— Заспокойтеся, будь ласка, — сказав психіатр.

— Пам’ятаєте пісню Гілберта і Салівана «Все запишу, нічого не забуду»?[32] Я всю ніч лічив завдані мені образи. Наступного дня я зранку купив пістолет і навмисно забруднив черевики. Підходжу до свого парадного входу, а той як заверещить: «Ноги в пилюці, ноги в багні! Витріть їх! Зробіть ласку мені!» Я вистрілив клятим дверям у замкову щілину. Я побіг на кухню, де плита якраз скиглила: «Переверніть мене!» Порішив її, не давши досмажити омлет. О, як вона шипіла і кричала: «Мене замкнуло!» Тоді, як розбещена дитина, заскиглив телефон. Я запхнув його у подрібнювач. Тут я мушу зауважити, що не маю абсолютно нічого проти подрібнювача; він був лише свідком. Зараз мені шкода, що я використовував його для цього. Він справді дуже корисна річ, ніколи слова не промовить. Більшість часу він тільки мурчав, як сонний лев, і переробляв недоїдки. Обов’язково його полагоджу. Тоді я пішов далі і пристрелив телевізор — цього підступного звіра, цю Медузу, що гіпнотизує[33] мільярди людей кожного вечора і обертає їх на камінь, цю сирену, що приваблює солодкоголосим співом,[34] обіцяє так багато, а дає, врешті, так мало. Я завжди до неї повертався, на щось сподіваючись, чогось чекаючи, аж поки — бабах! Як дурнувата індичка, з порогу зойкнула дружина. Приїхала поліція. І ось я тут!

Брок із задоволеним виглядом відкинувся назад і закурив.

— А чи ви усвідомлювали, що, скоївши ці злочини, вивівши з ладу наручник, передавач у машині, телефон, радіо в автобусі, інтеркоми в офісі, ви зіпсували чиєсь майно?

— Я б усе це зробив знову, клянуся.

На психіатра линуло сяйво блаженної посмішки.

— То чи може вам ще чимось допомогти Департамент Здорового Глузду? Ви готові відповісти за свої вчинки?

— Це лише початок, — сказав Брок. — Я — авангард невеликої групи людей, які вже стомилися від шуму і від того, що їх зневажають, ними попихають, на них кричать, які стомились від музики кожної миті, від безнастанного зв’язку з якимись голосами: зроби те, зроби це, швидше, швидше, туди, сюди. Ось побачите. Повстання почалося. Моє ім’я увійде в історію!

— Ммм. — Здавалося, психіатр замислився.

— Звісно, на це потрібен час. Спочатку це було так спокусливо. Сама ідея таких речей, настільки практичних, була чудовою. Вони були радше іграшками, з якими бавились, але все це зайшло надто далеко. Люди звикли до них над усяку міру, загнали себе в шаблон суспільної поведінки і не змогли вийти за його межі, не змогли навіть визнати його існування. Вони просто підвели під це раціональну основу. «У сучасному світі», — кажуть одні. «У сьогочасних умовах», — кажуть інші. «В умовах стресу», — кажуть треті. Але, запам’ятайте мої слова, зерно впало на родючий ґрунт. Про мене по всьому світу оголосили по телебаченню, радіо, зняли фільми — ось у чому іронія. Це було п’ять днів тому. Мільярди людей почули про мене. Слідкуйте за фінансовими звітами. Це може статися будь-якої миті. Може, навіть сьогодні. Початок ознаменується бумом попиту на французьке шоколадне морозиво!

— Зрозуміло, — сказав психіатр.

— Можна мені тепер повернутися до моєї затишної камери, де я шість місяців насолоджуватимуся тишею і самотністю?

— Так, — тихо промовив психіатр.

— Не хвилюйтеся за мене, — сказав Брок, підводячись. — Я просто проведу якийсь час, заткнувши у вуха ту м’яку тканину, про яку я вам розповідав.

— Он як, — сказав психіатр, підходячи до дверей.

— На все добре, — сказав Брок.

— Так, — сказав психіатр.

