— Негайно відійди вже від того вікна!

— Я просто знаю, як воно — бути під хідником, у великому квадратному водостоці, — Анна намалювала прямокутник у повітрі і продовжувала далі уявляти. — Він велетенський. Стоїть начисто порожній, бо всі минулі дні його наповнювало тільки сонячне проміння. Якщо там говорити, то йде відлуння. Єдиний звук, чутний звідти, — це шум автомобіля, який проїхав угорі вулицею. Високо вгорі. Весь водостік схожий на суху пустотілу верблюжу кістку, яка застигла в очікуванні.

Вона підняла руку, показуючи вгору, ніби сама, застигнувши в очікуванні, якраз стояла у водостоці.

— І от побігла малесенька цівка води. Потрапляє на підлогу. Це як нібито когось поранило нагорі і тепер його кров стікає в нижній світ. А от і грім! Чи це проторохтіла вантажівка мимохідь?

Тепер жінка говорила хутчіше та все одно розслаблено тулилася до вікна, видихаючи та вдихаючи подальші слова:

— Вона просочується. Вода проникає в усі інші можливі ніші. Вузенькі шворівочки та змійки. Настояна тютюном вода. І починається рух. Потічки зливаються. Утворюють справжніх змій і, нарешті, — здоровенного удава, що звивається на пласкій, усіяній папірцями підлозі. Зусібіч, з півночі та півдня, з інших вулиць, прибувають інші потоки, зливаючись в один шипучий та блискучий клубок. І вода крутиться в тих двох маленьких сухих нішах, про які я тобі розповідала. Поволі піднімається над цими двома, чоловіком та жінкою, котрі лежать там, ніби японські квіти.

Анна поволі склала долоні, сплітаючи між собою палець за пальцем.

— Вони просочуються водою. Спершу вона піднімає руку жінки. Одним маленьким порухом. Її рука — єдина жива частина тіла. За нею — одне плече й одна ступня. Волосся… — вона торкнулася власного волосся, що спадало на плечі, — розпрямляється та розкривається, немовбито розпускається квітка у воді. Її закриті повіки голубі…

У кімнаті потемнішало. Джульєтта шила, Анна говорила і переказувала все, що уявляла. Вона переповіла, як піднімається вода і забирає з собою жінку, розгортаючи, розпростуючи її, зводячи її на повен зріст у водостоці.

— Воді жінка цікава, тому остання дозволяє їй чинити на власний розсуд. Після тривалого й непорушного вилежування жінка знову готова жити, будь-яким життям на забаганку води.

Деінде чоловік також підводиться у воді. Анна й про це веде мову, про те, як повільно несе його течія, і він дрейфує нею, дрейфує, аж поки не зустрічаються.

— Вода розплющує їм очі. Тепер вони можуть бачити, та не бачать одне одного. Вони роблять коло навколо одне одного, але ще не торкаються руками.

Анна із заплющеними очима ледве похилила голову.

— Спостерігають одне за одним. Світяться якимось фосфором. Усміхаються… Вони… торкаються руками.

Нарешті Джульєтта, заціпенівши, відклала своє шитво і прошила поглядом сестру через усю сіру, втишену під дощем кімнату.

— Анно!

— Завдяки припливу вони здатні торкнутися. Він надбігає і штовхає їх одне до одного. Це ідеальне кохання, в якому не місце своєму еґо, тільки два тіла, які несе вода. Відтак усе очищається, все гаразд. У такий спосіб немає нічого лихого.

— Дуже погано, що ти про це говориш, — закричала її сестра.

— Ні, все нормально, — наполягала Анна, повернувшись до сестри на якусь мить. — Вони ж не думають, правда? Вони там, де справді глибоко, де тихо, де всім байдуже.

Вона дуже повільно і лагідно поклала праву руку на ліву, пальці її тремтіли та спліталися. Залите дощем вікно, у яке пробивалося бліде весняне світло, живими струмочками та промінцями додало пальцям руху. Вони здавалися зануреними у сіру воду — глибоко, на кілька метрів. Пальці бігали одні над іншими, поки жінка закінчувала оповідати свій скромний сон:

— Він — високий та спокійний, руки широко розведені, — Анна жестами показала, наскільки він високий і як легко йому було у воді. — Вона — маленька, спокійна та розслаблена. — Молодша сестра поглянула на старшу, так і стоячи з піднесеними руками. — Вони мертві, їм нікуди податися, їм немає чиїх порад слухати. Отже, так вони й існують, і нічого до них не стосується, і нічого їх не турбує, таємні вони й заховані під землею у наповненому водостоці. Вони торкаються своїх рук і губ, коли потрапляють у резервуар водостоку під перехрестям, коли їх туди приносить приплив. А вже потім пізніше… — Анна розвела руки, — можливо, вони подорожують разом, рука в руці, погойдуючись на хвильках, пливуть попід усіма вулицями, виконуючи шалені вертикальні танці, коли їх підхоплюють несподівані водоверті.

