— Відволіктися, — подумала Сьюзен. На якусь мить під яскравим сонцем вона забула, що десь у готелі їх підстерігає чоловік, котрий викурює тисячу сигарет. Знизу долинав щасливий галас американців, і їй закортіло крикнути їм: «Врятуйте мене, заховайте мене, допоможіть змінити колір волосся й очей, перевдягніть мене до невпізнання, я так потребую вашої допомоги, я із дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року!»

Проте слова застрягли у неї в горлі. Чиновники компанії «Подорожі у Часі, Інкорпорейтед» дурнями не були. У голову кожного, хто вирушав у подорож, ставили психологічний блок. Тож ніхто просто фізично не міг розповісти людям Минулого ні про час і місце свого народження, ні про будь-які інші подробиці майбуття. Минуле і Майбутнє повинні бути захищені одне від одного. Лише з таким психологічним блоком було дозволено подорожувати у часі без нагляду. Майбутнє повинно бути захищене від будь-яких змін, що їх могли спричинити подорожани у минуле. Навіть якщо Сьюзен запрагла би цього всім серцем, все одно не змогла би розказати тим щасливим людям, що внизу на площі, хто вона така і як їй скрутно тепер.

— Як щодо сніданку? — поцікавився Вільям.

Снідали у великій спільній залі. Меню одне: шинка і яйця. Повсюди гурмилися туристи. Регочучи і розсуваючи крісла, ввійшли фільмарі — всі восьмеро, з-поміж них шість чоловіків і дві жінки. Сьюзен сіла неподалік, почуваючись безпечно поміж тепла і затишку, якими віяло від них.

Навіть тоді, коли часто-часто попихкуючи турецькою сигаретою, по сходах спустився Сімс. Він здалеку кивнув їм, і Сьюзен з усмішкою відповіла: він нічим не міг нашкодити їм поміж восьми фільмарів і двадцяти інших туристів.

— Ці актори… — сказав Вільям. — Можливо, слід би найняти двох з-поміж них, мовби жартома перевдягнути у наш одяг і відправити в нашій автівці, але тоді, коли Сімс не зможе побачити їхніх облич. Якщо б їм вдалося поводити його за носа хоч би кілька годин, ми би встигли втекти у Мехіко. Знадобилися б роки, щоби віднайти нас там!

— Ей! — пропахлий лікером товстун нахилився над їхнім столом. — Американські туристи! — ствердно закричав він. — Мені вже настільки остогидли мексиканці, що я ладен розцілувати вас! — Він потиснув їм руки. — Гайда до нас. Біда потребує товариства. Я Біда, це міс Нудота, а це — містер і місіс Як-Ми-Ненавидимо-Мексику! Ми всі ненавидимо її. Але ми тут мусимо зробити декілька пробних зйомок для нашого чортового фільму. Решта членів екіпажу прибуває завтра. Мене звуть Джо Мелтон. Я — режисер. Хіба це не проклята країна?! На вулицях похорони, люди мруть. Отож, приєднуйтесь, розважте нас!

Сьюзен і Вільям розсміялися.

— Хіба я такий смішний? — звернувся до загалу містер Мелтон.

— Неперевершено! — Сьюзен присунулася ближче.

Містер Сімс через усю залу зирив на них.

Сьюзен зробила йому гримасу.

Містер Сімс попрямував до них поміж столиків.

— Містер і місіс Тревіс, — ще здалеку гукнув він, — я гадав, що ми снідатимемо разом.

— На жаль, — сказав Вільям.

— Присідай, друже, — встряв містер Мелтон. — Друзі моїх друзів — мої друзі.

Містер Сімс сів і, поки фільмарі голосно розмовляли, тихо запитав:

— Сподіваюся, ви добре виспалися?

— А ви?

— Я не звик до пружинних матраців, — скривившись, відповів містер Сімс. — Проте я покрив цю прикрість: півночі пробував нові сигарети і страви. Абсолютно новий спектр відчуттів. Ох, ці давні грішки…

— Ми не розуміємо, про що йдеться, — сказала Сьюзен.

— Далі прикидаєтесь, — розсміявся Сімс. — Це не допоможе. І хитрощі з натовпом не допоможуть. Рано чи пізно я застукаю вас самих. Я безмежно терплячий.

— Послухайте, — цей хлопець, бува, не ображає вас?

— Все гаразд.

— Ви лише скажіть слово, і я дам йому копняка під зад.

