Цієї весни почали цілуватися.

Вперше міцно притулив її худеньке тільце.

Юрій підвів голову. Намацав поглядом Велику Ведмедицю. Далі можна прокласти уявний шлях до Полярної зірки — довкола неї, кажуть, обертається весь Всесвіт. Чи летить до цієї зірочки в незримому польоті. Центр Всесвіту… А може, Полярна то та, крайня, у Великій Ведмедиці… Невже ж для нього центр Всесвіту ця грішна, безпутня жінка? Треба йти додому. Вже досить прохолодно, ще тільки весна, а не літо. Забути дурниці, химери, маячню…

Юрій раптом відчув, як об ногу щось тернулося. Пес, Кабанюра, як його називав Веня. Як же він тут опинився, невже старий через хвіртку перестрибнув? Озирнувся і побачив… побачив Настю, яка стояла, спершись на відчинену хвіртку, в самій лише нічній сорочці.

…Од цієї новини вибухнуло навіть Млинище, яке багато чого перебачило і перечуло на своєму віку.

Юрко Лець, син Потапа і Федори, по-вуличному Карасиків, студент політехнічного інституту, в минулому шкільний відмінник, що закінчив школу мало не з медаллю, мав славу розумника і спортсмена (казали, бігає вельми добре), женився на Насті Круковій. Отій самій шалапутній Насті, що недавно овдовіла, мала четверо дітей (кажуть, не од їдного тико покійного дурника Вені) і мала славу гулящої, як на Млинищі казали, «слабкої на передок» жінки. Федора розказувала, скільки то разів намагалася вправити синові мізки, а ніц не вийшло.

— Причарувала ота заразниця, — зітхала Федора.

Подруги-товарки, хто позаочі, а хто в очі погоджувалися, що обкрутила, обдурила досвідчена баба-вдовиця молодого та ще й гарного і розумного, вченого хлопця. Зорабила[72], затуманила, то й женила на собі, безсовісна.

Юрій перевівся на заочне відділення і став працювати в колгоспі інженером. Настя сама розказала сусідці Ганні Дзеленчисі, як вона построїла своїх дітисьок і наказала: однині слухатися і поважати дядька Юру ще більше, як слухалися тата Веню, бо інакше получатимуть таких лупнів, що мало не поздається і довго дупи болітимуть.

Потім стала розказувати вже Федорі, що найменшенька, Лесечка, то донька Юркова. Що геть на нього схожа, присяй-Бо.

Юрій поступово втягався в сільське життя. І город обробляв, і косив, і дрова рубав. Люди підсміювалися, а потім перестали. Більше дивувалися. І з того, як на весіллях чи хрестинах сільських називає «пан інженер» свою жінку тико не інакше, як Настунею. І що обоє йдуть вулицею попідручки, як молодеї.

Настя-Настуня незабаром загрубіла і в тридцять вісім літ народила сина, а ще через два роки — дочку.

На запитання, як вони живуть, та ж Дзеленчиха казала, що все як у людей: і сваряться, й миряться, а то бачила, як тая Кручиха бігала за чоловіком по дворі з поліном, а то чула, як він казав, що як подивиться жінка ще на когось там, то ременяки скурає[73]. І ни раз.

— Все як у людей, — сказала Дзеленчиха, — хоть він і грамотний.

— А як він, ну, Юрко, до Настиних дітей ставиться?

На запитання свеї родички і куми Дзеленчиха відповіла:

— Та чого ж, добре, і до Лесечки свеї, і до тих гицелів однаково. Сашик, старший, правда, чєсом огризається. То тут уже йому од Насті перепадає. «Заткни рота, бо без язика застанешся!» — якось чула, як кричєла. Тико ж хлопчисько росте і хтозна що буде, як виросте… Бо ж кажуть, то не Веньчин, а Павлика Рубцьового синок. А той такий, що пальця в рот ни клади. То ще, кумцю, все впереді, може, й корчик дубком вирости. А дубка не вельми нагнеш.

— Ой, поламав собі долю Юрко, — відказала родичка.

— Казали мої покійні бабця — любов зараза з пазюрєми, всюю душу видряпати може.

— Ой, правда, кумцю…

…Десь через рік після одруження Юрій став їздити на роботу на відремонтованому колишньому Веніному мотоциклі.

У Загорянах на початку двадцять першого століття лютував осінній буревій. Сильний рвучкий вітер шматував садки і тополі, верби та ялини, що росли обіч вулиці. Відламував гілля й дерева тужно стогнали. Вітер бився об стіни, двері й вікна людських осель, і часом здавалося, що він проситься, натомлений і холодний, всередину, хоче, аби його зігріли. Самотньому чоловікові, котрий сидів за столом у хаті, що колись започаткувала так зване «нове село», сільський мікрорайончик, що розрісся до річки і другим боком тягся до озера, було також холодно і незатишно. Останнім часом він рідко палив грубки, звик уже лягати одягненим, а поверх натягати одну, а то й дві теплі ковдри. Так зробить і сьогодні.

