— Усього лише зійшов із Стежки, це все, трохи болота на моїх черевиках. Що ви хочете від мене — впасти на коліна і молитися?

— Цілком можливо, що це знадобиться. Я попереджаю вас, Екельз, що все ще можу вас убити. Моя гвинтівка напоготові.

— Я не винний. Я нічого не вчинив. 1999. 2000. 2055.

Машина зупинилася.

— Виходьте, — наказав Тревіс.

Кімната була такою самою, якою вони її залишили. Проте не зовсім такою самою. Той самий чоловік сидів за тим самим письмовим столом. Проте не зовсім той самий чоловік не зовсім за тим самим письмовим столом. Тревіс поспіхом роззирнувся.

— Все нормально? — нервово запитав він.

— Прекрасно. Ласкаво просимо додому!

Тревіс не розслабився. Здавалося, він розглядає кожен атом повітря на шляху сонячного проміння, яке линуло крізь високе вікно.

— Гаразд, Екельз, забирайтеся звідси. І більше ніколи не повертайтеся.

Екельз не рухався.

— Ви мене чули? — сказав Тревіс. — На що це ви витріщилися?

Екельз стояв, принюхуючись до повітря, і в повітрі щось було. Якась хімічна домішка — настільки незначна, настільки мізерна, що лише ледве чутний голос підсвідомості попереджав його про неї. Кольори — білий, сірий, блакитний, оранжевий, на стіні, на меблях, на небі за вікном — були… були… І було якесь відчуття. Його тіло тремтіло. Руки трусилися. Він стояв, усіма порами тіла всотуючи невідповідності. Десь хтось начебто свиснув в один із тих свистків, що їх чують лише собаки. Його тіло беззвучно закричало у відповідь. За цією кімнатою, за цією стіною, за цим чоловіком, котрий був не зовсім тим самим чоловіком, який сидів за письмовим столом, що був не зовсім тим самим столом… знаходився цілий світ вулиць і людей. Неможливо було сказати, яким був цей світ тепер. Він міг відчувати, як вони рухаються там, за стінами, майже як маленькі шахові фігурки, звіювані сухим вітром.

Однак в першу чергу кидалося в очі оголошення, намальоване на стіні офісу, те ж саме оголошення, яке він уже читав сьогодні раніше, коли вперше увійшов сюди.

Оголошення змінилося:

Екельз відчув, як він падає у крісло. Він у шаленстві обмацував товстий шар болота на своїх черевиках. Його тремтяча рука підняла грудочку болота.

— Ні, цього не може бути. Таж не через таку дрібницю, як ця. Ні!

Втоптана у болото плямка виявилася метеликом, що виблискував зеленню, золотом і чорнотою, метеликом дуже гарним і дуже мертвим.

— Через таку дрібницю! Через метелика! — закричав Екельз.

Метелик упав на підлогу — граційний, мізерний дріб’язок, що порушив рівновагу і повалив ряд маленьких кісточок доміно, потім великих, а тоді гігантських: крізь роки вздовж Часу. Голова Екельза запаморочилася, думки сплуталися. Метелик не міг змінити світобудову. Смерть одного метелика не могла спричинити такі наслідки. Чи могла?

Його обличчя було похолодніло.

— Хто... хто переміг на президентських виборах учора? — тремтячими губами запитав він.

Чоловік за письмовим столом засміявся.

— Ви жартуєте? Ви і самі знаєте. Звісно, Дойчер! Хто ж іще? Не цей же слимак Кейт. Тепер у нас сталева людина, людина із сильною вдачею. — Службовець отерепів. — Що з вами?

Екельз застогнав. Він упав на коліна. Тремтячими пальцями потягнувся до золотистого метелика.

— Чи не можемо ми, — благав він увесь світ, себе, службовців, Машину, — чи не могли би ми повернути його назад, чи не могли би ми знову його оживити? Чи не можемо ми почати все спочатку? Можливо…

Він застиг непорушно із заплющеними очима, чекав, тремтячи. Він чув, як голосно дихає у кімнаті Тревіс, він чув, як Тревіс перекладає гвинтівку, знімає із запобіжника і піднімає її.