Мелтон знову повернувся до своїх товаришів. Під галас і сміх містер Сімс провадив своє:

— Повернімося до наших справ. Мені знадобився місяць швендяння по різних містечках, щоби знайти вас, і весь учорашній день, щоби переконатися у слушності моїх підозр. Якщо ви підете зі мною тишком-нишком, тоді, гадаю, я зможу допомогти вам уникнути покарання, але це за умови, що ви повернетеся до роботи над водневою плюс-бомбою.

— Чи не збоченство — говорити за сніданком про різні вчені матерії?! — зауважив містер Мелтон, розчувши останню фразу.

Містер Сімс незворушно продовжував:

— Подумайте над цим. Ви не зможете втекти. Якщо ви вб’єте мене, то інші знайдуть вас.

— Ми не можемо втямити, про що ви говорите.

— Припиніть! — роздратовано вигукнув Сімс. — Обмізкуйте все як слід! Ви знаєте, що ми не можемо дозволити вам зникнути. Інакше іншим людям із дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року також може прийти в голову подібна ідея. А нам потрібні люди.

— Щоби воювати? — не стримався Вільям.

— Білле!

— Все гаразд, Сьюзен. Поговоримо про його умови. Ми не зможемо втекти.

— Чудово! — сказав Сімс. — Ви насправді виглядали романтично, втікаючи від своїх обов’язків.

— Втікаючи від жахіття.

— Дурниці. Лише від війни.

— Про що ви, хлопці, лопочете? — поцікавився містер Мелтон.

Сьюзен хотіла розповісти йому. Проте могла хіба що у загальних рисах, як от говорили зараз Сімс і Вільямс. Психологічний блок у їхніх головах іншого не дозволяв.

— Лише від війни, — сказав Вільям. — Півсвіту вимерло від леправих бомб!

— І все ж таки, — зауважив Сімс, — жителі майбутнього могли б обуритися, якби ви зачаїлися на тропічному острові, як це було, в той час як вони котяться просто в пекло. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що й інші теж помирають. Вони почуваються комфортніше, знаючи, що вони не будуть самотніми у вогненній печі, у могилі. Я — виконавець їхнього колективного обурення проти вас обидвох.

— Ану погляньте на цього виконавця обурення! — звернувся до своїх товаришів Мелтон. — Що більше ви змушуєте мене чекати, тим гірше буде для вас. Нам потрібний ваш проект бомби, містере Тревіс. Якщо повернетеся негайно — уникнете мук. Потім буде пізно, а працювати ми вас все одно змусимо, але в такому разі після завершення проекту ми випробуємо на вас, сер, деякі наші хитромудрі новинки.

— У мене пропозиція, — сказав Вільям. — Я згоден повернутися з вами, якщо моя дружина зостанеться тут у безпеці, подалі від цієї війни.

Сімс завагався.

— Гаразд. Зустрінемось на площі через десять хвилин. Прокатаємося у вашій автівці за місто, у якусь безлюдну місцину. Там я поклопочусь, щоби Машина часу підібрала нас.

— Білле! — Сьюзен міцно вхопила його за руку.

— Не супереч! — поглянув він на неї. — Все вирішено. — І, звертаючись до Сімса: — Іще одне. Минулої ночі ви могли забратися в нашу кімнату і викрасти нас. Чому ви не зробили цього?

— Ну якщо відверто, то я просто насолоджувався, — лінькувато промовив містер Сімс, розкурюючи нову сигару. — Мені дуже не хочеться прощатися із цим райським закапелком, цим сонцем, цим перепочинком. Мені так бракуватиме цих вин і сигарет. Ах, який жаль! Що ж, через десять хвилин на площі. Ваша дружина буде у безпеці і може залишатися тут, скільки сама забажає. Попрощайтеся з нею.

Містер Сімс підвівся і вийшов.

— Он іде містер Торохтій, — крикнув йому вслід Мелтон, а тоді повернувся і глянув на Сьюзен. — Ей, а це хто у нас плаче? Сніданок — не час для плачу. Чи не так?

О дев’ять п’ятнадцять Сьюзен з балкона свого номера дивилася на площу. Містер Сімс сидів там, акуратно поклавши ногу на ногу, на вигадливо кованій бронзовій лаві. Відкусивши кінчик сигари, він трепетно її запалив.

Сьюзен почула гудіння мотора: з далекого гаража по крутому схилку брукованої вулиці повільно рухався Вільям у своїй машині.

Автівка набирала швидкість. Тридцять, сорок, п’ятдесят миль на годину. Перелякані кури розліталися з-під коліс.

Містер Сімс зняв білу панаму і витер розпашіле чоло, знову надів панаму, а тоді побачив автівку.

— Вільяме! — закричала Сьюзен.