Марді сиділа тихенько. Її обличчя трохи зблідло, і вона мала втомлений вигляд. Була вже майже третя година ночі, та я мусив розкласти усе по поличках просто зараз.

— А тоді Ричмонда вколошкали. І це лише пішло на користь фірмі, адже вколошкав його не хто інший, як сам Спенсер. Гадаю, Спенсер просто втомився від того, що Ричмонд лише витрачав гроші, тоді як він самотужки робив усю роботу. Та якби Спенсер загримів за ґрати, почалось би слідство, і таємні оборудки, що стояли за «Тканинами Маккензі», були б розкриті. Такий розвиток подій аж ніяк не влаштовував власників акцій. Я не знаю напевне, але можу припустити, що саме тоді сталося. Вони усі зібралися разом, скрушно похитали головами та дійшли єдиного можливого висновку. Хтось мав стати цапом-відбувайлом.

А Ричмонд був знаний бабій. Не оминав увагою жодної вродливої жінки. Так-от, якраз перед тим, коли його закатрупили, він мав звичку розважатися з однією вуличною хвойдою, а та дівчина часто ходила з таким собі хлопакою на ім'я Вессі — справжнім крутеликом. Що могло бути простіше? Вессі став їхнім цапом-відбувайлом. Отож, ті можновладні акціонери подумали та й сфабрикували проти нього справу, і то так швидко, що у цього бевзя в голові замакітрилося. Його підставили копи, його підставив Спенсер, його підставили адвокати, його підставив суддя. Вессі не мав жодних шансів. Отаке. А щоби цілком убезпечити себе, вони залучили до справи ту повію, що зустрічалася з Вессі, та змусили її свідчити проти нього.

Ось тут я й узявся до цією справи. Спершу я дивився на цю історію, як на мерзенну стрілянину, таку собі сумнівну новину, про яку й цікаву статтю написати годі. Але якось уночі телефонує мені одна пані та й каже, що надсилає мені квиток, який дасть змогу бути присутнім під час страти Вессі. Ще вона каже мені, що Вессі проллє світло на цю справу, а вона заплатить мені десять тисяч доларів, якщо я дошукаюсь правди та оприлюдню її. Проте у цієї пані бракувало терпцю, тож поки я встиг бодай щось відповісти, вона повісила слухавку.

Що ж, це мене заінтригувало, тож я пішов подивитися, як той Вессі вдихне повні легені отруйного газу. Та перед тим, як врізати дуба, він устиг розповісти мені, що стріляв не він, а Спенсер. Я повідомив цю новину тій таємничій жінці, а вона надіслала мені п'ять тисяч доларів як акт доброї волі. Та не встиг я тими грошенятами натішитись, як до мене додому вдерлася Блонді, — так звати ту останню шльондру в житті Вессі, — та й украла їх. Я вдався до розшуків — достоту в стилі Філо Венса[45] — і зрештою вистежив ту шльондру та дізнався, де її кубло. Ми заледве встигли перемовитися кількома словами, коли це раптом до кімнати увірвався Кац. Той Кац — особистий охоронець Спенсера. Такий собі тип, який тиняється містом з пістолетом у кишені, чекаючи будь-якої нагоди пустити його в діло. Та, схоже, того типа найбільше цікавило, хто платить мені за те, щоб я здійняв бучу навколо справи Вессі. Тоді цей Кац почав мені погрожувати, тож я розповів йому історію, в яку той повірив, хай навіть вона й була не цілком правдива.

Тоді я трохи поміркував і вирішив, що ця справа мене не цікавить. Я — хлопець миролюбний, і як на мене, події почали розвиватися занадто бурхливо. Хай там як, а якого біса мені взагалі турбуватися про того Вессі? Він був лише дрібним злочинцем. Тож, коли та пані знову зателефонувала, сказав їй, що з мене досить.

Власне, ця жінка мене неабияк зацікавила. Захотів дізнатися, хто ж вона така. А наступного дня мої справи пішли не за планом, і сталося так, що я майже зіткнувся з тією жінкою, проте ми, зрештою, так і не зустрілися віч-на-віч. Наразі не вдаватимусь у подробиці, та, можливо, згодом розповім вам усе про той випадок. А потім я почав непокоїтися через вас. Мені хотілося вас побачити, та коли почув, що ви зникли, вельми стривожився. Ще більше захвилювався, коли потелефонувала та жінка й натякнула, що ви потрапили в біду і що вас можу знайти на старому причалі в східній околиці міста.

