«Божевільний він чи що…» — подумав шофер і вистрибнув з кабіни, матюкаючись.

Чоловік на дорозі справді дивився, як несповна розуму. Очі його викочувалися з орбіт. Сказав, що нікуди не піде звідси, доки з автобуса не вийде їдна дівчина, яку звати Олеся. Підповз до автобуса і вчепився за бампер.

— Та твою мать! — лайнувся водій.

Підійшов до кабіни, відчинив двері, гукнув у салон:

— Хто там Олеся? Виходь… Не вийдеш, далі не поїдемо. Там якийсь псих…

Олеся вийшла не одразу, але вийшла. Коли наблизилася до Захарка і він підвів очі, здригнулася. Такий біль, жах, благання були в тих очах. Губи, якими намагався щось вимовити, дрижали.

Олеся стояла і раптом сама почала дрижати, мовби довкола її оточила зима. З вікон автобуса очманіло дивилися пасажири.

— Що будемо робити? — спитав шофер. — Мені їхати треба. Графік…

— Добре, я лишуся, — сказала Олеся. — Зара токо чамодана заб’яру.

Вона лишилася в Загорянах назавжди. Через рік з’явилася перша дитина, потім друга, третя. Олеся пішла було посудомийкою в місцеву маленьку їдаленьку, та ця робота їй не сподобалася, й вона почала ходити в колгосп на польові роботи. З чоловіком часто сварилися, розлютившись, била його чим попало — рукою, качалкою, поліном. Захарко тільки винувато посміхався. Він любив її більше за все на світі. Відчував — і Олеся любить, хоч і часто свариться. Захаркова сестра таки вийшла заміж. Хату нову побудували вже для сина, коли виріс і захотів женитися. Олеся розмовляла на суміші українських і білоруських слів і якось довідалася, що колись у Загорянах жила полячка Зося, яка сама сюди приїхала до чоловіка.

Вода у виварці, з якої мала не могла вибратися, ставала дедалі холоднішою. З Мариною Варочка була посварена, Явтушисі сказала, що лишатиме дочку в родичів. Двері запинала на внутрішній замок.

Нещасна істота повинна була простудитися, просто простудитися. А від запалення недалеко було й до смерті.

Правда, мала вперто чомусь не хотіла простуджуватися. Наче загартовувалася. У Варочки дедалі більше росла злість на цю живучу ляльку.

На п’ятий день маля почало вже покашлювати…

Як розповідала потім Параска Явтушиха, того надвечірка вона випадково визирнула у вікно й раптом побачила на вулиці жінку — в дивному довгому білому одязі. Наче б і не жінка, а якась світла пляма. Параска перехрестилася. Та жінка не зникла.

«Мо’ циганка? — Параска вирішила вийти надвір, вона не з боязких. — Ходять тут воне останнім чєсом…»

Вона вичовгала на подвір’я. Жінка стояла вже трохи поодалік. І тут Парасці здалося, що жінка наче б кличе неї йти за собою.

«Господи, нивже тая Діва мині явилася, про яку покійні бабця розказували?» — Параску ошелешила ця думка.

І все ж вона, перехрестившись, рушила за жінкою. Та коли дійшла до доми, у якій жила та непутьова Варка Лузьова, жінка раптом зникла, мовби випарувалася. Параска завмерла, трохи постояла. По тілові пробігли мурашки. Все ж вирішила зайти до Варки, щось мовби підштовхнуло неї до хатини, до дверей. Натисла на клямку. Двері були зачинені, Параска згадала, що Варка їй казала, буцімто дочку теперка відносить до родички, й та глядить малу, доки Варка на роботі. Параска хотіла вже рушати назад, додом, та раптом почула якийсь дивний звук. Наче скімлило мале цуценя. Звідки взявся песик у Варки й чого вона його зачинила в домі? Параска прислухалася, незважаючи на вік, слух ще мала добрий, як і очі. Всередині явно тихо плакала чи жалібно пхинькала дитина. Нивже тая окаянна Варка таки лишила дочку саму вдома? Али чого плач-пхинькання доноситься десь із сіней чи комори? Параска обійшла будинок, притуляючи вухо до стіни. Тихий, жалібний, ледь чутний, та якийсь такий, наче мала істота жалілася на весь світ і когось кликала на допомогу, плач таки доносився з того місця, де мала бути комора.

«Ци вона здуріла, тая Варка, щоби дитину в коморі оставити?» — Параска подумала це й затупцювала на місці.

Пробурмотіла:

— Я зара, зара, маленька.

