— Правда ж, гарно? — він чує Оленчин голос.

І свій:

— Красиво, але дика вигадка. Вітер закохується у квітку… Ха! Як казав колишній вождь, єнта вещ посільнєє «Фауста» Гьоте. Ще раз — ха!

— Не смійся… Ти не такий…

— А який?

— Ти розумієш поезію.

— Нєзабвєнний Лев Нікалаєвич казав, що він…

— Знаю-знаю твоє йорнічання. «Ізо всєх поетов я люблю одного лішь Пушкіна, да і то потому, что он пісал отлічную прозу»…

— От бачиш… З класиком не посперечаєшся.

— Та твій Толстой і Шекспіра не визнавав. Як він іронізував над «Гамлетом»… По-моєму, він любив тільки казку «Маша і медведь».

— Значить, у нього був гарний смак.

— Та ну тебе…

Оленка ображено відвертається. Надуває губи. Та довго вона ображатися не вміє:

— А знаєш, як по-українськи герань?

— Ні. Я ж не філолог, на відміну од декого.

— Причому тут філологія… Ти ж виріс у селі…

— Як і ваша величність. Хоча здаюся… То як?

— Журавець.

— Ніколи не чув.

— Ти багато чого не чув, друже мій Горацію-Сашуню… Скажи, як гарно і поетично…

— Вах! Вах!

— Ще раз — ну тебе!

— А тебе — ні!

Вона підходить і обіймає його. Чи він її. Не важливо, хто кого. Важливо інше…

Як він любив ці їхні розмови, розмови про поезію, історію і все на світі, дружні пікірування, взаємні підколки, навіть її образи, справжні і вдавані. Любив, чи здається тепер, що любив, бо тоді й справді міг образитися на якийсь жарт… Як і вона… І обоє надовго замовкали…

Тепер її мовчання вічне.

Олександр підійшов до стола, налив у склянку горілки, залпом випив. Хотів закусити чимось, вже було простяг руку до огірка, але передумав. Навіщо? Ця вітряна осіння буря — навіщо? І навіщо він у холодній порожній хаті? І чому неможлива містика серед такого буряного вечора? І взагалі… А що — взагалі?

Він взяв до рук пляшку, не став наливати пекучу рідину в склянку, випив із горла.

«З горла в горло», — подумав.

Ніколи не випивав цілих півлітра за вечір. Тим більше сам-один.

У Загорянах за всю повоєнну історію було кілька пар, де хлопчик і дівчинка дружили зі школи, потім ставали хлопцем і дівчиною, нареченим і нареченою, чоловіком і жінкою. Дві пари полюбилися у старших класах, ще одна у п’ятому чи шостому, і дві дружили з першого класу і до десятого (в одному випадку) чи до одинадцятого класу, бо в шістдесяті роки минулого століття, як відомо, кілька років існувала одинадцятирічна освіта.

Було й кілька пар, які розпалися після школи, одна, коли дівчина вийшла заміж, не дочекавшись хлопця з армії, правда, потім таки поєднала з ним долю, ще одна, коли хлопець поїхав заробляти гроші на весілля десь на Східну Україну, та там і женився.

Випадок Олександра й Олени був особливим.

Сашко побачив її на шкільній лінійці в рядку таких самих першоклашок, як і він сам. Мала стояла геть набурмосена і раптом усміхнулася. До нього… Чи йому так здалося…

«Потрібна ти мені, як роверу[74] третє колесо», — подумав Сашко.

А може, й не подумав, а ту фразу придумав пізніше.

Тоді ж, після лінійки, їх повели до класу. Вчителька сказала, що вони повинні вибрати, з ким хто хоче сидіти за однією партою. А хто не визначиться, вона попарує сама.

Сашко хотів сидіти з Михасем, котрий жив через три хати од них і з яким вони дружили. Він кинувся, зайняв останню парту. Коли підійшов якийсь хлопець, певно, з іншого кутка, Сашко сказав, що місце біля нього зайняте.

Гукнув:

— Мишко! Йди сюди!

А Мишко-Михась пішов до іншого хлопця. Сашко лишився сам за партою. Розгублений і ображений на друга. І раптом та дівчинка оглянулася. Величенькі сірі очі блимнули раз, вдруге. І вона встала з-за парти, де сиділа поруч з іншою дівчинкою, і… І прийшла до нього. Сказала просто й чітко, мовби про давно вирішене, що сидітиме з ним.

— А я тебе просив? — Сашко був сердитим вже не тільки на Михайла, але й на цю нахабу.