Тож я подався туди, встряг у суперечку з трьома поганими хлопцями, та замість вас знову натрапив на Блонді. Вона теж збиралася поїхати з міста. Після цього нарешті зустрів вас... А тепер, гадаю, мені вже час зупинитись, — і я, полегшено зітхнувши, відкинувся у фотелі.

— Здається, я можу вам допомогти, — сказала Марді. — Раніше я не розуміла чимало речей, та нині вони, схоже, складаються у цілісну картину.

— То, може, погляньмо на них під новим кутом?

Марді усміхнулася мені.

— Чи не зачекає це до завтра? — запитала дівчина. — Я така змучена. Погляньте-но лише, котра година. Відчуваю, що можу заснути просто тут, у цьому фотелі.

Я зірвався на ноги.

— Авжеж! Щось я геть утратив терпіння. Вкладайтеся спати. А зранку ми зможемо обговорити цю справу та ваші подальші дії.

Гостя повільно підвелася з фотеля та потягнулась. Стоячи там, перед електричним обігрівачем, у яскравому сяйві нагрівальних елементів, які просвічували сукню, окреслюючи обриси її ніг, закинувши назад свою голівку та трохи витягнувши руки, Марді була напрочуд гарна. Мені хотілося її міцно обійняти. Важко було стриматися і не піддатися спокусі.

— Отут у мене спальня, проходьте, — сказав я. — Вкладайтеся та поспіть.

— Можна, я позичу ваші речі? — сонно промовила дівчина.

Я підійшов до шафи, видобув з неї свою піжаму та халат і кинув їх на ліжко.

Марді увійшла до спальні та стояла, уважно дивлячись на мене.

— Дуже мило з вашого боку поступитися мені своїм ліжком, — сказала вона. — Ви ж не дуже заперечуєте?

Я не зрушив з місця. Просто не міг собі довіряти.

— Ні, не заперечую, — відповів гості.

Почувши раптову непевність у моєму голосі, Марді швидко підвела на мене погляд.

— Вибачте, але я не можу зробити того, що на моєму місці зробили би інші дівчата, — спокійно мовила вона. — Не тому, що вважаю це неправильним, а тому, що, мабуть, для цього ще зарано.

Я підійшов ближче й став з нею лицем до лиця.

— Ви — чудова, — сказав я. — Мені цього не хочеться. Чого мені хочеться насправді, то це аби ви знали, що я до нестями закоханий у вас. Тож хочу допомогти вам і робити для вас усе, що лише зможу.

Гостя поклала долоню на мою руку.

— Дякую.

Я усміхнувся до неї та вийшов зі спальні, причинивши за собою двері.

Під лампою у кімнаті сиділи гладкий тип із Ґасом і чекали на мене. Гладун тримав у руці автоматичного пістолета, націливши його на мій живіт.

— Руки догори, жевжику, — сказав він, — ухопи жменю неба.

Я аж ніяк не очікував побачити цих двох, і на якусь мить їхня присутність у моїй квартирі просто ошелешила. Я притулився спиною до дверей та підняв руки вгору. У товстунових очах був лихий вираз, який мені геть не подобався. Здається, він досі дуже на мене ображався.

Чи знали вони, що Марді — у кімнаті просто за моєю спиною? Чи прийшли вони по неї, а чи лише збиралися звести порахунки зі мною?

— Як твоя довбешка, Ґасику? — запитав я стиха. — То вам, хлопці, тієї прочуханки було замало і ви прийшли по ще одну?

Гладун змахнув у мій бік дулом пістолета.

— Відійди-но від дверей, жевжику, нам потрібна та пані. Ну ж бо... Я не збираюся повторювати двічі.

— Марді, зачини двері, хутчіше... у нас проблеми, — крикнув я.

Ґас вилаявся та кинувсь уперед. Він сунув на мене збоку, аби не заступати гладунові лінії вогню. Я щільно притулився до дверей та приготувався його зустріти.

— Забери його звідти... якщо він захоче утнути якусь штуку, я продірявлю його кулями, — сказав грубас.

Ґас ухопив мене за руку та спробував відтягти від дверей.

Та для Ґаса я був заважкий, і на якусь мить він утратив рівновагу. Я трохи смикнув рукою у свій бік, і Ґас повалися вперед, просто на лінію вогню. Підхопивши нападника і міцно притиснувши до себе, неначе давно загубленого брата, я завдав йому кілька коротких ударів у живіт. А відтак підбором черевика загрюкав у двері та знову закричав: