Співають собі, грають.

А головна музика для Микольці – циганська кузня.

Тут молотки вистукують певні мелодії, і ще здалеку можна здогадатися, що кують майстри – підкову чи косу, – кожна річ вимагала особливого візерунку, особливого орнаменту ударів. Якому підспівували, сопіли міхи та шипіло влад розпечене вугілля.

Кожна така пісня завершувалася сичанням і булькотінням – це коли готовий розпечений виріб гартувався, занурюючись у воду – о, вже як пара вгору летіла!..

Та ніхто з місцевих кролевецьких ковалів не втне таких дзвінких бубонців чи таких дзвоників. Чи завіс на двері, або й ворота. А наддашок хто такий чудернацький викує? Та ніхто, та зроду!

Незчувся Миколка, як його оточив цілий гурт циганських дітей.

І що – побили? Щоб не підглядав? Бо хто ж любить, як за ними підглядають? Ніхто такого не любить.

Чи почали кепкувать, що він говорити не вміє?

– Ось, на.

Смугляве циганча тицьнуло йому до рук справжнього глиняного коника.

А інше, таке ж смугляве, взяло за руки та й потягло до гурту, який бавився поза шатрами.

Коник мав кілька дірочок. Як в одну дмухнеш, то коник свистів. А тулячи пальчиками інші дірочки, можна було міняти голос.

Ото й була перша Миколчина мова. А її, треба сказати, циганські діти розуміли пречудово.

Очі темнії, очі чорнії,

Очі дивнії, пречудовії!

Линуло понад циганським табором.

Це ті пісні, які співалися для загалу.

А що для себе – це велика загадка. Що вони співали поміж собою, якими піснями роми, наприклад, виховують своїх дітей – вони свято оберігають цю таємницю од інших.

Ніхто ніколи не чув їхніх, наприклад, дитячих пісеньок, казок, леґенд чи приповідок. Народ береже ці свої таємниці, аби інші не проникли до секретів, адже тоді може розпорошитися їхнє ядро, розійдуться вони по інших народах, мандруючи серед них. А так – дитину змалку тягло лише до своїх, бо там лише її й розуміли.

Ти чаменда, ти чаменда,

Парламуна, ти чаменда!

І розмовляли вони якось дивно – з придихом, довгими фразами, майже музичними, здавалося, що розмова може в будь яку мить зірватися на пісню, таку ж мінливу й примхливу, як і циганська мандрівна доля.

Про що вони говорили й співали невідомою мовою – незрозуміло, однак ясно, що найменший їхній пуцьвірок бачив світу набагато більше, аніж би всі кролевчанці, разом узяті.

Там, на горі, цигани стояли,

Стояла-думала,

Циганочка молода!

Отак і Миколка незчувся, як став там своїм.

Ніхто його не кривдив, ніхто не вважав за чужого, бавилися цілим гуртом, старші й менші, тут багацько було й немовлят, які розмовляли. Певно, не краще за Микільцюню.

Ну й що з того, що він співати не здатен? Зате добряче вміє танцювати, та так, що й старші ромале, було, замилуються – як хвацько утинає цей білявенький приблуда.

Тож його й калачем не одманиш од циганського табору.

Бувало, й мама гукає, гукає його, аж доки старші циганчата не візьмуть хлопця під руки та й не одведуть до рідної неньки.

–Ходімо вже, Микольцю, в тебе ж своя хата є.

Той крутить головою, що не хоче.

Однак тут мати мала секрет, знала, чим підманути малого.

–А йди, та будемо вдома ткати.

Тобто робити диво – із простих ниток творити цікавущі візерунки.

Які отак і не збагнеш, звідкіля вони беруться – наче й нізвідки, аж гульк – і вже тобі ціла низка яскравих квіток.

До цього дива в сім’ї всі мали хист.

Але про головну Миколчину таємницю не здогадувався ніхто – адже щойно починав стукотіти ткацький верстат, як на порозі виростала дівчинка Валя, яка, певно, хотіла перейняти їхні сімейні секрети майстерності.

Та їх ніхто й не ховав – усі в Кролевці були ткачами, і кожен володів своїми таємницями. Однак у Лукашів вони були, певно, веселішими, бо тут завжди знаходилося зручне місце для дівчинки, аби краще бачила роботу.

