І він повернувся до своєї роботи.

— Перед очима Господа, — Рікардо виструнчився і взяв руки в боки, — і перед цією жінкою та її сином, ти смієш розкопувати останнє ложе їхнього чоловіка та батька?

— Воно не останнє, воно і не його, а тільки позичене, — заступ пройшов вище, зблиснувши у місячному сяйві. — І я не кликав матір і цього сина дивитися на таку сумну подію. А ти, Рікардо, капітане поліції, слухай мене — одного дня ти помреш. І я тебе поховаю. Пам’ятай це — я. Ти будеш у моїх руках. А тоді вже, о, тоді…

— Тоді що? — крикнув Рікардо. — Ти, псе, ти мене залякуєш?

— Я копаю.

Гробар уже досить глибоко занурився, зникаючи у тіні могили, тільки заступ слав замість нього відповідь у холодну ніч, знову і знову.

Перед її невеликим цегляним будинком Рікардо погладив волосся кузини і торкнувся її щоки.

— Філомено, ах, Господи!

— Ти зробив, що міг.

— Ото вже жахливий тип! Які страшні кривди заподіє він по смерті моїй бездиханній плоті? Може покласти мене у гріб вниз обличчям. Чи підвісити за волосся у віддаленій частині катакомб? Він надимає щоки від знаття, що одного дня матиме всіх нас. Доброї ночі, Філомено. Але ні — навіть не це. Бо ніч зла.

І він пішов геть униз вулицею.

Всередині, оточена численними дітьми, Філомена сиділа, схиливши голову на руки.

Наступного дня по обіді, коли сонце вже котилося долі, верескливі школярі впіймали Філепа майже біля самого дому. Він упав, вони з реготом обступили його.

— Філепе, Філепе, ми сьогодні твого батька бачили, ось як!

— А де? — питали вони одне одного.

— У катакомбах! — самі ж відповідали.

— Який ледацюга! Стоїть там, склавши руки!

— Жодним ділом не зайнятий!

— Навіть не балака! О, цей Хуан Діаз!

Тремтячи, Філеп люто скочив на ноги. Вечірнє сонце освітило гарячі сльози, які засліпили його великі очі.

У себе в будиночку Філомена все чула, і слова, мов ножі, впивались у її серце. Вона прихилилася до прохолодної стіни, і наче хвилі, кожна наступна з яких змивала попередню, її захопили спомини.

В останній місяць свого життя, конаючи, кашляючи, стікаючи потом, Хуан витріщався перед собою у необроблену стелю і шепотів, звиваючись на солом’яній підстилці, тільки одне:

— Що я за чоловік такий, що лишаю дітей та жінку на голодну смерть? І що це за смерть — у власному ліжку?

— Тихше, — вона клала йому прохолодну долоню на вуста, але він не замовкав.

— І що було наше подружнє життя, як не голод, хвороби і врешті — ніщо? О, Господи, ти добра жінка, а я лишаю тебе без копійки навіть аби мене поховати!

Тоді нарешті він зціпив зуби і заридав у нічній пітьмі, а потім затих, освітлений м’яким сяйвом свічки. Він узяв її долоні в свої і, тримаючи їх, переповнений релігійним запалом, поклявся:

— Слухай мене, Філомено! Я буду з тобою. А коли у житті не захистив, то захищу в смерті, коли в житті не нагодував, то у смерті принесу їжу. І коли я зараз бідний, то у могилі бідним не зостанусь. Я це знаю. Це я вимолив. Про це кажу тобі. По смерті я працюватиму і багато чого зроблю. Не бійся, поцілуй малих. Філомено, Філомено…

А потім він глибоко вдихнув — востаннє. Останній ковток, який робиш, поринаючи у теплу воду, затамовуючи подих, щоби перевірити, як надовго можеш пробути під водою. Вони довго чекали, що він випірне, але не дочекались. Вдруге на плесі життя він не з’явився. Його тіло лежало на підстилці, мовби восковий фрукт. Торкатися до нього було так само незвично, як кусати зубами воскове яблуко.

І вони віддали його сирій землі, ніби найбільшій з усіх невситимих пащ, яка поглинула його надовго, висушуючи яскраві барви його життя, перетворюючи його на подобизну давнього пергаменту, на мумію, легку, наче полова осіннього урожаю, що її ось-ось віднесе вітер.

Від того часу й до теперішнього Філомена знову і знову сушила голову питанням: як їй нагодувати осиротілих дітей, коли Хуан обернувся на коричневий згорток у коробці зі срібними торочками, як виростити їхні кістки, змусити посміхатись роти і розрум’янити щоки?

