слава Богу, з отакою ногою хоч знову за циганами не дремене.

Та куди тепер звідси він дремене, як чи не щодня його провідує дивна дівчинка Валечка.

Чомусь одвертає од нього очі. А поспішає, сідає одразу до ткацького верстата. Чи не тому, що Кролевцем поповзли чутки, що нова комуняцька влада хоче знищити ткацькі верстати й заборонити ткання?

Поволі під пальчиками дівчинки поставав рушник. Як дивовижна ще одна мова – промовляє до Микольці візерунками краще, ніж словами.

Коли Валюнька йшла вже додому, хлопчина милувався тими орнаментами, які чомусь дуже схожі на візерунки й інших народів, які мешкали в Кролевці й пишалися своїми візерунками по всіх базарах – універсальна мова, лише з іншими написами – словами.

От прокидається Микільцюня од торохкотіння ткацького верстата, дивиться, як вдало у Валі заплітаються в основу знаки орнаментів. Як вони повільно постають, що спершу й не вгадаєш, куди воно заплітається й звідки виникає.

Микольця, спираючись на костури, сідає ближче до дівчинки й починає допомагати.

– О, ти диви, вже й устав, уже й на видужання пішло, – заховав у вуса посмішку тато.

– Може, з нього хоч ткач вийде. Ба, яке воно стало цікаве до ткання, – радіє тихенько мати.

До якого ткання?

До Валюші приховано світяться його оченята; та й вона коли-не-коли зиркне на нього, й тут же потупиться до ниток.

І ось одного разу вона прийшла, аж сяючи, принесла чималого пакунка. Дає Микольці, він розгортає – аж там книжки. А треба сказати, що під час недавньої війни книжки геть знецінилися, бо людям не до читання було.

Особливо до іноземного – його на базар чимало, адже нова більшовицька влада розорила навколо всі маєтки, тож чимало книжок, які чомусь не згоріли у вирі так званої громадянської війни, потрапили на сільські прилавки.

Мовчки подала книжки Миколці.

Той розгорнув і просяяв – це був товстий і незрозумілий «Фавст» Ґете. А ще з гарними картинками – «Пані Боварі» Флобера.

– Па-ні Бро-ва-рі, – по складах прочитав тато.

– Не Броварі, а Боварі, – виправив його, глянувши на обкладинку, син.

У кімнаті запанувала, ніяковіючи, тиша.

– Ой, – сплеснула руками Васса. – Де ти таке диво взяла?

– Виміняла, – потупила оченята дівчинка.

– На що? – здивувалася мама.

Бо й справді, що було такого в малої, аби виміняти на таку поважну річ?

– Рушника оддала, – зашарілася та.

– Як? – здивувалася Васса. – А вдома висварять?

– Я їм нового витчу, кращого, – кивнула на ткацького верстата, де пишався близький до завершення рушник.

Батько Олексій не здужав стримати посмішку:

– Еге ж, новина настала. Де таке було, щоб дівка хлопцеві рушники ткала?

– Ткала, це ще не означає, що не сватала, – заступилася мати.

Валюнька од такої підтримки стала сміливішою:

– Я тобі ще їх добуду, – тихо сказала вона.

«Рушників? Ще раз свататимеш?» – подумав Микольця й зашарівся.

– Ні, книжок принесу, вони там недорого. Якщо на ткання міняти, – неначе почувши його думки, виправдалася вона.

Дядько, ніжно торкаючись дорогої закордонної книжки, шепотів:

– Це ж скільки треба рушників виткати, аби на всі потрібні книжки виміняти? Еге, все може зробити наша людина, навіть килима. А от книжку зробити – такого в нашому роду ще не було. Що ж, доню, будемо працювати та на грамоту міняти.

Оленка знову потупила оченята:

– Нічого, доки маємо руки, будемо ткати.

Сказала і втекла.

Як же Микольця знову й знову чекав, коли застукотить верстат під її тоненькими ручками, творячи незнані візерунки-письмена...

Історія людини в історії людства

Микола Олексійович Лукаш (1919-1988 рр.) – найкращий український перекладач.

А ще – педагог, мовознавець, літературознавець, лексикограф; упорядкував шість словників, деякі вже натепер видані.