— Все, більше розказувати не буду. Досить, віддражнилася. Пробач, якщо можеш.

Матвій замичав, лице його перекосилося, ледь-ледь затрусилося тіло, а з ока витекла сльоза.

І Ліда раптом зрозуміла — він… він просить, щоб розповідала.

Прожив Матвій ще цілих десять років. Мав міцне серце. І ще мовби щось, що тримало його на світі, хай і в такому безпорадному стані.

Уже десятикласницею Ліда вперше сказала, що вона сама помиє батька.

Помила, не відчуваючи огиди. Ані жалю до висохлого тіла. Мила старанно і розповідала, що в неї є шанс отримати золоту медаль. Правда, щось у неї йде трохи не так. До одних предметів більший інтерес, інші мовби перестає розуміти. Цікавлять дуже українська мова й література. Ну й нехай, філологія — теж потрібна наука. Матвій мовби схвально промичав.

Вона таки стала студенткою. І коли приїжджала додому, мама Марися казала, що бачить, як її жде батько. З батькового вигляду Ліда розуміла — справді чекає.

Коли розповідала якось у черговий приїзд про навчання, мати промовила, що здається — батько хоче, щоб Ліда зновика його помила.

Що Ліда й зробила. Коли вже вдвох витирагунили після купання це геть висохле не тіло, а тільце, на ліжко, батько раптом замичав, затрясся. І… підняв руку. Ліда зрозуміла — просить подати свою. Вона подала — і Матвій неймовірним зусиллям дотяг її руку до своїх губ і поцілував.

«Без мене мій народ не повний», — класик мав рацію, коли писав це.

Млинище ж буде неповним без кількох колоритних персонажів і любовей. Чи кохань, якщо хочете.

У них — його сіль. Було й більше, але розповімо про сім. Точніше, про сім історій.

Почнемо з Бройчика, бо без нього Млинище усохло б, як сказав один місцевий гострослов. Та ще гострішим на слово був сам Бройчик.

Мабуть, не тільки на Млинищі, а й в усіх Загорянах, не було більшого й насмішника, як Іван Бройчик. На його язик, справді гострий, мов бритва, та ще й обліплений колючками, ніхто не хотів потрапляти. Він міг дати нібито непідхоже, але в’їдливе вуличне прізвисько і воно прилипало до людини, як реп’ях, навіть гірше. Так, до прикладу, Гриць Чоботан, який мав до цього прізвисько Беземський, як називали і його батька, став Зайчиком. Гриць був високим, дужим, але таки полохливим. У парубоцькі розборки не встрягав, майже завше відходив набік, бурмочучи при цьому:

— Ви-те, хлопці, тихіше, ладком.

— Ну, Зайчик наш зновика за корчем сховався, — сказав якось Іван.

І Гриць став Зайчиком. А коли він почав пред’являти до Бройчика претензії, мовляв, ну зовсім не підходить йому ця нова вулична кликуха, бо й статурою, і ходою, і мовою вдався не мовчазним, Бройчик сказав:

— Та ти на сибе поглєнь… Такий великий, добрий, пухнастий. Ну геть Зайчик!

Худа, як трясця, Ганна Крицька стала Шкваркою. І в Івана готове пояснення:

— Та шкварку, як ото з доброю шкіркою, то й посмоктати мона, ліпше, ніж з’їсти одразу, — і ще й підморгнув капосно.

Пилип Крутьковий, бідний, аж синій чоловік, з легкої Бройчикової руки став Багачем, а Яшко, що коло мосту живе, — Лапцидрицем, отаке чудернацьке прізвисько Іван вигадав. Правда, Яшко потанцювати любив, хоч і не вельми вмів.

Ніхто не міг пригадати, звідки пішло дивне прізвисько Бройчик. Казали, що то сам Іван видумав, щоб народ заплутати. Але ж ні — так прозивали і його батька, Тимоша.

Коли Іван Бройчик став старим, то вперше, як він казав, вступив лівою ногою у теє, як неї…

— У гамно?

То, здається, сказав Іванів сусід Марко.

— Гірше, діду, — у політику.

А сталося таке. У Загорянах після війни з’явилося кілька нових вулиць — за шосейкою, що тепер ішла в обхід села, коло озера і на Млинищі. Тут, на новій вулиці на краю кутка, коло болота почали поселяти переселенців з хуторів. Вулицю по-сільському називали Закутня. А як прийшла з району чи то й області вказівка, що всі вулиці мають обов’язково мати назвиська, то в сільраді й назвали по-народному — Закутня. Але в районі така назва поздавалася незрозумілою і якийсь грамотій не довго думаючи дав «правильну» — Тупикова. І правда, не вулиця, а тупик, глухий кут — кінцем нікуди не виходить, остання хата, Дровиняків, у такому тупику-куті й стоїть.

