— Котра година?

— За десять п’ята.

— За хвилину треба йти лущити горох на вечерю.

— Але ж… — вимовила інша жінка.

— Ох, точно, я, дурна, геть забула… — Перша жіночка відклала вишивання та поглянула крізь відчинені двері веранди, крізь теплий спокійний будинок у тиху кухню. На столі, ніби найяскравіший з усіх відомих їй символів домашнього затишку, лежала купа вимитого горошку в охайних пружних шкарлупках, очікуючи, як її руки вивільнять кожен біб.

— Ну, йди, полущи, якщо тобі від цього стане краще, — промовила друга пані.

— Ні, — відказала перша. — Не буду. Не буду, і все.

Третя жінка зітхнула. Вона вишивала троянду, листочок та маргаритку на зеленому полі. Голка то виринала, то ховалася у гаптуванні.

Друга працювала із найвитонченішою, найскладнішою частиною вишивки, спритно вколюючи, витягаючи та повертаючи назад із нескінченної кількості подорожей швидку голку. Кожен свій рух вона швидко окидала поглядом чорних очей. Квітка, людина, дорога, сонце, будинок — із-під її руки поставала картина, краса в мініатюрі, досконала в кожному окремому стібку.

— Інколи, ось так, як зараз, здається, що все в житті залежить від рук, — сказала вона, а решта закивали головами так, що крісла знову загойдалися.

— Я думаю, — сказала перша пані, — що душі знаходяться у нас в руках. Адже все на світі ми робимо руками. Інколи мені здається, що ми і впівсили не працюємо руками, не кажучи вже про голови.

Вони ще більш зосереджено поглянули на руки у роботі.

— Правда, — сказала перша жіночка, — згадуючи всі ті роки позаду, розумієш, що у пам’яті залишаються швидше не обличчя, а руки та їх витвори.

Вони заговорили про всі покрови, що їм доводилося піднімати, всі двері, що вони їх відкривали та зачиняли, про квіти, які вони збирали, про всі вечері, приготовані моторними чи неквапливими руками, що відповідали характеру та звичкам їхніх хазяйок. Споглядаючи минуле, бачиш безліч рук зі сну фокусника, а ще — прочинені двері, відкриті крани, стерті віники, відлупцьованих дітей. Натомість єдиними звуками було тріпотіння рожевих долонь, а решта — німий сон.

— Більше не буде вечері, ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра, — проказала третя жінка.

— Більше не прочинятимуться і не закриватимуться вікна.

— Більше не палитимемо взимку вугіллям пічку у підвалі.

— Більше не вирізуватимемо з газет статті про кулінарію.

Раптом вони заплакали. Сльози тихо котилися по обличчях та падали на шитво у пальцях майстринь.

— Сльозами горю не зарадиш, — сказала врешті перша пані та витерла повіки великим пальцем, тоді подивилася на нього.

— Гляньте, що я накоїла! — вигукнула роздратовано друга жіночка. Інші відірвалися від роботи та схилилися до неї. Гаптувальниця тримала вишивку, що зображала загалом ідеальну картину: вишиване жовте сонце світило на вишите зелене поле, а вишита брунатна дорога звивалася до вишитого рожевого будиночка, на дорозі стояв чоловік, та щось із його обличчям було не те.

— Доведеться переробляти весь малюнок, аби виправити це, — сказала друга пані.

— От халепа, — вони всі уважно вп’ялися очима на прекрасну картину, зіпсовану ґанджем.

Друга жіночка заходилася вправно і хутко витягувати маленькими ножицями нитки. Стібок за стібком малюнок зникав. Вона майже зі злістю висотувала шитво. Щезло обличчя чоловіка. Вона продовжила рвати нитки.

— Що ти робиш?! — спитала її інша.

Вони схилилися і побачили, що накоїла майстриня.

Чоловічка на дорозі не було. Вона висмикала його всього.

Ніхто не сказав ні слова, всі продовжили роботу.

— Котра година? — запитав хтось.

— За п’ять хвилин п’ята.

— Це має статися о п’ятій?

— Так.

— І вони не знають, що буде, як це трапиться?

— Ні, не знають.

— Чому ж ми їх не зупинили, доки було ще не пізно і це не набрало таких масштабів?

— Це вдвічі більше, ніж раніше. Та де там, удесятеро, в тисячу разів більше.

— Це геть не так, як уперше, або й у подальші десяток разів. Цього разу все інакше. Ніхто не знає, що буде, коли все станеться.

