Відтоді, йдучи на роботу, вона лишала Лєрку, одягнуту тільки в сорочечку, у виварці з водою. Все холоднішою.

Вони верталися із заробітків у Росії, їхали через Білорусію, а що вирішили зекономити трохи грошиків, рубликів, вже ліпше було потратити їх на випивку, то добиралися з Москви не як звично — на Мінськ, а тоді на Брест і додому, а місцевими дизель-поїздами. Мусили кілька разів пересідати на менших станціях, та спішити їм було нікуди — позаду було каторжне літо й частина осені, коли, надриваючи жили, зводили аж два корівники в далекому сибірському селі. Зароблені зерно й солому вони також продали, перетворили на ті ж рублики, які тепер зігрівали міцні чоловічі тіла в гаманцях, передбачливо пришитих зсередини до сорочок і штанів дружинами і матерями. Таких бригад з Полісся, які шукали ліпшої долі по всьому Союзу, в ті роки було багато. У їхніх селах людей було також багацько, сім’ї багатодітні, а земля така бідна, роботи всім не вистачало, діти просили їсти, а потім їх тре було ставити на ноги, тож місцева влада дивилася крізь пальці на оті поїздки-відлучки. Тим більше, що вертаючись, заробітчани несли місцевим князькам — головам колгоспів і сільрад — своєрідну данину за дозвіл весною вирушати у виснажливі мандрівки, як тоді казали, за «довгим рублем».

Із Загорян бригади їхали зазвичай одразу після Пасхи, а верталися в кінці жовтня — на початку листопада, перед празником, храмовим святом Дмитра. Бригада, яка зробила пересадку в білоруському містечку, складалася з чотирьох чоловіків різного віку. Найстаршим був Іван Бройчик, якому перевалило вже за п’ятдесят, але його взяли, бо досі був вправним і теслярем, і муляром, до того ж своїми жартами, підколочками (вживали міцніше слівце) й анекдотами дядько Іван скрашував одноманітне життя-буття, при якому не розгинали спини од раннього світання до пізніх сутінків, і заїдав проклятий сибірський гнус, хмари якого частенько налітали з місцевих лісів і боліт. Степану Крипуку перетупцяло за сороківку, а двом іншим — Петру і Захаркові — не добігло й до тридцяти. Захарко серед них єдиний лишався неодруженим. З виду непоганий, лице світилося якимось особливим світлом, вії довгі, не чоловічі, карі очі притягували й дівчат, і в тому селі, дерьовнє, де в совхозі[58] корівника виклали як лялечку. До нього дівчата й самі приходили — утю-тю, симпатюлька-хохольчик — та Захарко ховався од них вечорами в кімнаті радгоспівського гуртожитку, коли інші чоловіки могли й до місцевих молодиць приліпитися. Ця сором’язливість, а ще люта бідність — жив Захарко з матір’ю і теж старою дівою-сестрою, у манюній, найбіднішій на кутку, а може, й у цілому селі, хатинці — й привели до того, що хлопака ніяк не міг женитися. Хоч муляр з нього був ніякий, взяли за рекомендацією дядька Івана, який пожалів бідаку — хай і в їхній хатинці на курячих лапках, де в обох жінок латана-перелатана одежина, тоже нарешті зашелестять грошики. Захарко старався з усієї сили — і цеглу підносив, і вчився кельмою орудувати, і розрізував та обтесував кругляки. Тож і віз у маленькій полотняній торбинці під сорочкою, яку постійно обмацував, фантастичну суму — мало не шість тисяч рублів[59], а ще три трохи поношені, куплені на барахолці сибірські кожухи. Ото зрадіють мама і сестричка!

До потрібного їм дизеля лишалося цілих чотири години, тож зайшли у пристанційну їдальню — перекусити й почаркуватися. Тоді ще й у таких їдальнях працювали офіціантки, тож замовили в дівчини в білім фартушку по котлеті з картоплею, по капустяному салату, огірочки, повагавшись, додали й ковбаски і, звісно, наказали принести дві блєшки казьонки.

— «Московской» алі нашєй бєлоруской «Зубровки»? — уточнила дівчина.

— А чо, ваша добра горілка? — дядько Іван. — Пити мона?

— Попробивайтє, нє пожалкуєтє, — порадила дівчина, ще й підморгнула.

— Давай «Зубровку», — звелів Бройчик.