А Бройчик дав свою, іншу назву — Комуністіческа. Ну й в селі раптом стали так називати. Де той і той живе — на Комуністіческій, абож Комуністичній. Воно б нічого, так хтось доніс у те кагибе[51], що так Бройчик над совєтською властю знущається — вулиця-то Тупикова, у болото впирається, а він Комуністичною назвав. Натякає, що комуністи народ у глухий кут, до болота ведуть.

Івана викликали в сільраду, а там товариш з району сидить, увічливий і прилизаний, а очі — буравчики. І пояснень вимагає. Іванові смаленим запахло.

Та він і тут викрутився.

— Я придумав, ни одказуюсь. Так, той-во, так і є воно — Комуністіческа.

— І в болото впирається шлях до комунізму, в глухий кут? — товариш з очима-буравчиками грізно.

— Та нє, я не то мав на увазі.

— А що?

— Так посудіть самі. Вулиця-то нова-новісінька, на ній живуть ті, що з хуторів переїжджали, щоб новою світлою жизню в селі зажить. А вулиця куди веде? До колхозного двору, де і є та жизня. А тут, як ото і є в житті… Ни хочуть наш народ імперіалісти гамериканські прокляті пущати. Ой ни хочуть! Ну й на дорозі до світлого будущого бац — болото, рів. Щоб перекрити ту дорогу. А люде що зробили? Греблю поставили, дорогу утрамбували. У колективне хозяйство — пожалста, нихто ни спинить. Обратно, куди дорога? До комунізма веде Комуністіческа вулиця…

Отак Бройчик і викрутився. Та перед кагебістом зміг. А от перед рідним батьком — нє. Як виріс Іван, парубком став, на дівчат почав задивлятися, а вони — на нього. А задивлятися було на що. Вдався і ростом — не надто високий, али й не малий, жвавий і міцний, до роботи зух, обличчя смагляве, живе, очі завше сміються і кудись мовби кличуть, за словом Іван нікди в кишені не ліз. Слова самі до дівчєт просяться.

Ну й ті очі й слова привели до дівчини, котра, чи не останньою у селі, мала тепер призабуте, а, як подумати, красиве ім’я — Мокрина, Мокриночка. Про Мокрину не можна було сказати, що надто вродлива — худа й плосконоса, та було в її поставі, лиці щось таке: загадкова тиха усмішка, природно граційна хода, вміння час од часу таємничо зітхати, поворотом голови кудись кликати і щось незбагненне обіцяти, що деякі хлопці мліли. Зімлів і Іван, бо він таки відчував щось непоясниме, що йшло од цеї дівчини, й Мокринчине серце до хлопця, одного з перших не тільки на кутку, а й і в усьому селі, заспівало: «Мій!»

Почали зустрічатися. Та в Тимоша Бройчика були свої плани. Він якось до сина:

— Кажуть, до тої Мокрини Бациківської клинці підбиваєш?

Іван віднікуватися не став:

— Подобається, тату, а вам хіба нє? Дівка з усіх боків файна, добра, лагідна, видно, що ни сваруля, ни дівка, а пісня, і до роботи вогонь, роботящу невістку матимете.

Тиміш погодився:

— Так то воно так…

І думки виклав на тарілочку перед сином. Не став кричати, тиснути, бо знав, який незалежний, упертий характер в Івана. Він, батько, ніц не має проти такої невістки, як Мокрина. Тико ж суди сам, синку. Живуть вони удвох з матір’ю, ни живуть, животіють. Далі сказав те, що Іван і так знав. Батько Мокринин Настасій загинув у двайцєтім році, під час спільного походу вкраїнців з поляками проти більшовиків на Київ. Десь там, коло Дніпра, і поклав голову. Параска осталася вдовою з трьома дочками. Двох якось видала замуж, та типерка десь півморга землі осталось, бо ж мусила приданого вділяти. Ото город на краю села та ще манюсінька латка в полі — і все їхнє добро-багатство.

— Знаю, — спохмурнів Іван. — Тико я люблю неї, таке діло. Ни на землі, на Мокринці хочу женитися.

— Я тибе добре розумію. Вельми добре. Сам колись вибирав, як чинити, коли женихався. Ну й вибрав, і ни жалію, — одказав батько.