Вона подибцяла до сусіда через дорогу Пилипа, той, на щастя, був удома, колоду кінчав обтесувати. Параска пояснила — таке й таке діло, щось чи хтось ніби плаче всередині доми в тої Варки, неї нима, хтозна де, мо’ маленьку тре рятувати. Таке діло, що мо’ й двері тре виламати. Пилип лайнувся, забурмотів, що то якось нивдобно чужі двері виламувати, та все ж послухався бабу, рушив за нею. Вони обоє прислухалися й тепер обоє визначили — плаче, хоч і вельми тихенько, дитинка. Понатужившись, Пилип сокирою підважив і таки висадив двері. Потому одчинили двері до комори, звідти доносився тихий жалібний писк.

Те, що вони побачили, коли Пилип дістав з кишені й запалив сірника, вразило обох. Так, мовби несподівано спалахнула осіння блискавка серед темряви, а за нею прогуркотів грім. У коморі на підлозі у виварці з водою сиділа дитина, зодягнута в тоненьку сорочечку, а знизу зовсім гола.

Параска торкнулася пальцями води й відсмикнула руку.

— Та ж вода геть зимна, — вражено сказала вона. — Та шо ж то таке робиться, людоньки… А Боженьку милий, напастє яке.

Коли Пилип виніс малу надвір, у присмерку побачили, що дитина геть посиніла — певно, од холоду й плачу, а личко все в сльозах і шмарклях.

— Світ рушиться, людоньки, — забурмотіла Параска.

— Ви-те вдягніте-но неї, — наказав Пилип. — Та скоріше, бо направду вмерзне.

Параска знайшла в хаті пелюшки, замотала в них і одіяло дівчинку й оддала Пилипові. Удвох вони й понесли дитину, що ледь дихала, до дільничної лікарні. Людям, котрих бачили дорогою, Параска розказувала, яка то нилюдська біда приключилася. Кілька жінок і всюдисущий Іван Бройчик рушили за ними. Вже на підході до лікарні перестріли Варочку, котра, похитуючись, бо на станції було чаркування, верталася нарешті додому. Почала було питати, що таке, куди йдуть.

— То вона, дітовбивця! — закричала Параска.

Жінки оточили Варочку й почали штурхати, а далі й бити.

Разом зайшли до дільничної лікарні, викликали фельдшера, котрий віддавна жив у скромній кімнатці на другій половині будинку.

Іван Антонович констатував переохолодження дитини й узявся розтирати малу якоюсь маззю. Дізнавшись, у чому річ, сказав, що треба покликати дільничного й голову сільради. Що й зробили. Варка поткнулась було до дитини, та котрась із жінок дала їй міцного стусана, й Варка, не боронячись, затулила лице руками та заревіла в увесь голос, а потім осіла на підлогу.

Котрась із жінок сказала, хай, мовляв, погодує дочку.

— Та вона ж п’янізна, хіба ни бачите? — сказала інша жінка. — Ще отруїть дитинку.

— Ой, п’яна я і валяюся, а народ говорить — притворяюся, — заспівала було Варка, та од штурхана стихла і знов заридала.

Перед представниками влади вона нічого не заперечувала, визнавала свою вину, казала, що не знає, що неї поплутало і ввело в гріх. Певно, те, що мала дитину не в шлюбі. Те саме вона твердила і слідчому в райцентрі. Перш ніж відправити її туди, дільничний вияснив, що в селі є дві недавні породіллі та одна жінка, у якої трохи старша дитина, ще не відлучена від грудей. Отже, доньку злочинниці було кому годувати.

Жах того, що накоїла, для Варочки-Варки наростав поступово. У тому, що сталося, вона бачила присуд, перст долі, від якої даремно намагалася втекти. Іноді їй здавалося, що за дверима камери попереднього ув’язнення стоїть дідько, страшний рогатий чортисько і сміється з неї. Вона відмахувалася руками, хрестилася, проказувала слова молитви.

— Ви хоч розумієте, що ви хотіли зробити?

Варочка на це запитання слідчого подивилася на молодого чоловіка так сумно, що слідчому враз стало холодно, мов жінка перед ним розчинила двері в цю пізню осінь.

— Вбити свою дитину, хіба не знаїте? Судіте скоріше.

Оскільки все в цій справі було ясним, суд відбувся вже за два місяці. У ті роки модними були так звані «одкриті суди». І цей мав проходити в загорянському клубі, при народі. Та Євген попросив директора МТС, той звернувся до секретаря райкому і засідання провели в райцентрі. У маленькому зальчику сиділа тільки Люба. Варочка вже знала, що донька виздоровіла од простуди, неї саму позбавили материнських прав, що хотіли віддати в будинок немовляти, та Люба не дала й удочерила Валерочку. Десь за дверима чекали своєї черги, як свідки, Параска і Пилип. І Ростислав. Бо слідчий доручив дільничному перевірити, чи не причетний ще хтось до злочину. І той встановив — Варку-Варочку бачили не раз із якимось військовим. Допитана Варочка визнала, що дружила зі старшиною Ростиславом, так, то був неїн коханий, тико він не казав убивати дитину, просто десь подіти дочку, може, в дєтдом. То вже вона сама надумала звести зі світу крихіточку.