Я зірвався на ноги та став крокувати кімнатою.

— Мені б хотілося, щоби ти розповіла про це докладніше, — попросив я.

— Сара Спенсер дуже любила Вессі, — заговорила Марді. — Насправді любила. Сара належить до того типу жінок, які схильні закохуватись у грубих чоловіків, і Вессі багато для неї важив. Коли його стратили, вона з горя мало не збожеволіла. Мені саме випало два дні поспіль працювати у Спенсера вдома, тож я знаю, що кажу. Сара просто доводила усіх до сказу. Ти собі навіть не уявляєш. Думаю, вона зненавиділа Лу.

Я сів на ліжко й промовив:

— Ти відкрила переді мною двері до розуміння цієї справи. Як ти й сказала, усе збігається. Отже, Сара Спенсер хоче притягнути свого чоловіка до суду. Так вона зможе звести з ним порахунки за смерть Вессі, а заразом спекається Лу. Проте вона не може відкрито звинувачувати його у вбивстві Ричмонда, адже тоді в суді неминуче спливе правда про її зв'язок із Вессі, а це може нашкодити жінці. Тому вона вирішила сховатися за телефоном і зробити з мене цапа-відбувайла.

Марді кивнула, сказавши:

— Авжеж. Думаю, саме так воно і є.

Я ще трохи поміркував.

— Що ж, їй дуже просто бути в курсі подій, — провадив я далі. — Усе те, що Сара повідомила мені телефоном, вона дізналася лише тому, що не втрачала пильності та підслуховувала розмови Луз його хлопцями. І, насмілюся сказати, їй не бракувало нагод почути щось цікаве. Крім того, вона заможна, тож, гадаю, для неї заплатити десять тисяч — це однаково, що здихатися Лу задурно.

Марді загасила свою цигарку.

— Вона схиблена на чоловіках. Зараз вона упадає за Кертісом. А він, як ти знаєш, працює на Лу, тож, гадаю, він розповів Сарі усе, що вона хотіла знати.

Зненацька мені на думку спав Кеннеді. Ану ж як і він знався з цією Сарою Спенсер? Мені здалося, що я наближаюся до правди.

— Думаю, що це знання їй не допоможе. Я облишив цю справу, тож якщо вже їй так кортить запроторити чоловіка за ґрати, нехай шукає собі для цього іншого цапа-відбувайла.

Марді не зводила з мене своїх великих очей.

— Ти не знаєш Сари Спенсер, — промовила дівчина стиха. — Мені страшно. Вона так просто тебе не відпустить.

Я підбадьорливо всміхнувся до гості, запевнивши:

— Про це не турбуйся. Жодна жінка не змусить мене робити того, чого робити не хочу.

— Будь ласка, не кажи так... — Марді мала такий наляканий вигляд, що я підсів ближче до неї.

— Ну ж бо, заспокойся, — сказав я, накриваючи її долоню своєю. — Просто заспокойся.

— Але ж ти її не знаєш, — промовила Марді. — Ця жінка небезпечна. Вона не зупиниться ні перед чим.

Мені подобалося відчувати її долоню у своїй. Я по черзі брав кожен її палець між своїми вказівним і великим та лагідно погладжував.

— Поживемо — побачимо, — відказав я. — Не журімося завчасно. Ну ж бо, забудь про усе це, мила, краще подумаймо про інші речі. Я би радше почав будувати плани. Що ми будемо з тобою робити?

Марді залишила свою долоню у моїй, і це їй, схоже, подобалося. Ми сиділи та дивились одне на одного. Врешті-решт вона побачила, що я анітрохи не хвилююся, тому відпружилась і всміхнулася до мене.

— Так добре, що ти поруч, Ніку, — сказала дівчина. — Гадаю, без тебе я б потрапила у халепу.

— Мені б хотілося завжди бути поруч з тобою.

Марді похитала головою.

— Не кажи так, — заперечила гостя, забираючи від мене свою долоню. — Ти не повинен такого казати.

— Знаю. І не казав би, якби це було неправдою. Я намагався викинути тебе з голови, однак марно. Гадаю, для тебе це прозвучить, як цілковита нісенітниця, та хочу, щоби ми були разом. — Тут я зупинився, бо вже просто не міг дібрати слів.

Марді бачила, що я говорю щиро. Дуже тихо вона промовила:

— А як щодо мене? Ти думаєш...

— Я повсякчас думаю про тебе. Я би не починав усього цього, якби не думав про тебе. І саме тому хочу, щоби ми були разом. Думаю, ми зможемо бути разом...