Випили, закусили, заговорили — про роботу згадали, сибєрських кацапок-молодичок, які охоче підставляли дупи для їхніх рук, про те, як ото вернуться в Загорєни, на їхнє Млинище, та гарненько попразникують. Взимку заготовлятимуть дрова, а весною знову в путь, туди саме, бо приїжджав директор другого совхозу, якому сподобалось, як швидко й добротно працюють западенці-бандьори й сказав, що йому тоже тре телятника поставити.

— І мене ж візьмете? — Захарко весь аж напружився.

— А як же без тебе…

— Дєкую, — Захарко засяяв.

Незабаром чоловіки помітили, якими великими, захопленими очима дивиться на офіціантку Захарко кожного разу, коли підходить до їхнього, а то й сусіднього столу. А потім він сказав, що з’їв би ще котлєтку і водички солодкої випив.

— Що, братику Захарію, дівка в око запала? — спитав Степан.

— Та я тойво, пити хочеться…

— Та ти ни сумлівайся, дівка, їй-бо, козирна, вісімки виписує, як іде, — дядько Іван засміявся. — Хоч, поможу?

— Як то? — Захарко аж злякався.

— А зара побачиш.

І коли дівчина підійшла на його поклик, Бройчик похвалив і «Зубровку», і їхні страви, і те, як капуста хрумтить, майбуть, добре виквашена й посолена, а тоді спитав, як же звати таку красуню.

— Алєся, — не сказала, проспівала офіціантка.

— Та за їдне таке ім’ячко варто на край світа йти, — Бройчик, здавалося, аж помолодів. — Їй-бо, правду кажу. Ото якомусь чоловікові повезло, для такої жіночки я би щодня ни зорі, а сторубльовки з неба знімав. Олеся… Ну, хлопці, за чиєсь щістя й випити не гріх.

— Я ще не заміжня, — раптом сказала офіціантка.

— Ото да, — присвиснув дядько Іван. — Куди ж ваші хлопці дивляться?

— Як і ви, большей у чарчіну, — вже менш привітно вимовила Олеся.

— Та ми ото із заробітків їдемо, то й розслабитися рішили, — відповів Бройчик. — А дехто в нас більше ни в чарку, а на вас, Олесю, поглядає. І, замічу, Захарко в нас тоже нижонатий.

Дівчина глянула на наймолодшого в компанії трохи скептично. Й начеб оцінююче. Як одійшла, дядько Іван сказав:

— Ну, хлопче, вроді клюнуло. Та то так, приспівочка була, а зара я й музику видам.

Захарко було несміливо, знічено:

— А мо’ ни тре, дєдьку Йване?

— Тре, ще й як, тре! По носі твему бачу. І по очах, де вже зайчики-олесічки до сонця мригають.

Він замовив ще ковбаски, а як офіціантка принесла, сказав, що то правда — їдуть із заробітків. Вельми по домі скучили, признається, що є що привезти, а найбільше заробив з них Захарко. Бо ж майстровитий у них він хлопак, на всі руки, і муляр, і тесляр, їдне слово, майстер, хоть і молодий. Робота в руках горить. Ну, тико до дивчєт нисміливий, як то кажуть, стидливий, до роботи зух, а до дівки, то ловить мух. Та комусь таки випаде щістє, приведе в свою домину, а приводити є куди, бо ж найліпша в селі хата, як дзвін, а віконниці які, а шафи своїми ж руками змайстрував… Одним словом, Бройчика, як то не раз траплялося, казали в селі, повело без налигача.

І Степан слово доклав. Дівчина відійшла, видко, уже геть збентежена.

Захарко тоді:

— Що ж ви-те набалакали таке?

— Усе буде, як у тій пісні, хай-но тико поїде з тобою… — сказав Бройчик.

— А поїде? Ой, коби ж то поїхала… Али ж хата у мене найбідніша, що ж то буде… — журився хлопець.

— Ти тико з нами більше ни пий, — наказав Бройчик.

Як виходили з їдальні, дядько Іван велів Захаркові остатися. Захарко остався… Коло прилавка стояв і дивився, як дівчина по залі снує… Йому було й радісно, й соромно водночас. Раптом подумав, що не поїде додому, от не поїде і все. Хай будь що буде, тут, у цьому білоруському містечку останеться. Житиме, він уже навчився мулярувати, може, Олеся колись і вийде за нього.

Олеся, зрештою, підійшла й на дивній своїй мові, що для Захарка звучала, як музика, промовила — йди вже, мовляв, твої товариші чекаюць. Захарко у відповідь сказав, що неї пожде, доки робота не закінчиться. Дівчина зиркнула на нього.