Раптом він подумав, що грубку таки б годилося розпалити. Бо сьогодні має неодмінно прийти, якось добратися крізь цей вітер і холод Оленка, якій, певно, такого вечора там особливо холодно. Там, на могилках, які також, ще більше, ніж його хату, шматує цей вітер, цей буревій. А ще Оленка має привітати його з днем ангела, іменинами, бо ж учора, певно, забула. Вони сядуть обоє біля грубки, у якій потріскуватимуть дрова, й дивитимуться на язички полум’я. Так сиділи не раз, обоє любили так сидіти, просто сидіти і мовчати. Слова, які народжувалися на цих вечірніх посиденьках, при вогню, були особливими, теплими, зігрітими — і вогнем, схожими на казкові істоти червоними язичками («Дивись — по грубці біжить саламандра», — казала Оленка), і їхньою загадковістю й таємничістю, дивною вечірньою аурою. Вони сядуть біля вогню і розповідатимуть, розповідатимуть про те, що обоє знали і мовби не знали, розповідатимуть і згадуватимуть.

«Ну от, пане вчителю, ти вже готовенький до такої міри, що здатен повірити, ніби до тебе може прийти мертва жінка, мертва дружина», — подумав і здалося, що гіркота цієї думки розливається по всьому тілу.

Поглянув на стола, де стояли пляшка самогонки, банка з помідорами, лежали на тарілці квашені огірки, шматки дрібно нарізаного сала й цибулі, рештки яєшні. Рештки його постійної гіркої трапези…

«Тим більше що жінки не приходять до зрадників, а ти ж зрадник, пане вчителю», — друга думка потягла руку до пляшки.

Спинив. У голові й так шумить. Все ж надвір він вийде, хай там і лютує вітер. Мусить вийти. Не тому, що вірить — прийде Оленка, а тому, що… Хоча б принесе дров.

Звівся, хитаючись побрів до дверей. Подумав, що треба накинути куфайку, та тільки махнув рукою.

Надворі вітер майже одразу налетів, ледве не збив з ніг. Де ж Колобок? Певно, забився в буду чи, може, побіг шукати ліпшого прихистку. Треба буде забрати до хати, бо ж справжня холодрига. Колобком псиська назвала внучка Лізочка, щеням він справді був круглим, схожим на того казкового персонажа.

Ліза вже ходить до школи десь там, далеко, в місті.

Він виставив руки і на них упали перші краплі дощу.

Поглянув у бік вулиці. Звісно, там нікого.

Приплентався до хліва, щоб набрати дров. Хоч і був зодягнутий у теплого светра, холод заповзав і під нього, обіймав дедалі дужче. Бр-р… Набере дров і швиденько назад.

Вітер налетів з новою силою, коли ніс дрова. Поліна посипалися донизу, він перечепився об котресь і полетів униз. Виставив автоматично руку й вона трохи пом’якшила удар.

Зводився довго, натужно. Здогадався стати спершу на коліна, одне, друге, обпертися.

«Значить, я ще не зовсім п’яний, раз таки знаю, що треба робити», — думка змусила посміхнутися.

«Усмішка облізлого кота», — подумав далі.

Хай не одразу, але все ж звівся на ноги. Заболіло забите коліно. Нехай. Збирати дрова не буде. Завтра збере. Треба ще випити, ще випити, бо… Бо холодно, бо самотньо, бо нестерпно, бо… Бо осінньо. Осінньо і холодно довкруг. В селі тільки де-не-де видніються вогники. Здається, і їх от-от загасить цей клятий вітрисько. Може, і йому самотньо? Може, він шукає когось, до кого міг би притулитися, прихиститися?

Вже за дверима згадав вірша, вірша про зимовий буран, мабуть, ще холодніший вітер, який побачив на вікні квітку герані й закохався в неї. Полетів, щоб потім вернутися, а квітка не змогла полетіти за ним, та не тому, що квітки не літають, а тому, що, бачите, їй не було чого сказати тому вітриськові. «Балада про буран і герань», Роберт Фрост, американський поет. Бач, пам’ятає. Ще не все вивітрила, вигнала з голови горілка. Оленка дуже любила цього вірша. Обидва його варіанти, бо ж у книжці, яку колись привіз із Луцька, було два різних переклади, і в одному з них квітка була не геранню, а трояндою.