Я підвівся. Це було марно. Не міг до ладу висловити свої почуття, та й годі. Зненацька я вперше у житті відчув каяття. А розкаювався за те, яким був увесь цей час, розкаювався за усіх тих жінок, яких мав дотепер, розкаювався майже в усьому.

Я підійшов до вікна і поглянув надвір. Тиша, що запанувала в кімнаті, наводила на думки про церкву. Тоді дівчина промовила:

— Ніку... — Марді плакала.

Я підійшов до неї та обійняв. Не казав нічого. Просто обійняв її та пригорнув до себе. Гостя плакала у мій шовковий халат. Я відчував, як тремтить її тіло.

— Будь до мене добрий, — вимовила дівчина. — На нас чекає дуже дивне спільне життя.

Коли вона це сказала, мені раптом стало так хороше. Це відчуття було схоже на те, що охоплює вас, коли, пройшовши крізь люту бурю, дістаєтеся додому, зачиняєте двері, відгороджуючись од вітру та дощу, і знаєте, що всередині на вас чекає затишок.

Я посунувся на ліжку і тепер лежав коло Марді, а вона поклала голову мені на плече. Її м'яке волосся торкалося мого обличчя, і я тримав обидві її долоні у своїй.

Коли гостя перестала плакати та трохи заспокоїлася, я сказав їй:

— То, може, одружимося швиденько? Ти би цього хотіла?

Марді мовчала так довго, що я вже подумав, ніби вона просто мене не почула. Однак ще трохи почекав, запитуючи себе, що з того вийде і чи захоче вона взагалі бути зі мною. Невдовзі Марді зітхнула та розслабилася.

— Чи сказав би ти мені таке, якби насправді цього не хотів? — урешті-решт запитала дівчина, відхиляючись, аби зазирнути мені в обличчя. Її очі сяяли, а губи розтулилися, та за сяйвом очей Марді прозирав страх.

— Ні, не сказав би. Це саме те, чого я хочу.

Вона похитала головою.

— Ніку, ти божевільний. Ти не хочеш одружуватися зі мною.

— Розумію, чому ти так кажеш. Ти думаєш, що я — такий самий, як інші. Та ти мене ще не знаєш.

— Ні, я тебе знаю. Річ не в тобі, а в мені. Що ти знаєш про мене? Як ти можеш...

Я лише усміхнувся на це.

— Я знаю, що ти — чудова, і хочу, аби ти була зі мною. Дбаймо одне про одного — і ми з тобою чудово ладнатимемо.

Вона міцно стиснула мої долоні.

— Ти справді одружишся зі мною? Ти одружишся зі мною?

— У чому річ, крихітко? — я не розумів, чому дівчина так поводиться. Можна було подумати, ніби вона боїться, що я передумаю. Для мене це було божевіллям, адже завжди думав, що у цій ситуації боятимусь саме я.

Раптом вона усміхнулася.

— Але ж ти мене ще навіть не цілував.

— Поцілую, якщо станеш моєю дружиною.

— Тоді поцілуй мене.

Отак воно і сталося.

А десь за годину потому ми вже були на першій стадії складання планів і роздумів про те, що робитимемо далі. І тут я зненацька згадав про Кеннеді. Мені в голові не вкладалося, чому ж не згадав про цього чолов'ягу раніше. Таж ось воно — рішення! Воно увесь цей час було на видноті, просто переді мною.

— Я маю одне місце, куди ми можемо поїхати. Ти страшенно тішитимешся, коли його побачиш.

— А де воно? — запитала Марді.

І я їй розповів. Вона сиділа на ліжку з широко розплющеними очима та не казала нічого, аж поки я не закінчив свою розповідь. А тоді похитала головою.

— Ні, Ніку, ми не можемо туди поїхати.

Я встав з ліжка й заговорив переконливим тоном:

— Ти ж іще навіть не знаєш, що то за місце. Зачекай-но, поки побачиш його на власні очі.

Марді виставила долоню вперед.

— Ні. Я серйозно. Просто зараз я не хочу бачитися ні з ким.

— Я й не прошу тебе ні з ким бачитися. Там нікого не буде. Кеннеді звідти поїде. Уся та місцина належатиме тільки нам.

Коли я це сказав, Марді розслабилася.

— Але ти мусиш бути певен, — мовила дівчина.

Після кількох безуспішних телефонних дзвінків я таки запопав полковника та розповів йому про свої плани. Кеннеді був славним дядьком і дуже тішився тому, що почув.

— Авжеж, — сказав він, — приїздіть. Я вже виїхав з будиночка, тож зараз він — ваш. Так, приїздіть. Я подбаю про все необхідне, а ви залишайтеся там стільки, скільки забажаєте.