Бо ж у мами Васси були ще й чудові пісні до такої праці – й дитинчата зачудовано споглядали, як мелодії вправно переливалися у ткані візерунки.

Отакий тобі секрет!

Килимок тчеться – одні пісні лунають, а фартушок – геть інші.

За тим ніхто й не звертав уваги, що Микольця частіше не на ткання дивиться, а на свою маленьку подружку.

Гратися з нею на вулиці не виходило – там би діти засміяли його. А тут, у власній хаті, він наважувався крадькома зиркати на неї – яке ж бо гарне личко, гарніше, ніж би й крильце в будь-якого тобі метелика!

Та й за сонце, бува, гарніше, тобто ясніше...

А скільки щастя було в обох, коли їм доручили ткати крайку.

То вже Микольця аж німів, коли їхні пальчики торкалися. І як з отих дотиків поставали на тканині яскраві візерунки, наче слова лише їм двом відомої мови...

А окрайка тривала й тривала, і вочевидь не буде їй кінця й не буде їй краю; ще мить – і замість плетива орнаментів підуть літери й слова чарівної мови кохання. Так буде вічно?

Аж доки батьки Зелінські не кликали свою доню додому.

Та стрічка окрайки ще довго тяглася крізь Миколчину долоньку, і в кожному колінці тканого малюнку хлопчині ввижалися пальчики дівчинки.

Але так було нечасто, бо в дівчинки Вальчички завжди було доволі хатньої роботи: чи прясти, чи гусей пасти.

Отож частіше він, добряче під'ївши, мчав щодуху туди, куди його кликали ковальські молоточки та чаклунський п'янкий циганський гомін.

Яскраве, незвичайне їхнє життя – неначе дивовижний, тканий за морями, за горами, килим. Такий, якого зроду не втнуть і найкращі місцеві ткачі.

Не проганяли його. Співи – їхні, а танці – Микольчині. Життя, як суцільне свято. Біг до них набратися свободи. Хочеш – танцюй, а не хочеш – то ні.

І ось одного такого вечора сім'я Лукашів не помітила, чи лягав спати малий Микольця, чи ні; але на ранок усі сполошилися – малого ніде не було й видко.

Кинулася Васса поза хатою, поза кропивою – а ніде її Микольцюні нема.

Тоді помчала вона до високого пагорбу, туди, до циганського табору – а там пустка, ні наметів, ні шатер, ні циган – сама лише криниця од них лишилася.

Ще під вечір усі цигани знялися з місця і кудись подалися.

Де той табір тепер?

Помчали Лукашеві родичі навколишніми селами, та вже десь розпитали на дорогах, що чули люди, як хтось бачив циганські кибитки, й з одної визирало несподівано білоголове дитинча...

Ай, дару-дару-нинай-най,

Ай, налу-налу-нилай-най-лай!

Отак тепер і жили, без Микільцюні.

І вже нікому було більше дядькові Дмитрові читати дорослі книжки.

Та й дівчинка Валюня Зелінська чомусь не приходила до них більше на ткалю вчитися.

Такої щасливої дитини в кибитці не було – адже тепер, їдучи, міг Микольця щохвилини бачити нові картини.

Що крок коня – то новий пейзаж, на які така багата Україна.

Як дорога піде вниз – так тобі обов'язково буде річка чи озеро, як лівобіч – так і лісок чи гай; як правобіч – так і дивовижне духмяне поле.

До циганської роботи його не при нукали – що ти візьмеш із німкуватої дитини? Нехай оно мовчки хмиз для багать збирає чи води свіжої принесе.

А найбільше з нього користі, що воно таке біляве, гарненьке, що на ньому кожне око тут відпочиває. По такій русявій голівці долонею проведеш – одразу тобі легше стає, радісніше. Бо воно таке втішне, миле, ніколи не кричить, не верещить, як усі інші тут дітлахи.

А найбільше щастя для малого почалося, коли циганська валка в'їхала межи високих гір.

То ж таке диво, якого ніколи не здибаєш у Кролевці. Та й навіть під самим Глуховом такого зроду не побачиш.

І небо мінливе – тут тобі то хмари, то сонце, то дощ, то вітер.