— Просив, — сказала дівчинка. — Я чула.

Сашко покрутив пальцем біля скроні.

— Ліпше вухо прочисть, — порадило це нахабеня.

Вчителька почала називати дітей по прізвищах та іменах. Так Сашко довідався, що дівчинку звуть Оленкою, а вже після уроку дізнався, що вона живе на іншому кутку, неподалік від школи. І пішли вони зі школи разом, хоч і поруч своїх мам. Коло її доми Сашкові раптом захотілося, щоб вона потюпцяла далі, як і він. Вона, певно, почула цю думку-бажання, бо сказала до своєї мами:

— Можна, я проведу Сашка?

— А не заблудишся?

— Ні, — сказала Оленка. — А він потім проведе мене.

Так почалася їхня дитяча любов. Яка потім переросла в дорослу. Над ними поступово перестали сміятися. Тим більше, що за насмішкувате слово Сашко міг дати кривднику стусана чи й у вухо, а Оленка боляче тузнути насмішника портфеликом по спині. Якось одразу вони навчилися заступатися одне за одного. І завше бути разом.

Вчителька Глафіра Семенівна казала про них:

— Унікальна дружба.

А якось, вже в третьому класі, на уроці:

— Я чула, що Сашка й Оленку дехто дражнить женихом і нівєстою, тобто нареченою. Ви побачите, що так і буде колись. І нічого поганого в цьому нема. Вони обоє народилися одне для одного. А ви, мої друзі, не соромтеся. Дружити повинні і хлопчики, і дівчатка. У нас дружний клас, правда?

Учні гукнули врізнобій, що правда.

У них була розумна вчителька.

Звісно, Сашко дружив і з хлопцями. Ганяв у ручний м’яч, а потім і футбол. І косив оком, чи дивиться на гру Оленка. Хай побачить, як він забиває голи!

Знав, що вранці, коли йтиме до школи, біля воріт свого будинку вона вже чекатиме. Можна було піти іншою вулицею, навпрошки, але він завжди обирав дальшу дорогу. Вона чекала біля воріт або вибігала з хати, де виглядала його у вікні.

Унікальна дружба!

Вона тривала всі одинадцять років. Після восьмирічки ще три роки їздили автобусом у сусіднє село, бо в Загорянах ще не було середньої школи. Вже тоді знали, що разом і поступатимуть, тільки на різні факультети: Оленка — на філологічний, українська мова і література, Сашко — на історичний. Бо хотіли разом працювати, в одній школі. До того ж Оленка знала безліч віршів. Розбуди серед ночі — й вона все розкаже про підмет і присудок, особливості вживання дієприкметників і дієприслівників. Він любив занурюватися в давні часи й наче наближати їх до теперішніх, уявляти, як поступив би той чи той історичний діяч, якби жив у наші дні.

Їх за час навчання прозивали по різному. С — О — від двох імен, котрі трансформувалися в Сашка й Оленочку, О — О — від Оленки й Олександра. Сашоле — від Саша й Оленка. Олешура — від іншого вимовляння двох імен. Даремно ті, що кпинили, намагалися досадити.

Як не дивно, Оленку це навіть тішило. Мовби спонукало до гри.

— Сашоле! — вона з якимось видимим дивним задоволенням вимовляла це ім’я-прізвисько. З особливою інтонацією, наче виспівувала.

— Сашоле!

Сашоле поїхали після школи поступати до Луцька. Вона склала всі екзамени на «відмінно». Як і належало. Він… написав твір на трояка, часто плутав, де треба ставити коми, двокрапку, тире, от, мабуть, і тут наплутав щось. На екзамені з німецької одне питання не знав, збився на іншому і знову — трояк. Дарма, що з історії й усної мови та літератури отримав, зубами вигриз відмінні оцінки. Не пройшов за конкурсом.

Її великі розгублені очі. Зі сльозами в них.

— Сашуню, це ж не кінець світу.

— А я й не кажу, що кінець… Ще прорвуся.

— Поступиш наступного року. Або… Або я заберу документи й знов поступати будемо разом.

— Не дурій!

— Я й так дурітиму без тебе.

— Не смій. Ти приїжджатимеш в село, я — до Луцька. А ні, то… Я краще влаштуюся тут на якусь будову. І готуватимусь до вступу. Так, це ліпше.

То було справді ліпше. Ліпше. Вдень він підсобник, носив цеглу на будівництві заводу, ввечері бігав на побачення. І ревниво допитувався про однокурсників.