Він набрав кодову комбінацію, двері відчинились, він вийшов, двері повернулись на місце і замкнулись. Він пройшов по коридорах. Перші двадцять метрів його супроводжував «Китайський тамбурин».[35] Далі йшли «Циганка»,[36] Пассакалья і Фуга в якомусь мінорі Баха,[37] далі «Тигровий регтайм»[38] і «Кохання наче сигарета».[39] Він витягнув з кишені поламаний наручник, що тепер був схожий на мертвого богомола. Психіатр повернувся до свого кабінету. Щось задзвеніло, зі стелі долинув голос:

— Лікарю?

— Я щойно закінчив з Броком, — сказав психіатр.

— Діагноз?

— Здається, повністю втратив соціальну орієнтацію, але залишився товариським. Не бажає сприймати найпростіші реалії свого оточення і працювати з ними.

— Прогноз?

— Неясний. Коли я виходив, він грався з якоюсь невидимою матерією.

Запасний наручник у шухляді столу дзижчав, як поранений цвіркун. Інтерком загорівся рожевим вогником і заклацав. Задзвонили три телефони. Шухляда задзижчала. Музика увірвалася через відчинені двері. Психіатр, тихенько мугикаючи, замкнув на руці новий наручник, натиснув кнопку інтеркому, поговорив хвилинку, взяв слухавку першого телефону, поговорив, взяв другий — поговорив, взяв третій телефон — поговорив, натиснув кнопку наручника — тихо і спокійно поговорив, сидячи посеред музики і вогників із незворушним виразом обличчя. Знову задзвонили два телефони, руки лікаря постійно рухались, наручник дзижчав, інтерком теревенив, голоси говорили зі стелі. В такому ритмі він і провів залишок цього прохолодного, кондиціонованого і такого довгого дня: телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник…

— У подобі свині? — вигукнув Мандарин.[40]

— У подобі свині, — підтвердив посланець і відбув.

— Що за лихий день лихого року, — прокричав Мандарин. — Коли я був маленьким, місто Ґуань-сі, що за горою, не могло похвалитися розмірами, а тепер воно настільки розрослося, що вони взялися мурувати стіни.

— Але ж як могло статися так, що стіни, які муруються аж ген за дві милі, можуть розгнівати мого найдобрішого батечка менше, ніж за одну годину? — тихо спитала його донька.

— Вони мурують свою стіну у подобі свині! — відказав Мандарин. — Хіба ти не розумієш? Мури нашого міста збудовані у подобі помаранчі. Ця свиня із жадібністю націлилася на нас!

— А!

Вони обоє замислилися.

Життя сповнене символів та прикмет. Куди не глянь, там зачаїлися демони. У сльозинці нипає смерть, поворот крила мартина означає дощ; ось таким чином підхоплене віяло, кривизна даху і, так, навіть міські мури відігравали величезне значення. Подорожні та гості, каравани, музики, лицедії прибуватимуть до обох міст, будуть однаково оцінювати знаки і промовлятимуть: «Що? Місто в подобі помаранчі? Ні! Я обираю місто в подобі свині і тому процвітатиму, їстиму все, гладшатиму від доброї долі та достатку!»

Мандарин заплакав.

— Усе втрачено. Ці символи та знаки жахають. Лиха година настала для нашого міста.

— Тоді, — заявила його донька, — гукай своїх мулярів та будівничих храмів. Я шепотітиму до них із-за шовкової ширми, і ти зможеш почути ці слова.

У відчаї старий сплеснув у долоні.

— Агов, мулярі! Агов, будівничі міст і палаців!

Хутко прибули знавці мармуру та граніту, оніксу та кварцу. Мандарин і собі не знаходив місця, поки чекав на шепіт із-за шовкової ширми, що знаходилася позаду його престолу. Нарешті звідти почулося:

— Я скликав вас тут, — казали слова.

— Я скликав вас тут, — голосно повторив за ними Мандарин, — через те, що наше місто має подобу помаранчі, а цього дня порочне місто Ґуань-сі змурувало свої стіни в подобі невситимої свині…