Вона крутила руками, поки проливний дощ тарабанив у шибки.

— І так вони линуть до моря, через усе місто, минаючи один резервуар за другим, вулицю за вулицею. Дженесі-авеню, Креншо, Едмонд-Плейс, Вошинґтон, Мотор-Сіті, Оушн-Сайд і нарешті океан. Вони мандрують туди, де їх манить за собою вода, повсякчас під землею, а потім вертаються до головного стоку і пливуть назад у місто, під десятком тютюнових крамничок та чотирма десятками алкогольних магазинів та ще шістьма бакаліями, десятьма кінотеатрами, залізничним переїздом, Автострадою номер 101, пропливають під тупотінням ніг тридцяти тисяч людей, котрі навіть не замислюються про водостоки.

Голос Анни кудись помандрував, замріявся і знову стих.

— А потім — минає день, і гроза відходить вулицею геть. Дощ припиняється. Закінчується його сезон. У тунелях спершу крапотить, а після — мовчок. Відплив. — Здавалося, Анна розчарована й сумна. — Річка тече до океану. Чоловік і жінка відчувають, як вода їх неквапом опускає на підлогу. Вони спиняються.

Анна поклала шерехаті руки на коліна, не зводячи з них скрушного погляду.

— Життя покидає їхні ноги разом із водою, яка поклала їх пліч-о-пліч і тепер зникає із сухих тунелів. Отак вони й спочивають. Угорі, на білому світі, вигулькує сонце. А вони покояться у темряві, сплять до наступного разу. До наступного дощу.

Її руки лежали на колінах відкритими долонями догори.

— Хороший чоловік. Хороша жінка, — пробурмотіла вона, відтак похилила голову і міцно заплющила очі.

Раптом Анна випросталася і пропекла поглядом сестру.

— Ти знаєш, хто цей чоловік? — гірко прокричала вона.

Джульєтта нічого не відповіла; п’ять останніх хвилин вона просто приголомшено спостерігала з перекривленим ротом та блідими вустами. Анна ледь не верещала:

— Той чоловік — це Френк. От хто! А жінка — я!

— Анно!

— Так, це Френк, там унизу.

— Але Френка вже немає багато років. І він точно не там унизу, Анно!

Тепер Анна говорила ні до кого конкретно і до всіх водночас: до Джульєтти, до вікна, до стіни, до вулиці.

— Сердешний Френку! — голосила вона. — Я знаю, що він рушив туди. Ніде не було йому місця на цьому світі. Мати зіпсувала його! Він побачив водостік і зрозумів, як там потаємно і добре. Ох, сердешний Френку. Бідна Анна, бідна я, з самою сестрою лишитися. Ох, Джулі, чому я не трималася за Френка, поки він був тут? Чому я не змагалася за нього з його матір’ю?

— Припини, негайно, чуєш, люба?!

Анна впала вниз, у закут біля вікна, тримаючись за нього однією рукою, і тихо розридалася. Через кілька хвилин вона почула, як до неї звернулася сестра:

— Ти закінчила?

— Що?

— Якщо закінчила, поможи мені з оцим. А то я до кінця світу не справлюся.

— Що ти хочеш, щоб я робила, — зітхнувши, підняла голову Анна і сковзнула до Джульєтти.

— Це і це, — показала та їй.

— Гаразд. — Анна забрала шитво і сіла з ним біля вікна, дивлячись на дощ, рухаючи руками з голкою та ниткою, та при цьому не випускала з уваги, наскільки темна вулиця, та й кімната, наскільки складно роздивитися зараз кругле металеве кружало водостоку. Зараз, чорного-пречорного пізнього полудня, там тільки блищали та мерехтіли опівнічні вогники. Небо розколювалося павутинням блискавок.

Минуло півночі. Джульєтта, знявши окуляри, куняла в кріслі у протилежному кінці кімнати і, поклавши їх поруч зі своїм шитвом, на мить відкинула голову та задрімала. Секунд за тридцять вона почула, як люто грюкнули, відкриваючись, двері, почула, як залетів досередини вітер, як східцями протупотіли ноги та вискочили на задній двір.