Надворі закричали дітлахи, радісно переслідуючи Філепа.

Філомена поглянула на далекий пагорб, на який з'їжджалися яскраві туристичні автобуси, везучи силу-силенну мешканців Сполучених Штатів. Навіть тепер вони платили кожен по песо тому похмурому чоловіку із заступом, щоби потрапити до катакомб і пройтися поміж стоячих мерців, подивитися, що сухий ґрунт і вітер робить із усіма померлими у цьому місті.

Філомена дивилася на автобус, коли почула голос Хуана:

— Філомено…

І знову.

— Філомено… Це я гукаю. По смерті я працюватиму… Не буду бідним… Філомено…

Його голос затих. Вона похилилася і мало не зомліла, бо їй на думку спала ідея — нова і жахлива, її серце закалатало.

— Філепе! — різко погукала вона.

І Філеп вирвався від глузливих дітей, увірвався до будинку, заслоняючи двері в білий жаркий вечір, і спитав:

— Так, Mamacita?

— Сядь, nino, треба поговорити, в ім’я всіх святих — треба!

Вона відчула, як старіє на лиці, бо душа її старіла щомиті, і сказала — повільно, важко вимовляючи слова:

— Сьогодні вночі треба потай пройти до катакомб.

— А ножа брати? — радісно посміхнувся Філеп. — Уб’ємо того дядька?

— Ні-ні, Філепе, послухай…

І він слухав, а вона говорила.

Години спливли, церкви продзвонили на вечір. Вечір дзвонів і співу. Віддалік із долини линули голоси, що виводили псалми вечірньої меси, було видно дітей, які крокували з запаленими свічками схилом далекого пагорба, велетенські бронзові дзвони хилиталися і калатали, наче громи, від їхнього звуку валували собаки, крутячись і кидаючись у бік порожніх вулиць.

Цвинтар виблискував білосніжною білизною мармурових плит, гравієві стежки мінилися, наче градом усипані. Гравій шурхотів під ногами у Філомени та Філепа, котрі йшли вперед, волочачи за собою чорні тіні, які відкидало позад них сяйво місяця у безхмарному небі. Вони схвильовано озиралися, але ніхто їх не зупинив. Вони бачили, як гробар із безногою тінню пішов з пагорба до вечірні.

Аж ось:

— Хутчій, Філепе, замок!

Разом вони запхали довгого металевого прута між застібкою навісного замка і дерев’яними дверима, які лежали врівень із поверхнею землі. Разом вхопили і потягнули. Тріснуло дерево, розкрився замок. Разом вони підняли важкі двері й перекинули їх набік. Разом пірнули в темряву наймовчазнішої з усіх ночі. Там чекали на них катакомби.

Філомена розправила плечі й глибоко вдихнула.

— Вже час.

І ступила на першу сходинку.

У кам’яниці Філомени Діаз її діти спали по кутках вистиглої на вечір кімнати, заспокоєні звуками власного теплого подиху.

Нараз вони всі прокинулись.

Кроки — повільні та сторожкі, човгання по бруківці знадвору. Двері різко відчинились. Раптом у дверному прочілі виросли силуети трьох людей на тлі вечірнього неба. Одне з дітей підвелося і черкнуло сірником.

— Ні! — Філомена вільною рукою загасила вогонь. Сірник упав долі. Вона зітхнула, двері захряснулись. Кімната знову наповнилася чорнотою. Тоді Філомена нарешті промовила:

— Не запалюйте свічок. Ваш батько повернувся додому.

Опівночі двері сколихнув наполегливий стукіт і грюкіт.

Філомена відчинила.

Гробар аж на лиці змінився від люті.

— Ось де вона! Злодюга! Крадійка!

Позад нього стояв Рікардо, на вигляд дуже зіжмаканий, дуже стомлений і старий.

— Кузино, дозволь увійти. Пробач мені. Оцей наш друг…

— Я нікому не друг! — крикнув гробар. — Замок зламано, тіло викрадено! Визначити, чиє тіло, — значить упізнати злодія. Все, що я можу, — це привести тебе сюди. Заарештуй її!

— Одну хвилинку, будь ласка, — Рікардо вивільнив свою руку із чіпких пальців гробаря і важко подивився на кузину. — Можна нам увійти?

— Он де, он де! — гробар ускочив досередини, тицяючи пальцем у бік протилежної стіни. — Ти бачиш?