І загриміло.

Музика йшла за ним білими коридорами. Він пройшов повз двері: вальс із «Веселої вдови».[22] Наступні: «Відпочинок фавна».[23] Треті: «Поцілуй мене знову».[24] Він звернув у боковий коридор: «Танок із шаблями»[25] накрив його з головою цимбалами, барабанами, глечиками, виделками, ножами, сковорідками, громом і олов’яними блискавками. Все зникло. Він попрямував у вестибюль, де сиділа секретарка, зачарована «П’ятою симфонією» Бетховена.[26] Він пройшов прямо перед нею, але вона його так і не помітила.

Його наручник задзижчав.

— Так?

— Це Лі, тату. Не забудь переказати мені гроші.

— Так, синку, добре. Я зараз зайнятий.

— Я просто хотів нагадати, тату, — сказав наручник.

«Ромео і Джульєтта» Чайковського[27] заглушила його голос і побігла нескінченними коридорами.

Психіатр ішов по вулику кабінетів, через суміш мелодій, де Стравінський зустрічався з Бахом, Гайдн як міг відбивався від Рахманінова, а Дюк Еллінґтон шматував Шуберта.[28] Він кивнув секретаркам, котрі щось наспівували під носа, і лікарям, які бадьоро насвистували, займаючись ранковою роботою. У своєму кабінеті він звірив кілька документів зі стенографісткою, що теж наспівувала впівголоса, а тоді зателефонував капітану поліції, котрий сидів поверхом вище. Через кілька хвилин блимнув червоний вогник і голос зі стелі сказав:

— Арештованого доправлено у камеру для допитів номер дев’ять.

Він відчинив двері камери, увійшов і почув, як за ним клацнув замок.

— Ідіть геть, — сказав в’язень, усміхнувшись.

Психіатра вразила ця посмішка. Дуже сонячна, приємна, тепла посмішка, що випромінювала яскраве світло. Вранішня зоря серед темних пагорбів. Полудневе сонце опівночі — ось якою була ця посмішка. Блакитні очі безтурботно сяяли над цим білозубим виявом впевненості в собі.

— Я тут, щоби допомогти вам, — сказав психіатр, насупившись.

Щось із кімнатою було не так. Він відчув це, щойно увійшовши. Він озирнувся навколо. В’язень засміявся.

— Якщо ви дивуєтесь, чого це тут так тихо, то це тому, що я щойно забив радіо до смерті.

«Агресивний», — подумав лікар.

В’язень угадав цю думку, посміхнувся і заспокійливо махнув рукою:

— Ні-ні, я небезпечний тільки для механізмів, що базікають без упину.

Уламки трубок і уривки дротів настінного радіо лежали на сірій підлозі. Не звертаючи на них уваги і відчуваючи на собі цю посмішку, немов тепло від лампи, психіатр сів навпроти пацієнта у незвичній тиші, наче перед штормом.

— То ви — пан Елберт Врок, що називає себе Вбивцею?

Врок люб’язно кивнув.

— Перш ніж ми почнемо… — Невловимим рухом він зняв наручник із докторової руки, стиснув його зубами так, що той аж заскреготав і хруснув, як горіх, і повернув ураженому психіатру з таким виглядом, неначе зробив їм обом послугу. — Отак краще.

Психіатр дивився на розламаний пристрій.

— Ви ще збільшили розмір заподіяної вами шкоди.

— Мені все одно, — усміхнувся пацієнт. — Як у тій старій пісні: «Хай буде, що буууде!»[29] — Він промугикав її.

Психіатр запитав:

— Ви готові почати?

— Так. Першою або однією з перших моїх жертв став телефон. То було жорстоке вбивство. Я запхнув його у кухонний подрібнювані Але подрібнився він лише наполовину — бідолаха-подрібнювач вдавився. А після цього я застрелив телевізор!