Вони чекали на веранді, охопленій пахощами троянд і скошеної трави.

— Котра година?

— За хвилину п’ята.

Голки пронизували тканину срібними вогниками, пірнали, ніби табунці маленьких металевих рибок у літніх сутінках.

Десь почулося комарине дзижчання. А тоді — щось, схоже на бій барабанів. Усі три жінки звели голови, прислухаючись.

— Ми ж нічого не почуємо, правда?

— Кажуть, не повинні.

— Та, може, ми дурні? Може, після п’ятої ми продовжимо лущити горох, прочиняти двері, мішати супи, мити посуд, готувати обіди, чистити апельсини…

— Боже, ну ми й нарегочемося, згадуючи, як злякалися старого експерименту! — Майстрині посміхнулися одна одній.

— П’ята.

Почувши це, усі змовкли і знову заходилися працювати. Пальці бігали по тканині. Обличчя нахилені, очі спостерігали за несамовитими порухами рук, із-під яких виринали візерунки. Квіти бузку, трави, дерева, будинки та ріки народжувалися на вишиваному полотні. Жінки мовчали, та у тиші на ґанку було чутно їхнє дихання.

Минуло півхвилини.

Друга жінка врешті полегшено зітхнула.

— Знаєте, пішла я все ж таки чистити горох на вечерю, — промовила вона. — Я…

Та навіть голови не встигла підвести. Периферійним зором побачила, як світ засяяв і запалав. Вона знала, що це, і не підняла обличчя. Ні вона, ні інші не зводили очей, і навіть в останню мить їхні пальчики пурхали над полотном. Вони не підняли погляду, не дивилися, що відбувалося із їхньою країною, містом, будинком і навіть ґанком. Вони лише втупилися у картину, якою бігали пальці.

Друга пані спостерігала, як зникає вишита квітка. Вона спробувала вигаптувати її знову, та вогонь розповзався, зникла дорога і травинки. Вона бачила, як полум’я, ніби в уповільненому кіно, охопило вишиваний будиночок та злизало його, листок за листком зжерло маленьке зелене деревце у п’яльцях, а потім відділило сонце від загального полотна. Тоді вогняний язик зачепився за голку, яка все ще пурхала над картиною; жінка дивилася, як полум’я просочувалося їй між пальці, побігло по руках та тілу, розмотуючи нитку її життя так старанно, постаючи перед нею у всій своїй пекельній красі, відриваючи малюнок від тканини у її руках. Вона так і не дізналася, що відбувалося з іншими майстринями, з меблями, з берестом у садку. Зараз, саме зараз, воно рвало біле шитво її тіла, рожеву нитку щік і, врешті-решт, знайшло серце. Тендітну червону троянду прошило полум’я, випалило молоді ніжні пелюсточки одну за одною…

День був свіжий, немов отава, що пнеться до сонця; немов хмаринки, що безтурботно плинуть собі в піднебессі; немов метелики, які безжурно пурхають унизу. Це був день, зітканий із тиші бджоли та квітки, з мовчання океану і суходолу: але це не було абсолютне мовчання, тому що весь цей світ все ж таки майже нечутно рухався, трепетав, колихався, здіймався і падав — як справіку призначено світу. Край зоставався непорушним, проте все в ньому рухалося. Море дихало спокоєм, але не німотним. Парадокс вливався у парадокс, тиша накладалася на тишу, а звук — на звук. Квіти погойдувалися, і на духмяну конюшину поодинокими крапелинами золотавого дощу спадали бджоли. Хвилі пагорбів і хвилі океану — дві різних стихії — відокремлювала залізниця — забута, з іржавими рейками, залізниця, по якій, вочевидь, вже багато років не ходили поїзди. За тридцять миль на північ колія губилася в імлистій далині, а на тридцять миль на південь пронизувала леткі острівці туману обабіч далеких гір, які на очах змінювали свої обриси.

Але нараз рейки затремтіли.

Сидячи на одній із них, дрізд відчув щоразу ближчий ритм, так ніби десь далеко, за милі звідси, забилося чиєсь серце.

Дрізд спурхнув над морем.

Рейки продовжували легенько вібрувати, допоки врешті з-за вигину колії, що прослалася вздовж узбережжя, не виринула невелика дрезина, двоциліндровий двигун якої із фурчанням і тріскотом порушив глибоке безгоміння.